КРИВАВЕ ПОЛІССЯ

 

КРИВАВЕ ПОЛІССЯ

Українці воювали за свою землю, поляки воювали за цю ж землю, яку теж вважали своєю...



                                                                          КРИВАВЕ ПОЛІССЯ

 

Автор Савчин О.М. Липень 2016

Автор: дослідник історії Полісся

        Савчин О.М.

        Липень. 2016

        Воловець, Немовичі

 

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КРИВАВЕ ПОЛІССЯ..

Зміст

1

Такі близькі і такі закляті 8

Баланс «боротьби за польськість». 16

Війна з людністю повстанців і партизан. 25

ЧОМУ РАДЯНСЬКІ ПАРТИЗАНИ ВІДСИДЖУВАЛИСЯ В ЛІСАХ.. 28

Як жило поліське село у тридцяті -сорокові роки минулого століття?. 34

А БОГ ЙОГО ЗНАЄ.. 40

ВОЛИНЬ 43. КРИВАВА ВІЙНА ЗА СВОЮ ЗЕМЛЮ... 47

МАЗУРИ,БАНДЕРІВЦІ, СОКИРНИКИ,ПАРТИЗАНИ І СВОЇ…... 59

Не тільки хлопці – дівчата ішли «до лісу. 78

УЖЕ НЕ ТЕМНА ПЛЯМА.. 88

 


 

 

[1]

  

Волинська трагедія (або польською мовою Rzeź wołyńska – “Волинська різанина”) — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні. Якщо ж говорити у більш широкому сенсі, то це складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.

Польські історики та політики розглядають криваві події 1943 року крізь призму того, Волинь – це польська земля, українці – злочинці, а поляки їхні жертви.

ЧОМУСЬ ЗАМОВЧУЄТЬСЯ, ЩО РІЧ ПОСПОЛИТА БУЛА СОЮЗНИЦЕЮ ГІТЛЕРІВСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ

 

У час польської істерії, щодо Волинської трагедії, варто нагадати, що друга Річ Посполита приблизно півроку була союзницею гітлерівської Німеччини, намагаючись дістати від того чимало вигод.

Перші контакти та таємні домовленості між керівниками Третього Рейху та другої Речі Посполитої припадають на 1934 рік. Ішлося про можливість спільних дій у разі початку «визвольного походу» Червоної армії до Європи. Але за це не можна дорікати польським лідерам: загроза з боку СРСР була цілком реальною, а Німеччина на той час була достатньо мілітарно слабкою потугою; та й перша хвиля масового терору вже спала, і майже ніхто у світі не думав (включно з більшістю нацистської верхівки), що Гітлер наважиться спробувати реалізувати свої расистські й загарбницькі плани. Втім, у 1935 році у зв’язку з політичними змінами в Польщі й на міжнародній арені ці контакти уриваються, а домовленості втрачають силу.+

Нове зближення другої Речі Посполитої з Третій Рейхом розпочинається 1938 року, коли ситуація була принципово іншою. Мілітаризація Німеччини була в розпалі; Гітлер готував аншлюс Австрії, потім провів його, а через півроку домігся приєднання Судетської області; одразу після цього нацисти зорганізували в країні масовий європейський погром – «Кришталеву ніч», яким, власне, й розпочався Голокост. А на додачу знекровлена репресіями Червона армія стала нездатна вести наступальні бойові дії, що наочно довели її зіткнення з японськими військами біля озера Хасан улітку 1938-го. Але…

Але 23 лютого, коли на політичному обрії вже постав аншлюс Австрії, Юзеф Бек. міністр закордонних справ Речі Посполитої, на переговорах із «наці №2» Герингом заявив про готовість рахуватися з «німецькими інтересами» в Австрії та підкреслив зацікавленість Польщі у «чеській проблемі».

А 11 серпня у бесіді з польським послом Липським німецька сторона заявила про розуміння «зацікавленості» Польщі в територіях підрадянської України.

19 вересня, коли на повну силу вже буяє Судетська криза, Липський передає Гітлеру думку уряду Речі Посполитої, що Чехословаччина, мовляв, є штучним утворенням і підтримує угорські претензії на територію Закарпаття. Наступного дня Гітлер заявляє Липському, що в разі воєнного конфлікту Польщі с Чехословаччиною через Тешинську область (яку Варшава вже спробувала було повністю приєднати у 1919-20 роках, але арбітраж Антанти поділив її між двома державами) Рейх стане на бік Речі Посполитої. Ще через день, підбадьорена підтримкою Гітлера, офіційна Варшава спрямувала Празі ноту з вимогою розв’язання проблеми польської національної меншості в Тешинській області, а ще через добу – висунула Чехословаччині ультиматум з вимогою передати Польщі землі з польським населенням (хоч би там воно було й меншиною). 29 вересня німецькі і польські військовики домовляються про лінію розмежування в разі початку воєнних дій із Чехословаччиною, а наступного дня, негайно після оприлюднення сумнозвісної Мюнхенської угоди, Варшава висуває Празі новий ультиматум – про негайну передачу їй усієї Тешинської області. 1 жовтня Чехословаччина поступається і передає Речі Посполитій область, де мешкали 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів…

Але апетити офіційної Варшави цим не вгамовуються. Вона у грудні 1938-го припиняє «політику нормалізації» відносин з українцями – громадянами Польщі й повертається до політики агресивної колонізації Волині і Галичини. Тоді ж польські дипломати починають зондаж стосовно спільних дій із Німеччиною в прогнозованій ними через кілька років війни між Гітлером і Сталіним, при цьому наголошуючи на «політичних цілях Польщі на сході», ведучи мову про Україну. А ще тоді ж аналітики Головного штабу Війська Польського готують доповідну (опубліковану в 1968 році) про те, що під час майбутнього «поділу Росії» Польща «не повинна залишатися пасивною».

Настає 1939 рік. Репресії проти українців посилюються, особливо лютують польські прикордонники, які стережуть рубіж з Карпатською Україною. А 26 січня в бесіді з фон Ріббентропом Юзеф Бек відверто заявляє: «Польща претендує на Радянську Україну та на вихід до Чорного моря». І, нарешті, на початку березня польське командування закінчує розробку плану війни проти СРСР під назвою «Схід» («Wsch?d»). А в середині березня польські стражі кордону або самі розстрілюють українських втікачів із Закарпаття (у ці дні повністю загарбаного Угорщиною), або видають їх союзникам, охоче фотографуючись на гірських перевалах разом із вояками диктатора Горті, які щойно вийшли на нову лінію кордону…

Але тут настає момент істини. Побавившись із керівниками другої Речі Посполитої та змусивши їх дискредитувати себе в очах західних демократій, Гітлер 20 березня висуває до Польщі територіальні претензії, а 21 березня Ріббентроп їх підтверджує; в разі задоволення цих претензій Польща де-факто виявиться відрізаною від Балтики. Тож піврічний період союзу другої Речі Посполитої з Третій Рейхом на тому закінчується; Варшава в паніці кличе на допомогу західні демократії. Проте… Пізніше Черчилль так писав про цей період і його сумні наслідки для Польщі: «1938 року, через таке незначне питання, як Тешин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії і в США, які повернули їх до єдиної національної життя і допомогу яких вони повинні були скоро так сильно потребувати. Ми побачили, як тепер, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні і розоренні Чехословаччини… І ось тепер <…> Англія, ведучи за собою Францію, пропонує гарантувати цілісність Польщі – тієї самої Польщі, яка лише півроку тому з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави». Так, гарантії друга Річ Посполита отримала, проте той піврічний період істотно вплинув на громадську думку Британії і Франції – і не в сприятливому для поляків сенсі.

Отож, повертаючись до резолюції Сейму, варто поставити запитання: чи всі в нинішній Польщі пам’ятають, які наслідки мали нерозважливі дії керівників другої Речі Посполитої і чи не опанував депутатів «тешинський синдром»?

«В 1938 году, из-за такого незначительного вопроса, как Тешин, поляки порвали со всеми своими друзьями во Франции, в Англии и в США, которые вернули их к единой национальной жизни и в помощи которых они должны были скоро так сильно нуждаться. Мы увидели, как теперь, пока на них падал отблеск могущества Германии, они поспешили захватить свою долю при разграблении и разорении Чехословакии… И вот теперь <…> Англия, ведя за собой Францию, предлагает гарантировать целостность Польши – той самой Польши, которая всего полгода назад с жадностью гиены приняла участие в ограблении и уничтожении чехословацкого государства».

Зрозуміло, українські історики, які досліджують тему Волинської різанини мають свій погляд на неї.Ось як оцінює  трагедію відомий історик з Волині Іван Пущук, який все життя вивчає події, які відбувалися в його краю. Він констатує:

“На початку 1943 року не було причин для різанини. Але настає березень 43-го – це переломний місяць. Українська поліція тікає в ліс, бо вибору в неї не було. І тут одночасно починають горіти польські колонії. Саме це і є формальним початком Волинської трагедії.

 

Якби ж то докопатися до причин, якби живі свідки розказали, як все це було. Все робилося крадькома. Російські архіви на цю тему недоступні, українські порожні, польські теж.

Візьмемо, наприклад, село Обірки. Що пишуть поляки про нього? Що українські поліціянти напали і забили близько 40 поляків в колонії Обірки. Це брехня. Винищили цю колонію гітлерівці, але у присутності українських поліціянтів, які не мали права стріляти поляків. Свідків цього злочину там повно – люди залишилися із сусіднього села. Українських поліціянтів змушували зганяти поляків – це було. Але німці були ініціаторами того всього і безпосередніми винищувачами. Бо німцям треба було очистити ту територію прилеглу до лісів в яких опинилися радянські партизани. Поляки мовчать про те, що за тиждень до винищення поляків в Обірках німцями було забито 137 українців в недалекому селі Кульчин. Мета винищення була та сама – щоб село не годувало червоних партизанів в лісах. Подія, яка трапилася в Обірках не може бути початокм Волинської трагедії.

Візьмемо колонію Паросля (Паросля Перша – ред). Там було вбито близько 130 поляків. За елементарною логікою, якщо убиті поляки, то це зробили українці. Залишився хлопчик-свідок цього вбивства – Вітольд Колодинський. Він, сидячи на печі, бачив, що в його хату зайшли так звані “справці” (злочинці польською мовою), разом з ними були кілька чоловіків у постолах і сукманах. Це типовий поліський одяг. Вони стояли в кутку і не мали зброї при собі. Участі в допитах, які проводили головні особи, вони не брали. А інтерпретація цього злочину така: якщо там були в постолах і сукманах, то це були українці і вони ж убили всіх поляків! А хто знає, ким були ті люди, які привели українців?

І в Берліні, і в Москві прийшли до висновку, що треба пересварити українців і поляків. Лише так можна було ослабити одних і других. В той час і польське підпілля вже організувалося, народилася ідея операції “Буря”, проголошення Польщі саме на Волині. До цього треба було готуватися і поляки почали це робити. УПА  була надто слабосила. Ті молоді хлопці були не навчені військовій справі, вся наука була навчити заряджати і розряджати гвинтівку. А проти УПА були три організовані і професійно навчені військові сили – німці, совєти і поляки. І мені так видається, що поляки для тих молодих українських хлопців здавалися не менш страшними, ніж німці чи радянська армія.

І в цей момент починається переоцінка того, хто для них є найбільшим ворогом. Якби поляки вели себе так мудро, як волинські чехи, то про трагедію не було б і згадки. Чехи не проминали нагоди заявити на словах, що вони співчувають незалежницьким прагненням українців. Вони також годували українців, якщо ті просили харчів. Чехи залишилися нейтральними і жодних претензій від українського або польського боку до них не було.

Поляки повели себе інакше. На Волинь надсилалася військова сила, яка готувалася до майбутнього включення Волині до складу незалежної Польщі. Була Армія крайова із її експансіоністськими намірами і з цього й почалася вся колотнеча. Вона мала гроші, мала на кого опертися, мала колишніх військових. І ця армія почала формувати свою державу на території Волині. Про все було відомо повстанцям і їм було заздрісно, що в поляків такі великі можливості. І ця заздрість дала про себе знати.

Навесні 1943 року Крайовий провід Організації українських націоналістів на Волині прийняв рішення про вигнання місцевих поляків. На той час українці складали близько 80 % населення Волині, поляки – 15 %. Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польських провідних політичних сил повернути повоєнній Польщі західноукраїнські землі, а також покарати частину місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями, за допомогу радянським партизанам (останні нерідко робили місцеве польське поселення своїми продовольчими базами), та за вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині. Спочатку акції мали поодинокий характер і були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації. Поступово вони набрали масового характеру і поширилися на всю польську сільську людність

Свого часу мені вдалося бути присутнім на одному семінарі з поляками і чути, як вони між собою говорять про це. Вони говорили, що це не ОУН била поляків, бо навіщо їй це – вона не військова організація, а політична партія. А УПА била поляків? Ні – їй не до того було. А хто ж тоді бив поляків? Це робили кущові відділи самооборони, які організували оунівці. А хто такі ці оунівці і як вони себе вели? А це дуже цікава річ, яку ще ніхто з українських істориків не досліджував.

Я запитував свідків по селах про те, чи були у них в селі такі люди, які мали зброю і сиділи на місці і нюхали, чи пахне десь в селі самогонкою і свіжиною? Люди відповідали, що такі були, але ці озброєні люди не були оунівцями, вони не ходили до повстанців, а лише сиділи дома. А ми ж знаємо, що в УПА діяло правило затримувати на одній території не більше, ніж на дві доби. То хто ці люди? Вони були з отих кущових відділів. Отже, ОУН їх організувала і керувала ними. Чув я розповідь свідків про те, що один із таких кущових забив двох старих членів ОУН з довоєнного часу, бо щось вони посварилися. Люди не знають, і вважають, що свій свого забив. Але які вони були свої? Вони були зовсім різними людьми.

Досліджуючи далі, я виявив, що в тому українському озброєному середовищі була колотнеча. Під час німецької окупації почалося повне безвладдя, зброї було багато, будь-хто міг повісити автомат на груди і заявити, що він бандерівець. І все – для людей він бандерівець. А чи справді він був бандерівцем, чи злочинцем – люди не розбиралися. Бандера сидів в тюрмі, і як всі ці сільські п’янички могли бути з ним зв’язані? Вони до нього не мали жодного відношення. Отже була така деградація цього так званого руху і саме ці люди, які себе називали бандерівцями і вбивали поляків.

Який мотив цих убивств?

Для того, щоб виправдатися перед УПА. Ви ж знаєте, що служба безпеки таки наглядала за моральним станом своїх збройних сил. Якщо десь ображали українців, то кривдників одразу карали.

Є багато джерел, які свідчать про те, що служба безпеки якось намагалася привести до порядку тих кримінальних злочинців, а злочинцям треба було якось показати своє пристойне лице перед УПА, щоб армія не поставила хрест на їхньому безбідному існуванні. Вони були потрібні, бо давали харчі для УПА – не свої, а зібрані в селян, вони також брали участь у певних акціях УПА або сприяли їх проведенню.

 

Відділення УПА під час бойових дій. Фото: Polska Zbrojna

Ті люди, які сиділи по селах теж вирішували якоюсь мірою включити в оту війну, яку вела УПА. Наприклад, винищивши в якомусь селі поляків, вони доповідали УПА, що очистили терен від ворогів. Це я отакий підсумок роблю того, що почув від людей. Тобто люди по селах сьогодні кажуть про те, що поляків били не якісь пришельці звідкись, а свої місцеві мешканці і люди визнають, що вбивали безневинних поляків. Це я кажу про дітей і жінок.

Польська ж молодь була винна у загостренні ситуації, бо пішла в шуцмани. Сьогодні поляки кажуть, що не з власної волі молоді хлопці йшли в шуцмани, а була вказівка від німців. Але лише за один квітень 1943 року поляки повністю замінили українських поліцаїв. Німці поспішили випустити їх проти українців. Першою командою був пошук обійстя батьків тих, хто пішов в ліси і палити їх. От так навмисне робилося, щоб пересварити людей.

Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили.

Все це наростало і на кінець 43-го року перетворилося на грабунок. Хто його робив? Німці боялися грабувати і пхали поляків-шуцманів, а ті й раді були старатися. І в мене є дуже багато записаних розповідей про це. Коли поляки заходили в село – народ розбігався, а ті доганяли і лапали. Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили. А що було причиною? Поляки готувалися в попередні роки до цієї трагедії – гонор і політика полонізації зробили свій внесок у виховання поляків і виховало їх, як шовіністів, як убивць.

– Масштаби акції і масштаби жертв – чи цього хотіли обидві сторони чи радше ситуація вийшла з під контролю?

– На основі розповідей людей, які я збирав упродовж 18 років, я роблю висновок, що українців убито на території Волинської області, за всі ті роки до початку 1944 року, 8500 осіб. А поляків убито українцями біля 5500 осіб.

Ситуація не була під контролем в жодної сторони. Все робилося стихійно. Люди в селі дуже конкретні – знають про своє рідне село все. І я питав: хто почав перший у вашому селі? Часом люди відповідають, що чули, як на Холмщині поляки вибили українців, а потім почали бити у нас. Інколи кажуть, що якісь вар’яти перші почали в селі бити поляків і після цього поляки відповіли тим самим. По-різному було. І мені так видається, що то так стихійно виходило. Якоїсь спланованої акції не було…”

Такі близькі і такі закляті 

 

Осадники

Погляньмо на проблему подій на Волині 1943 року. Те, що підрозділи ОУН(б) та УПА систематично знищували цивільне населення польської етнічної належності - факт. У Другому томі "Літопису УПА" ці події бандерівські документи називають "акція нищення поляків", чи навіть простіше - "чистка поляків".

Найпримітивніші варіанти "українського погляду" просто оголошують всіх поляків Волині "окупантами" та "осадниками", а отже - ворогами України у визвольній боротьбі.
Насправді ж осадників на Волині було відносно небагато (хто хоче - може самостійно знайти точні цифри) і переважну їх більшість було арештовано, знищено або вислано до Сибіру. Те ж стосується поліції, чиновників та військовиків Польщі, членів націоналістичних польських організацій.
Цікаво, що ті самі люди, котрі охоче доводять моральну правомірність вбивства польських осадників, чиновників і тим більше - польських націоналістичних активістів, не поспішають вилучати ці категорії з загальної кількості жертв "Перших совітів" у Західній Україні.
Звісно, що з урахуванням поляків-жертв більшовизму трагедія Західної України виглядає вагоміше.
Польське населення на Волині існувало задовго до появи на мапі Республіки Польща - це можна побачити хоча б з даних перепису населення 1897 року. Чи можна людей, чиї батьки, діди і прадіди народились на нашій землі, вважати "окупантами"? 
Здавалось би, про які наміри могла йти тоді мова, коли над Польщею диміли труби крематоріїв? На жаль, еміграційна влада не звертала уваги на сумні наслідки дворазової окупації східних кресів.
Якщо потреба у створенні руху опору проти німецької окупації на споконвічних польських землях у 1939–1941 рр. не підлягала сумніву, то втягування поляків на Волині за «перших совєтів» до «Служби перемоги Польщі» чи «Союзу збройної боротьби» з метою розгортання боротьби за полонізацію української землі не можна назвати визвольним поривом. Було то неприпустиме спрямування на загибель тисяч патріотичного люду.
 Поняття «повернених земель» не було ще відоме, а лінія Керзона відтинала від Польщі 1/3 території з мільйонами поляків, позбавлених навіть можливості репатріації, — бо куди? Тих поляків, яких поліщуки вважали прибульцями, яких віками запихали до їхнього краю з метою видирання у місцевого населення землі, віри, церкви, школи, рідної мови, власного імені. Разом з падінням держави прибульці втратили привілеї, посади, установи і, як мінімум, 25-гектарні наділи господарств осадників. Залишилася ненависть, деградація, в'язниці й табори, вогонь і кров, ігри у піжмурки зі смертю.
Тодішній трагізм ситуації польського населення, оточеного суцільною ворожістю українців, білорусів і литовців, повністю відтворений у документах. Напружену конфронтацію думок особливо передають доповіді, насичені переважно отрутою ненависті, проте часто суттєві, докладні та об'єктивні, що містять як аналіз стосунків двох народів у минулих століттях, критику санаційної національної політики, так і тверезу оцінку актуальної ситуації. Проте всі вони зводяться до спільного знаменника: гарячкового тримання за кордони 1939 р. Державні діячі, політики, історики і публіцисти навіть не допускали думки про те, що відмова від чужої землі і чужого населення збільшить згуртованість народу, і вважали єретицтвом думку про те, що землі, на яких серед 100 осіб мешкає лише 14 поляків, не можна називати польською землею.
Таке мислення принесло більше неприємностей, ніж честі. Бо ж, саме  окупаційна політика польської шляхетської влади в давній Україні призвела до великої різанини, відомої в історії під назвами Хмельниччини і Коліївщини, жертвами чого стали тисячі людей обох народів. Причиною для третьої великої різанини була агресивна діяльність володарів II Речі Посполитої, а безпосередньо призвели до вибуху імперіалістичні плани еміграційного табору, які мали за мету абсолютну ліквідацію на східних кордонах не тільки українського, але й білоруського населення. 
Тож польський читач, особливо молодий, не може сьогодні дати відповідь на запитання: якою була безпосередня причина різанини поляків на Волині й у Східній Галичині у період Другої світової війни? І в жодному підручнику не знайдете такої відповіді.
Спробуємо подати коротку версію розвитку подій.

Підпалення ґнота

 

Протягом повних трьох століть — від Казимира Великого до Богдана Хмельницького — Польща була (не враховуючи татар і турків) єдиним ворогом незалежності України. Лише у 1654 р. з'явився другий ворог — Росія, спочатку царська, пізніше більшовицька. У цій ситуації найкращим союзником для українського народу здавались німці — ворог поляків і більшовиків. Не справдились і ті розрахунки, коли у березні 1939 р. Гітлер віддав угорцям Карпатську Україну. Через кілька місяців впала Польща, на полі бою залишився єдиний ворог — совєти. Було зрозуміло, що Гітлер на Польщі не зупиниться, і перед українцями виникла необхідність розробки планів нової боротьби за незалежність. Спеціалісти у цій справі знайшлись у… Генеральному Штабі Війська Польського.
Це була група офіцерів колишньої армії УНР, яких називали петлюрівцями і які до вересня 1939 р. працювали у польському війську за контрактами як найбільш досвідчені у боротьбі з більшовиками. Зимою 1939/40 р. з цієї групи утворилась команда для розробки проекту створення партизансько-повстанської армії на випадок виникнення німецько-радянської війни. На чолі команди став колишній командир армії УНР і міністр військових справ генерал Володимир Сальський. За основу розробки взяли проект колишнього в'язня Берези Картузької Тараса Боровця, який передбачав розміщення повстанської бази у лісах Полісся. Подібні плани розробили штаби бандерівців, мельниківців, гетьманців і кількох менших груп, які передбачали близьку боротьбу за волю. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві еміграційний президент України Андрій Левицький визнав найкращим і затвердив план Боровця.
Втікаючи у червні 1941 р. перед блискавичним німецьким наступом, вояки розбитої Червоної армії сховались у багнистих лісах Полісся. Танки помчали на схід, оминаючи болота з обох боків, а для поліщуків розпочалося пекло — у котлі панував голод! Нагальною стала необхідність самооборони мешканців. Жодної влади ще не було, тому Боровець розпочав здійснення свого плану.



«Напередодні окупації міста Сарни німецькими військами він із невеликою групою своїх прибічників, озброєний лише одним пістолетом, роззброїв більшовицьку міліцію у Сарнах, і місто перейшло під його управління».  Наступним кроком повстанців на теренах Західної України стало формування українських органів влади та війська, основою якого мали бути як розрізнені повстанські загони, так і українці Червоної армії, котрі хотіли приєднатися до своїх земляків. У Львові під командуванням провідника ОУН на Західній Україні Івана Климіва почала творитися Українська національна революційна армія, структури якої з’явилися в Галичині та на Волині. Проте такі кроки українських націоналістів не узгоджувалися з баченням німецької влади. Через кілька днів після проголошення 30 червня Акта відновлення української державності вони заарештували його ініціаторів, провідних членів ОУН. Відразу після того нацисти зажадали розформувати новостворювані українські військові структури. Союзник швидко відкривав своє обличчя нового окупанта. тарас бульба Отаман «Тарас Бульба». Серпень — вересень 1941 року Тарас Боровець теж вирішив перетворити свій повстанський загін у військове формування – 28 червня у селі Немовичі, поряд з якими розташоване місто Сарни,оголосив про створення Української повстанської армії «Поліська Січ». Цією розлогою назвою він ніби повертав до життя військову формацію Юрка Тютюнника з 1921 року. Словом «Січ» прив’язував свою діяльність до ще давнішої козацької традиції. Хоча воно і мало актуальніше значення — саме так називали вишкільні військові підрозділи, які творили бандерівці влітку 1941 року в Галичині та на Волині. Одну з них створено в Костополі, іншу, більш відому як Перший курінь українського війська імені Холодного Яру, — у Рівному. Достеменно не відомо, чи узгоджував Тарас Боровець створення свого відділу з бандерівцями, адже він намагався творити власну незалежну формацію і навіть розраховував очолити всі українські військові структури. Це не завадило йому підтримати підготовлений ОУН Акт відновлення державності, 25 липня оголосити Акт в Сарнах та сформувати районну владу проголошеної держави. Проте вже незабаром події дали змогу Тарасові Боровцю цілковито унезалежнитися і навіть суттєво посилити позиції. Коли окупанти згортали бандерівські державотворчі та військові ініціативи, Боровець, навпаки, у серпні 1941 року отримав дозвіл від німців на створення спеціального відділу під своїм командуванням. На Поліссі в районі прип’ятських боліт сконцентрувалися великі сили радянських оточенців. Фронт просунувся далеко на захід, залишивши в тилу цих колишніх вояків Червоної армії, більшість із яких почала грабувати місцеве населення. Німці побоювалися, що ця маса озброєних людей може перерости в серйозну проблему і стане зародком партизанського руху. Тому погодилися на пропозицію Боровця про створення військового формування для боротьби з цими групами. Велика кількість залишеної Червоною армією зброї швидко вирішила проблему озброєння. З кадрами, які бажали долучитися до загонів отамана «Тараса Бульби», проблеми теж не було — дуже швидко їх назбиралося близько 2—3 тисяч. Таким чином Боровець став командиром справді значного підрозділу. І, попри відсутність військової освіти та серйозного досвіду бойових дій, успішно виконав поставлені перед ним завдання: до кінця серпня опанував великий терен між Сарнами, Пінськом та Олевськом. Останнє із зазначених міст стало місцем дислокації його штабу. На цій території протягом кількох місяців німецької адміністрації ще не було, тож її функції виконував Тарас Боровець зі своїми підлеглими. Поєднуючи військову та цивільну владу в одній особі, він і справді став нагадувати отамана доби УНР. Про це мав також свідчити і його зовнішній вигляд. Допитаний НКВД у 1944 році Михайло Павловський так розповів про свою зустріч із отаманом улітку 1941 року: «До мого дому в селі Москвин під’їхав вантажний автомобіль, і до мене в квартиру зайшли двоє чоловіків й назвалися: "Отаман Бульба", а другий — підполковник, здається, Погорєльський, прізвища точно не пам’ятаю. Гості зняли верхній одяг, причому Бульба виявився у формі колишнього російського генерал-губернатора з погонами і тризубами, а підполковник у френчі з гетьманськими пагонами». Схоже, отаман приділяв своїй зовнішності чимало уваги — його фото в однострої і зі зброєю поширювалося серед населення Полісся як пропагандистський матеріал. А зі створенням осідку в Олевську він почав проводити серйозну інформаційно-пропагандиську роботу, видаючи газету «Гайдамака». До її видання долучився Іван Мітрінга, у недалекому минулому — один із чільних ідеологів ОУН(б). У військовій галузі Боровець притягнув до співпраці кількох офіцерів УНР, серед них найактивнішим був полковник Петро Смородський. Проте дуже швидко «Поліська Січ» зіткнулася з серйозною проблемою матеріального забезпечення вояків: допомоги від німців вони не отримували, українське ж населення Полісся було дуже бідним. Важка ситуація змусила керівництво звернутися до українців з емоційним закликом: «Вже падає сніг і шаліє люта стужа, а наші добровольці-козаки "Поліської Січі" несуть свою тяжку службу для рідного краю буквально голі, босі і часто голодні. Чи народ допустить до того, що його найкращі сини гинули не тільки від ворожих куль, а і від простуди. Організуйте допомогову акцію своїй Січі! Збирайте теплий одяг, взуття, білизну, полотно, овчини і харчові запаси!».
 Під контролем УПА опинився трикутник Пінськ — Коростень — Мозир, названий Олевською республікою, далі діяли білоруси. До листопада 1941 р., поки очищали територію від залишків радянських військ, ніхто на Поліссі німців не бачив — вони боялись партизанів і воліли почекати. В очистці лісів брало участь 10 тисяч солдатів УПА і 5 тисяч Білоруської самооборони, яка прийшла на допомогу українцям. Спільними зусиллями витиснули у брянські ліси всі радянські підрозділи загальною чисельністю близько 20 тисяч солдатів.
Безпосередній контакт українців і німців погіршив українсько-німецькі відносини. Проголошення Української держави німці відзначили арештом Бандери і його уряду. Коли Боровець очистив ліси, німці наказали розпустити «Поліську Січ» і оволоділи Олевською республікою. УПА Бульби (під таким псевдонімом переховувався Боровець) мусила перейти у підпілля — до лісу.
Тим часом фронт потребував стільки продуктів харчування, що селяни не могли його забезпечити. За контингентом рушили німецькі каральні експедиції. Ніби для «остраху» німці оточували село, нищили населення і палили будинки. Крім селян, які заборгували контингенту, арештовували інтелігенцію, щоб вона не очолила опір. У листопаді 1941 р. розстріляно Провід ОУН у Житомирі, подальші екзекуції — у Лубнах, Полтаві, Миколаєві, Чернігові, Кременчуку. У лютому 1942 р. було знищено цвіт інтелігенції в Києві, пізніше у Рівному, Кременчуку, Кам'янці-Подільському — згадуємо лише масові страти. До рейху поїхали транспорта з робочою силою; хто встиг, сховався у лісі. «Території, розташовані подалі від використовуваних залізниць, — писав волинський представник Уряду в Краї, — це так звані дикі поля, у яких організовуються українські республіки, де чинником, який регулює все життя, є лісові банди. Посилена пацифікаційна акція, проведена німцями перед жнивами, не дала жодних результатів, бо німці пацифікують, тобто убивають, палять села, не йдучи до лісу. Результатом було те, що всі, хто зумів утекти, переховуються у лісі і збільшують чисельність банд». Звернімо увагу: люди, які, рятуючи власне життя, втікали до лісу, щоб звідти боротись з окупантом, були, за означенням волинського представника, бандитами. Цим представником був Казимир Банах — педагог і вихователь, колишній голова Волинського союзу сільської молоді і керівник Народного університету в Ружині біля Ковеля, тобто діяч, який лише кілька років тому вчив волинську молодь співжиття двох народів.
Так в України з'явився новий ворог — Німеччина. Ворог сильний, грізний як за військовою потугою, так і за політичною доктриною, викладеною у «Майн Кампф». Там і згадки не було про створення над Дніпром нової слов'янської держави.
Якщо фатальний вересень виключив Польщу з кола ворогів України, то неволя повинна була об'єднати сусідів у спільній боротьбі з окупантом. Тим більше, що совєти вивезли з Волині шовіністів, які перешкоджали співпраці, — урядників, осадників, поліцейських, офіцерів, ендеків і т. п. Проте становище виявилося ще складнішим.
У повоєнній літературі поширене твердження, що польські збройні сили на Волині були створені з метою оборони від убивств з боку українців. Це неправда, бо вбивства розпочалися навесні 1943 р., тоді як — пише, наприклад, історик 27-го ВДП AK М. Фіялка — фундамент польської конспірації на Волині творився стихійно вже в останні місяці 1939 р. і на початку 1940 р.[1] Потім додає, що на початку січня 1940 р. створено командування територій ЗВЗ (Звйонзек Валькі Збройней — Союз Збройної Боротьби) у Білостоку і у Львові, а в січні—лютому 1940 р. командування Волинського округу ЗВЗ було підпорядковане командуванню Львівського регіону. Тільки через півтора року (в липні 1941) створено українське формування — УПА, яке лише через наступні півтора року (в кінці лютого 1943) розпочало антипольську боротьбу. Додамо також, що всупереч твердженням М. Фіялки підпільні формування творились не стихійно, а відповідно до ухвали уряду генерала В. Сікорського від 8 листопада 1939 р. про створення у Польщі Союзу Збройної Боротьби під командуванням генерала К. Соснковського з метою боротьби з окупантом.
Очевидно, що на заході — боротьба з німцями. А на сході?
Невідомо, якого ворога бачили перед собою організатори ЗВЗ на Волині, і ніхто про це вже не скаже. Агентура діяла справно, і НКВД ліквідувало двотисячну організацію разом з усім штабом. Але полякам патріотизму не бракувало: під німецькою окупацією, у 1942 р., тобто вже після проголошення у Львові незалежності України, поляки створили нову мережу, щоб відбудувати на цій землі владу ще не існуючої держави. «Військова акція протягом усього 1942 р. проводилась активно, але хаотично, — писав у звіті волинський представник (див. додаток 21 до документа 6), — тут діяли різні локальні військові організації. (…) Систематичну організаційну діяльність військо проводило у Дубненському інспектораті, який охоплював Здолбунівський, Рівненський, Дубненський і частину Кременецького повітів». У жовтні 1942 р. розпочало роботу Волинське представництво, було створено корпус безпеки і самооборони у складі близько 250 дільниць та осередків чисельністю 4 000 осіб. Представник доповідав уряду, що у разі повної мобілізації збере до польського корпусу 15 000 солдатів, і не переймався наступним змістом доповіді, з якої випливало, що «вже у травні [1943] українські банди налічували щонайменше 40 000 осіб», що «ці банди постійно набирали силу».
Провідний представник польського уряду на Волині легковажив фактом, що на просякнутій ненавистю території на одного поляка припадає п'ять українців, що армії Галлера Франція вже не пришле, що у відродженні держави на цій території військо з центральної частини країни не допоможе, і тому польське повстання у щільному середовищі чужого населення, організоване з метою повторного його уярмлення, стане для поляків їхньою могилою.
Тут не було мови про поєднання сил у боротьбі з німецьким окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німців.
Цю ворожість дуже підтримувала співпраця обох сторін з німцями у поліцейських формуваннях. Після захоплення прикордонних земель німці організували поліцію з місцевого населення, а на Волині і в Галичині — з українців, бо їх була переважна більшість. Від часу до часу німці влаштовували облави у лісах, мобілізуючи на допомогу українську поліцію, польські поселення пацифікувалися за співпрацю з «советами». У погромах гинули сотні поляків, а українська участь у цих операціях обтяжувала взаємні стосунки.
І vice versa — школа у Дембиці випускала батальйони гранатової (темно-синьої) поліції. «Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоча у німецьких мундирах, —писав місцевий репортер, — які справно марширували з польською піснею на устах. Побачивши це, українці зовсім опустили голови, і на їхніх обличчях можна було побачити страх і пригнічення…» (див. документ 13).
Недалекоглядний автор не бачив, що цей спів підпалював ґніт під пороховою бочкою, на якій сиділи поляки.
Співпраця польського населення з німцями не обмежувалась гранатовою поліцією. Як пише волинський представник у звіті «Українська справа» у грудні 1943 р. (див. документ 6, розділ V), перебуваючи на «німецькій службі» на посадах адміністраторів маєтків, лісової і дорожньої служби, поляки вислужувались перед німцями. Не раз «через надмір старанності» могли траплятись зловживання на шкоду місцевому населенню, яке особисто платило життям. Втискаючись до німецької влади і установ, вони там також діяли на шкоду населенню — з тим самим результатом. Крім поліції, німці приймали поляків до жандармерії, надіслано було цілі підрозділи, які складалися з поляків, — правдоподібно, військовополонених з кампанії 1939 р. (…). Ті польські підрозділи за німецькими наказами почали вирізувати українські села., а німці підкреслювали, що це — кара за вбивства поляків.
Палаючим ґнотом була також співпраця поляків з советами (див. документ 13). Вона складалася з кількох елементів. Першим стали польські підрозділи у радянських партизанів, які почали прибувати до лісів Полісся і Волині ще у 1942 р. Це не були вже виснажені рештки розбитої армії, як на початку війни, а регулярні підрозділи добре озброєних і екіпірованих солдатів і офіцерів, підібраних Українським штабом партизанського руху і надісланих з метою дезорганізації німецького тилу та ліквідації УПА. Їхні цілі збігалися з цілями польського підпілля, як комуністичного, так і АК-ївського. Тому польське населення стало природним союзником для всіх партизанів, як польських, так і радянських. Натуральним і єдиним навіть для совєтів, бо українські села були гніздами УПА. Совєти належно оцінювали значення польського елементу на цій території, це засвідчує факт, що вони призначили польського комуніста Юзефа Собесяка заступником у польських справах генерала Василя Бегми — командира Штабу партизанського руху на Волині, члена військової ради 12-ї армії у 1941–1942 рр., першого секретаря легального обкому КП(б)У 1939–1941 рр. і нелегального 1942–1944 рр. у Рівному.
Позитивна оцінка партизанської співпраці сприяла виникненню другого елементу — польської допомоги для утвердження радянської влади при пересуванні фронту на захід. Це явище ще не вивчене, але його існування засвідчує лаконічна згадка у тижневому звіті від 6 липня 1944 р.: З того боку фронту, що у Коломиї, є польська міліція у більшовицьких мундирах (…). Арештовано, вивезено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються випадки арештів і вивезення також серед поляків, це стосується тільки тих осіб, кому більшовики закидають занадто тісну співпрацю з німцями. Оголошення в місті ведеться польською і російською мовами. Посади зайняті майже виключно поляками…(документ 9).
Усе це небезпідставне, інакше і бути не могло. У селах Волині і Галичини майже в кожному домі був хтось в УПА — крім тих, природно, де не було чоловіків відповідного віку. Навіть дівчата працювали у допоміжних службах. Одних гнав до лісу патріотичний обов'язок боротьби за свободу. Інших, несвідомих, мобілізовували під загрозою смерті. Після приходу фронту перші пішли в еміграцію, другі крутились біля хати з надією: «якось воно буде…»
Радянська армія займала Західну Україну як ворожий край, і першим завданням було очищення території від ворожого елементу. Після мобілізації частину цього елементу вислано на першу лінію фронту, звідки мало хто повернувся, друга частина пішла до тюрем, таборів і під розстріли, решта продовжувала переховуватись. Для виловлювання цих залишків НКВД утворило спеціальні збройні формування — «істрєбітєльниє» батальйони, яких у народі називали «стребками».
За два тижні перед появою допису з Коломиї у Москві підписано наказ № 0078/42 про генеральне очищення України від українців (про що пізніше). Не можна було тим самим українцям віддавати на «визволених» землях місцеву владу, керівні крісла, вкладати в руки зброю для убивства в «стребках» власних братів. І хтось це повинен був робити… Під руками були поляки, які вціліли після погрому й отримали оказію для мінімальної відповіді за волинсько-галицьку різанину. «Стрибки», яких ненавиділо все українське суспільство, стали третім елементом польсько-радянської співпраці.
«Тільки в одному Коломийському районі у квітні 1945р. виникло 26 груп самооборони з 266 озброєними учасниками, — пише в одному зі своїх памфлетів Е. Прус. — Кількість бійців самооборони за цей самий час у Львівській області дорівнювала 3 219 осіб. Основу самооборони становили поляки. З найактивніших членів самооборони створювались на рівні повітів так звані «істрєбітєльниє» батальйони (винищувальні). У Львівській області у 1945 р. вони об'єднували 6 715 бійців. (…) Треба додати, що понад 80 % цих бійців — поляки молодші 18 років і старші 50 років. Ці пропорції починають змінюватись на користь українців лише у момент утворення переселенської хвилі поляків на західні землі Речі Посполитої»[2] Це означає, що коли бракувало поляків, влада мусила шукати зрадників серед українців.
Це було догорання згарища після вибуху. Але повернімось до підпалення ґнота.
Весною 1943 р. гітлерівці прискорили вивезення молоді на роботу до Німеччини, а коли кандидати почали масово ховатись, «доброчинність» набору доручено було українській поліції, яка досконало знала місцевість. Поліція у Здолбунові відмовилась виконувати накази, і німці її роззброїли. 12 осіб розстріляли, решту вивезли до рейху. Інші постерунки втекли зі зброєю у руках. Стало зрозуміло, що німці роззброюють усіх, і поліція пішла до лісу. Завдяки цьому УПА отримала 5 тисяч озброєних повстанців. У липні командування воїнами УПА перехопили бандерівці.
Розлючені німці заповнили постерунки гранатовою поліцією, віддаючи на її розсуд розправу з українцями. На села поїхали каральні експедиції. «На всьому Поліссі і значній частині Волині, — розповідає наочний свідок, — влітку 1943р. створилась така ситуація, якої хотів Сталін. Вночі ясно довкола — це бандерівці випалюють майно поляків і… «бульбівців», як зрадників. Вдень ясно довкола — це німці з поляками і узбеками спалюють українські села, вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють залишки українських сіл, не допалених німцями вдень. Куди не поглянеш — вогонь. Куди не повернешся — трупи і кров…»[3]
Ґніт почав горіти.
Бандерівці прийняли радикальне рішення — деполонізація Західної України. Тобто повідомляли польське населення, що як не переселиться воно за Буг або Сян, то через 48 годин їх будуть ліквідовувати. Реакція була різною: частина поляків утікала до міста, інші не рухались. Термін надходив, і почалась різанина.
Особливо спричинився до неї польський уряд у Лондоні, який закликав населення залишатись на місці, звертаючи увагу, що деполонізована територія буде для Польщі втрачена. Люди очікували, що після заклику на допомогу прийдуть солдати зі зброєю, — і гинули.
Про те, що бандерівська розправа не викликала захоплення у самих українців, свідчить розповідь провідного мельниківця: «Вся Україна, а особливо Західна, вважає поляків ворогами — і цілком слушно. Проте не тільки кожна держава, але і революція мають своє право і суд. То правда, що поляки у містах працювали в гестапо на шкоду українцям, давали найбільший контингент фольксдойчів, пізніше пішли до поліції на місце українців, які пішли до лісу; спільно з німцями проводили акції проти українського населення. Але… Але з польським народом нас єднав спільний ворог. І польська меншість в Україні була готова у своїй селянській масі до лояльності.
(…) З польського боку не бракувало ні провокацій, ні злочинців, але на це належало відповісти судом і покаранням винних. Але те, що діялось у цьому плані в 1943р. не вміщається у жодні рамки. Не маємо наміру тут з різних причин підкреслювати деталі, лише скажемо, що вся рубанівська акція налаштувала польське населення проти нас[4] Це завдало величезних втрат на міжнародній арені. Для української визвольної боротьби рубанівська акція створила ще один фронту штовхнула поляків в обійми німців, без потреби зміцнила обидва ці фронти, міцні і без того»[5].
Лебідь — прихильник беззастережної диктатури — належав до аподиктичних людей. Якщо за його командою Служба Безпеки заповнювала колодязі українськими трупами, то його жорстокості до поляків не доводиться дивуватись. Лише важко зрозуміти, чому за тодішні злочини повинні бити себе в груди нинішні політики, про що навіть чути у сеймі.
Але чи були це злочини?
Очевидно, що вбивства беззахисних мирних жителів — старих жінок, дітей — важко назвати інакше. У цьому випадку, однак, ситуація була винятковою. Поляки у мундирах німецької поліції, у рядах радянських партизанів чи міліції, як 27-ї Волинської дивізії АК, знову стали не менш смертельним ворогом українського народу, ніж німці чи більшовики. Якщо на українській землі загарбники зробили пекло, де вдень і вночі горіли села, у вогні гинули господарі, то головним завданням волинсько-галицького суспільства мусила стати оборона, усунення з поля бою — за Буг і Сян — хоча б найслабшого ворога, який двічі займав силою ці землі — у 1349 і 1919 рр. Повинно було підтвердитись російське прислів'я: «Єслі враг нє здайотся, єво унічтожают». Правильно говорив губернатор Вехтер у Львові, що це був «закономірний результат майже 600-річної польської політики на цьому терені». Це точилась нормальна боротьба обох народів за існування, у якій сильніший — господар — перемагав слабшого, на той час загарбника.
Якщо О. Жданович твердить, що замість вбивств невинних треба було судити винних, то це шляхетні наміри, але тільки невідомо, як бездержавний народ міг визначити список підозрюваних і перевезти їх на лаву підсудних з німецької поліції, радянської міліції або тієї чи іншої партизанки, як мав звільнити поле бою від ворога. Без цих відповідей висновки автора втрачають сенс.
Підведемо підсумок: серед численних польсько-українських протистоянь протягом 600-річчя жодне не виникало на польській землі, всі відбувались на окупованій Україні. В історіографії інколи навіть знаходимо об'єктивні судження, що вина за ці протистояння і боротьбу лягає на польську сторону, але пишеться про це несміливо, ніби на маргінесі, без переконання у потребі чинити який-небудь вплив на зміну свідомості суспільства. Бо більшість польського суспільства має почуття кривди і взагалі не усвідомлює, що акція витискування поляків за Буг і фізична ліквідація впертих проводилась на захист прав господаря цих земель — українського народу, була справедливою і неминучою. Що вона виникла з імперіалістичних намірів попередників і спадкоємців Романа Дмовського, керівників польського державного корабля, які анексовували чужі землі і протягом довгих століть вели на них винищувальну політику, напружуючи стосунки до крайньої межі. У критичний момент, коли над польським населенням завис бандерівський меч, батьки народу, замість рятування того, що ще вдасться, зіграли на патріотизмі, закликаючи земляків до стояння на «кресовому посту», не поспішаючи з допомогою, прирікши десятки тисяч людей на поневіряння і смерть. Безперестанне підпалювання ґнота повинно було призвести до вибуху.
Такі є факти, що відтворюють гірку правду.
Стоси документів, написаних поляками і адресованих з глибоким болем і обґрунтованими докорами до польського уряду, повністю цю правду підтверджують.


Баланс «боротьби за польськість»

 

(…) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде… Тому на цьому належить стояти незламно і безстрашно до переможного кінця (з документа 16).
Скільки польських жертв забрало це «незламне стояння» на Волині і в Східній «Малопольщі»?
Різні автори називають різні цифри: від 20 тисяч до… мільйона. Кожний автор пише, що встановити число неможливо, кожний називає якусь цифру, жоден не проводить оцінки на конкретній основі. З плином часу кількість зростає. Тобто:
— за радянськими оцінками[6] на Волині загинуло 20 тисяч поляків.
— Р. Тожецький пише у книжці[7], що на Волині було 40 тисяч жертв. В інтерв'ю[8]він говорить: «Зараз трудно відповісти, скільки поляків там загинуло. Я дотримуюсь думки, що всього у надбужанській смузі, на Волині і в Галичині загинуло менше 100 тисяч чоловік. На Волині — не більше 35 тисяч. Втрати української сторони були значно меншими, вони невідомі». Оцінка втрат робиться за припущеннями.
— М. Фіялка[9]«Не володіємо точними цифрами жертв українських націоналістів серед польського населення на Волині За радянськими оцінками замордовано близько 20 тисяч, тоді як за польськими даними тільки протягом 1943 р. загинуло на Волині від рук українців близько 15 тисяч поляків, а загальна кількість поляківу замордованих на Волині українцями в період від березня 1943р. до червня 1944 р., становила близько 40 тисяч». Таким чином припущення Р. Тожецького перетворюється у твердження.
— Ю. Туровський[10]«Зараз важко хоча б приблизно визначити кількість поляків у які загинули в українській різанині Ніхто не створив повного списку знищених населених пунктів, помордованих польських родин. Оцінюється (голослівно. — МС.), що на колишніх східних територіях Польщі таким чином загинуло близько 300 тисяч польського населення, і з них 60 тисяч на Волині».
— В. Романовський[11] наводить 70 тисяч жертв з описом тортур: «Ніхто не в змозі уявити поширених тоді актів жорстокості і садизму. Сам факт позбавлення життя близько сімдесяти тисяч людей за допомогою сокир, вил, ломів, пил, мотик і лопат є достатньо промовистим. (…) Обрубання кінцівок, вирізання язиків, обрізання носів, пальців, вух і грудей, перерізання пилою, припікання на вогні, вкидання живих людей до палаючих домів — всі ці дії супроводжували майже щоденні розправи на території всієї Волині і далеко на південь від цього воєводства…»
— Ю. Чмут[12]: «…понад 500 тисяч жорстоко замордованих українськими фашистами у Східній Малопольщі».
— У таємній «експертизі» Е. Прус[13] інформує воєводське правління у Легниці: репатріанти з кресів оцінюють польські втрати у 300–350 тисяч осіб, український історик Івасюта нарахував 685 тисяч (поляків і євреїв), інші піднімають цю цифру до 800 тисяч, а після додання жертв УПА на Закерзонні баланс злочинів українських фашистів буде становити мільйон. «Експерт», напевно, помиляється — при зарахуванні помордованих євреїв на український рахунок кількість жертв повинна сягати кількох мільйонів…
Спробу створити реєстр польських жертв на Волині зробили два колишніх бійці АК — автор згадуваної вже об'ємної книги «Пожога» Ю. Туровський і офіцер розвідки В. Семашко[14]. Як дізнаємося зі вступу, вони зібрали у членів 27-ї дивізії АК та їхніх родин 350 спогадів, додали ще інші матеріали і завдяки цьому створили реєстр подій, викладених у хронологічній послідовності з поданням прізвищ жертв, — очевидно, що там, де вдалось їх установити.
Враховуючи польсько-українську ненависть, можна було сподіватись, що не всі спогади будуть об'єктивними, що своєю чергою накладало на редакторів обов'язок ретельного відбору матеріалу. Проте ознайомлення з текстом не справило враження, що вони пам'ятали про цей обов'язок. Сумніви виникають вже на початку книги щодо інформації від вересня 1939 р. Ось приклади:
— С. 11: Біля мосту через річку Стир 40-особова група цивільних, головним чином українців, вимагала від екіпажу військового поїзда скласти зброю, а після відмови вбила кількох військовиків. — Тільки бракує пояснення, як пораховано нападників і визначено їхню національність.
— С. 12: Селяни з Смердиня Луцького повіту замордували чотирьох поляків, а після приблизно 10 днів ці самі селяни (?) знищили понад 200 осіб польської національності.
— С. 13: У колонії Пеньки Луцького повіту українські націоналісти утопили в торф'янику приблизно 100 поляків. Жертвам прив'язували великі камені до шиї, у воді притримували баграми.
— Там само: У листопаді 1939 р. в селі Навуз Луцького повіту українські селяни знищили приблизно 200 поляків серед втікачів з центральної Польщі.
Незважаючи на те, що у вересні 1939 р. на волю вийшло 15 тисяч українських політичних в'язнів, у цей час ще нічого не було відомо про існування груп, здатних до знищення сотень людей в одному селі, — УПА виникла лише через два роки. Важко повірити, щоб вчинили це селяни, елемент в цілому некровожерний і, як правило, неорганізований. Трудно також уявити можливість обтяження камінням і утоплення сотень людей. То скільки мало бути злочинців?
Щоб ближче вивчити ці відкриття, я звернувся до видавця — товариства бійців 27-ї Волинської дивізії АК — з проханням надати мені можливість архівної роботи з документами, які становлять основу публікації, особливо щодо групових злочинів з вересня 1939 р. до березня 1943 р. І отримав таку відповідь:
Шановний Пане!
Сформульована Паном тема книги «Генеза польсько-української мартирології», над якою Пан працює, містить у собі історичну фальш. Справа в тому, що Пан заклав її уже в назві, з якої виходить, що мала місце мартирологія українського народу, спричинена польською стороною, це так ніби хтось хотів написати книгу: генеза польсько-німецької мартирології, чи єврейсько-німецької, або польсько-радянської. Назва Вашої книги ображає і принижує тисячі невинних жертв українського людиновбивства, яке стосувалось однаково поляків і євреїв.
У цій ситуації не маю наміру надавати Пану доступ до матеріалів, ані якихось вказівок чи порад, де ix шукати, оскільки згідно з вищевикладеним випливає серйозна підозра, що пращ не буде ретельно, добросовісно виконана.
/-/В. Семашко
Я відповів на цей лист, що коли жертви — жінки, старі люди, діти — є з обох сторін, то це не є мартирологія лише одного народу. Оскільки зміст книги є недостовірний, то моїм обов'язком є вивчення відповідного документа, який я прошу. На це пан Семашко не відповів, очевидно, «документи» бояться критичного погляду. Тому я був змушений обмежитись уважним вивченням книги. Звідси зробив такі висновки:
1) До книжки включено численні випадки катування польського населення німецькими органами безпеки у відповідь на співпрацю цього населення з радянськими партизанами. Це були завжди групові вбивства, які у кожному випадку забирали сотні людей. Таким чином український рахунок обтяжено додатково тисячами жертв.
2) Реєстр подій узагальнено на с. 158–159 твердженням, що у книзі названо приблизно тисячу населених пунктів, «але повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині, за нашою оцінкоюу стосується, щонайменше 2000 місцевостей, у яких відбувались акції людиновбивства. Вони забрали 60–70 тисяч жертв, що (…) розподілилось на окремі повіти приблизно так:

Дубненський повіт

6800 убитих

Горохівський повіт

4200

Костопільський повіт

7000 "

Ковельський повіт

7300

Кременецький повіт

5100 "

Любомльський повіт

1900

Луцький повіт

11300 "

Рівненський повіт

7400

Сарненський повіт

6100 "

Володимирський повіт

8000

Здолбунівський повіт

3600

Якщо врахувати, що загальні втрати поляків, завдані ОУН — УПА на східних кордонах Речі Посполитої, становлять 300–400 тисяч вбитих, то на Волині вони були найбільшими».
У читача виникають запитання:
— Чому замість підсумовування перелічених у тексті жертв наводяться вигадані цифри «за власною оцінкою»?
— Звідки відомо, що «загальні втрати… на кордонах… сягають 300–400 тисяч»?
— Додавання перелічених чисел дає суму 68 700 жертв. Якщо автори говорять, що втрати на Волині були найбільшими, то перекреслюють власне твердження про 300–400 тисяч. Чим це пояснити?
Після цих висновків читач зустрічає на черговій — 160-й — сторінці «Анекс», тобто додаток, — географічні і демографічні дані про повіти Волинського воєводства на основі перепису 1931 р. Дані з кожного повіту закінчують приблизно такою (наприклад) інформацією:
«Донині змогли встановити, що на території Дубненського повіту різанина польського населення у 1939–1944 рр., вчинена українськими націоналістами, забрала життя приблизно 1900 осіб. За нашими оцінками це становить приблизно 25 % загальної кількості знищених поляків у Дубненському повіті. Загальна кількість польських жертв у цьому повіті оцінюється в 6800 осіб». У кінці додатка читаємо: «На сьогодні вдалось установити, що на терені Волинського воєводства різанина (…) поглинула щонайменше 30 тисяч осіб. За нашими оцінками це становить лише приблизно 45 % загального числа поляків, убитих на Волині. Ця кількість оцінюється в 60–70 тисяч осіб». Чому цифри, які «вдалось установити», наведено лише у додатку, а до підсумку вписано цифри «за нашими оцінками», взяті з повітря, на 55 % вищі?
Намагаючись знайти у цій суперечності число, найближче до істини, я постарався вирахувати, скільки в описаних випадках загинуло людей, застосовуючи середню величину в усіх загальних визначеннях: кілька = 5, кільканадцять =15, родина = 4 особи, купка =10 осіб, колонія = 30 осіб (польські поселення на Волині не були великими) і т. д. Результати, звичайно приблизні, показує без округлень табл. 1. Вони є наближеними до підрахунків авторів книги, і в цілому я не оспорюю, що істина на моєму боці. Різниця могла виникнути через використання в окремих випадках іншої середньої величини.

Повіт

Власний підрахунок

Підрахунок авторів

На думку авторів

Дубненський

1122

1900

6800

Горохівський

2086

2400

4200

Костопільський

3828

4400

7000

Ковельський

2707

3350

7300

Кременецький

2862

3000

5100

Любомльський

1530

1856

1900

Луцький

3713

4000

11300

Рівненський

1218

1000

7400

Сарненський

771

1400

6100

Володимирський

4556

6500

8000

Здолбунівський

684

500

3600

Волинське воєводство

25077

30306

68700




Відхилення від числа 25–30 тисяч жертв можуть йти в обох напрямках, як у плюс, так і в мінус. Твердження авторів, що їх було вдвічі (на 55 %) більше, залишається голослівним. «Не думаємо, — читаємо на сторінці 159, — щоб поза нашою увагою залишились інші такого роду великі масові різанини (то звідки кількість 68 тисяч?), але ми глибоко переконані, що не врахували багато місцевостей, у яких населення було повністю винищене, до останньої людини, і зараз нема свідків цих подій». Чи таких місцевостей могло бути багато? Якщо на місці нікого не залишилося, то бачили сусіди.
Подивимося тепер відхилення у мінус. У книжці наводиться велика кількість випадків злочинів УПА, селян і українських націоналістів, проте у донесеннях представника уряду по краю, які писались «по гарячих слідах», нема мови про ці злочини. Очевидно, що до боротьби чи різанини ніхто не надягав білих рукавичок, але пережите, описане через десятки років, безсумнівно, розрослось як щодо кількості, так і драматизму. І якби пан В. Семашко не боявся допустити дослідників до розповідей, які знаходяться в архіві (іншого автора книги, Ю. Туровського, вже немає в живих), то можна припускати, що баланс волинських жертв наблизився б до радянських оцінок — 20 тисяч.
Другий мінус — це обтяження українського рахунку жертвами німецьких акцій. Ось приклад перекручення дійсності: «Грудень 1943 р., — пишуть Ю. Туровський і В. Семашко[15], — село Германівка Ківерцівської гміни Луцького повіту. Українська поліція разом з німцями оточила Германівку і замордувала 52 особи польської національності за співпрацю з радянськими партизанами». Інакше висвітлює цей факт В. Романовський: «28 грудня 1943 р. німці спалили ціле село, вбивши 52 особи, у тому числі 2 радянських партизанів». І додає: «У зведенні рахунків за перевагу над супротивником поляки не мали боргу ні перед ким. Якщо вдавалось їм інколи знищити німецький патруль, то приписували це українцям. Німці не могли передбачити, що діяльністю добродушних лісових мешканців керують досвідчені організатори диверсій з польських офіцерських шкіл у краю і з Великобританії…»[16]
У лютому і березні 1943 р. за співпрацю з радянськими партизанами німці пацифікували ряд польських колоній, поселень і сіл на території Костопільського і Рівненського повітів, спалюючи будинки і вбиваючи мешканців. Про всі ці випадки В. Туровський і В. Семашко записали у «Злочинах» (с. 23, 25, 27, 28): «Німці й українська поліція знищили…» На с. 22 написано, що у колонії Парослі Сарненського повіту українські націоналісти замордували польське населення — 173 особи. А в документі 6 (розділ «Випадки на Волині») читаємо, що це було перше групове вбивство 17 польських і… 5 українських родин! Невже всі родини нараховували по 8 осіб? Невже українці мордували одночасно поляків і українців? На жаль, без доступу до архівів ці загадки не розв'яжемо.
Тим часом до оцінки людських жертв не можна підходити отак собі, не спираючись на підставу, — сто тисяч менше, двісті більше — бо тут йдеться про числа, значно менші. Ось у книжці Р. Тожецького «Українське питання…» на с. 296 читаємо:«База Кіселін у Горохівському повіті була знищена — закатовано 5 тисяч людей». Оскільки джерело інформації не названо, ми звернулись до детальних розповідей зі згаданої книги «Злочини українських націоналістів…» Отже, згадки про вбивства у гміні Кіселін знаходяться там на 20 сторінках, охоплюючи період від лютого 1943 р. до липня 1944 р., а кількість жертв становить близько 730 осіб. Як бачимо у табл.1, автори оцінили польські втрати в усьому повіті у 4200 осіб, в книжці показали приблизно 2400, а я нарахував 2086. Тобто в сумі увесь Горохівський повіт мав наполовину менше жертв, ніж приписано лише одній базі Кіселін.
У зверненні до волинського суспільства від 30 квітня 1943 р. волинський окружний представник уряду Речі Посполитої стверджував: «Донині жертвами злочинства стали більше тисячі осіб» (див. додаток 12 до документа 6). У звіті без дати, як випливає з тексту — з кінця 1943 р., той же представник називає число 15 000 жертв (див. додаток 21 до документа 6). Документ 34 (витяг без дати) називає понад 15 тисяч. Автори «Дороги в нікуди»[17] повторюють число 15 000 за 1943 р. За 1944 р. книга «Злочини…» показує приблизно 800 жертв — і це може бути вірогідне число, оскільки на початку лютого 1944 р. совєти зайняли Рівне і Луцьк, а в березні — Дубно, УПА відступала на захід, і поляки могли з полегшенням зітхнути. Це все дає підставу для висновку, що на Волині загинуло польського населення не більше 20 тисяч.
Спробуємо тепер встановити кількість польських жертв на Галичині. Як подавалось у «Національній інформації», № 8 за 5 січня 1944 р. (документ 7), від червня до грудня 1943 р. в Галичині зафіксовано приблизно 400 жертв. Рапорт від 1 травня 1944 р. (документ 8) повідомляє, що кількість жертв до половини квітня була щонайменше 10 тисяч. Б. Томашевський і Ю. Венгерський[18] у роботі «Львівська АК» (Варшава, 1983) пишуть про 10–12 тисяч жертв. І, нарешті, звернення Комітету оборони Львова з липня 1944 р. (документ 30) «Солдати — йдіть карати!» — про 40 тисяч. Очевидно, на Волині і в Галичині разом, як це було у попередній відозві без дати. Перебільшення відчувається вже навіть у стилі відозви. А це найвища кількість в останньому документі на цю тему, бо 13 липня почався наступ, який припинив період різанини як у Галичині, так і над Бугом.
У Галичині не могло бути стільки жертв, як на Волині, бо це була прифронтова зона, де німці не допускали заворушень, дали зброю полякам, а там, де мали місце вбивства, пацифікували українське населення. Польське населення перестало боятися! Доказом цього є факт, що коли було подано вагони для евакуації двох тисяч поляків, на транспортування прийшло тільки 40 осіб. Так було по всій Східній Галичині (документ 27). Навіть більше: «24.IV, — читаємо у документі 25, — посланці наших відділів розклеїли оголошення до українців в Белжціу у Наролі й Угнові, щоб вони виселились протягом 24 годин. Багато вже втекло з цих містечок».
Залишаємо поза нашою увагою справу польських контратак, на основі нижче наведених документів можна лише стверджувати, що польські втрати у боротьбі з українцями у Східній Галичині не перевищували 10 тисяч осіб. У сумі баланс жертв польської сторони на Волині і в Галичині сягає 30 тисяч. Певна кількість їх загинула ще над Бугом, але там була протилежна ситуація — різанина українців.
Тисячі могил у Сибіру, колективні могили з тисячами трупів у Катині, під Харковом, в інших відомих і невідомих місцевостях, тисячі поляків, закатованих українцями і німецькими окупантами на Волині і в Галичині, тисячі українців, закатованих не тільки в тих регіонах, але і на Закерзонні, — ось страшний баланс польської боротьби за польськість непольської землі.
Звідси випливає вся трагедія: це була боротьба за непольську землю. І що цього факту, тобто джерел трагедії, польська історіографія до нинішнього дня не зауважує, не наголошує на ньому, не привертає до нього уваги суспільства — ось у чому продовження польської трагедії. Бо до громадської думки не доходить правда такого типу, як твердження Ю. Томашевського — прекрасного знавця національної проблеми у Польщі, сховане між рядками невеликої брошури:«Традицією польської політичної думки є ставлення до всіх земель у межах, що існували до поділу; як до польського простору; оскільки на них домінував шляхетський польський народ. Звідси народився постулат відбудови держави у її межах до поділу»[19] Звідси знову пам'ять повертає до Львова і Вільна, звідси виростають корені повоєнних кресових організацій, ненависті й претензії до націоналістів сусіднього народу, націоналізм яких проявлявся — о небо! — не тільки у мріях, але і в боротьбі за власну державу включно з землею «віковічно, історично польською». Цією ненавистю і претензіями переповнена вся історіографія за дуже нечисленних винятків. Поляки боялись України на «Східних кресах», совєти боялись її всюди, звідси виникала польсько-радянська співпраця — і польсько-українська різанина. І роздмухування кількості жертв, перебільшення жаху трагедії.
II. Період окупації до початку німецько-радянської війни.
За винятком найзахідніших окраїн, усі українські землі Речі Посполитої потрапили під радянську окупацію. Тут після перших пропагандистських авансів щодо пролетаріату всіх національностей, що фактично повернулись лезом проти польської інтелігенції, землевласників і зовнішнього українства, настало знищення всіх національно незалежних течій, зокрема й української. Радянська влада намагалась досягти суспільної і політичної єдності «Західної України» з «Українською Радянською Республікою», тобто совєтизації її як вступу до русифікації. В атмосфері наближення німецько-радянського конфлікту почали гаснути симпатії до більшовиків, тим більше коли виявився нижчий культурний і економічний рівень окупантів. Особливо відштовхуюче вплинула примусова колективізація сільського господарства.
Тому провідні представники української політичної думки сховалися на території німецької окупації і тут знайшли опіку німецької влади і земляків, які віддавна слугували німцям. Отримали голос яскраво антипольські елементи, серед яких проявились дві групи: а) безумовно віддана німцям група старших, яка опанувала виключну національну репрезентацію — Український Центральний Комітет у Кракові («провідник» Кубійович); б) група молодших безкомпромісних незалежників на чолі з учасником вбивства Перацького (Бандера), які розглядали співпрацю з німцями як тимчасову необхідність на шляху здобуття великої незалежної України. Німці особливо використовували українців для економічного утиску поляків, надавали їм дрібні поступки, але не підтримували жодних політичних дій з огляду на відносини з Росією. Українські політики (які компромісно ставились до Польщі) повністю відійшли у тінь і не мали впливів (пропольська група УНД О — Петлюрівці).
III. Період радянсько-німецької війни.
Вибух війни українці привітали як перспективу незалежності. Група бандерівців, що знайшла моральну підтримку старшого незалежного покоління, об'єднаного в Український Національний Комітет, створений 22.VI. 1941 р. в Кракові, перейшла до політики здійснених фактів, створивши у момент визволення Львова незалежний уряд України (цьому передував виїзд Бандери у Словаччину і Закарпатську Русь). Швидко настало перше політичне розчарування: німці цей уряд розігнали. Незабаром надійшли і подальші удари: включення Малопольщі до Генеральної Губернії, передача Одеси і Поділля аж по Буг — Румунії, створення для решти земель Рейхскомісаріату з дуже обмеженим самоврядуванням. У цих діях німці напевно покладались на: а) розчарування українців державними силами, особливо на радянській Україні; б) переконання, що цю країну захоплять як німецький «Небенлянд» («Nebenland») без втягнення до небезпечної гри творення незалежної держави; в) зобов'язання щодо румунського і угорського «союзників» (у книзі «Армія Крайова в документах» текст, наведений курсивом, вилучено. — М С.).
У німецькій політиці провідним фактором була економічна необхідність експлуатації українських земель, звідси збереження колгоспів, терор у забезпеченні продуктових контингентів, а одночасно придушення прагнення до незалежності (арешти, особливо бандерівців). Початковий лагідний курс на Волині зазнав зміни.
Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже 1942 p. підготували колонізацію українських земель. З цією метою було утворено переселенську комісію, яка отримала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення: польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Замойський повіт планувалося заселити фольксдойчами сербськими, бессарабськими і польськими.

Уже в листопаді 1942 p. почали переселяти українців із Замойського повіту. За деякими даними, переселено було 1327 родин (7087 осіб), яких розміщували в Молодятицькій, Вербковецькій і Монятицькій волостях. У січні 1943 p. окупанти приступили до поголовного виселення польського населення з Уханя, Розкошівки, Волі Уханської та інших сіл Грубешівського повіту, заселяючи на їх місце українців із Замойського повіту, які в майбутньому мали охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань22.

У ході акції виселення й осадництва окупанти свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками й українцями, що їм і вдалося. “Польське населення замість звернути свою боротьбу проти німців і їх планів переселення, – згадував Іван Фур, – мстилося на українцях, які не мали жодного голосу в гітлерівських планах, навідворот мусили також покидати свої загосподарені посілості”23. Восени 1942 p. на Холмщині відбувались сутички й убивства, жертвами яких стало близько 400 українців. Подібні акції, спочатку пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини, продовжувалися і надалі, уже під гаслом “відплати за Волинь”24. На думку Євгена Пастернака, німці не перешкоджали цьому, тому що вважали партизанські рухи, що винищували один одного, явищем, корисним в їх планах з ліквідації слов’янства.

Уже на рубежі 1942-1943 pp. розгорнули свою діяльність шість партизанських загонів. Польські військові угруповання здійснили свої перші напади на українських колоністів у Грубешівському і Томашівському повітах, розпочинаються бої в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які надалі розростаються і набувають масового характеру 
Все це не розбудило у широких українських колах антипольських настроїв. Німецька окупація залишила ще досить широке поле для боротьби з поляками, які є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти, а поляки залишаться, треба використати перебування німців (додаток 1, висловлювання адвоката Горбового — ОУН).
Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося для поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали у польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, райхскомісар України Еріх Кох, який відзначався надзвичайною жорстокістю, навіть на тлі нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він, – щоби поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”36.
Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відображає відповідь сарненського окружного комісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Тараса Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу39. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “саме німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди”, і у зверненні до польського народу в червні 1943 p. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом”40.

Як стверджувалось в одному інформаційному матеріалі польського підпілля за грудень 1943 p., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їхні антипольські кроки, а, з іншого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у селі Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав українського народного козацтва41. 
З вказаних вище міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині й подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Юзеф Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ані росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”42. Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, в той час як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Водночас у тих місцевостях, де поляки стали вже непотрібні для погромів, або де, маючи зброю, “занадто піднесли голову”, німці приступили до їх арештів, вивезень на роботу до Райху, розстрілів. Як свідчить “Хроніка подій на українських землях” за 1943 p., вони здійснили в кінці літа масові арешти серед польського активу у всіх містах Волині, підступно ліквідували озброєні польські відділи по т. зв. “опорних пунктах”, що їх самі ж перед тим озброїли. При цьому німці намагалися перед українцями звалити на поляків усю вину за криваві події на Волині. На зборах голів сільських управ поліцмайстри і ландвірти прилюдно закликали українців “бити ляхів, де тільки хто їх зустріне”. Облудно виступаючи в ролі “оборонців” українського населення від “польського терору”, окупанти обіцяли розстрілювати по десять поляків за кожного вбитого ними українця. Так, в місті Володимирі вони здійснили облави на польську інтеліґенцію й розстріляли 150 польських поліцаїв. На їх місце завербували 350 українців43.

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і у провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала німецька аґентура в польському підпіллі44. 
Що стосується Галичини, то тут, як згадував Володимир Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи Сидора Ковпака у липні 1943 p. [...] Ковпак залишив в Галичині своїх аґентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями [...]. Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких аґентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням”62.

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережну ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Отже, вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік і у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив Микола Сивіцький, “поляки боялися України на Східних Кресах, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця – і польсько-українська різанина”63. 
Гадаю, багато чого прояснить розповідь сина одного з польських офіцерів розстріляних у Катині Адама Дибчинського. 14 вересня 1939 р. його батько перед відправкою на фронт сказав матері: «Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» Зрозуміло? 39-й рік. Ще не існує ані військової рефентури ОУН, ані похідних груп, ані УПА. Кого ж боїться поляк? Очевидно – пересічних українців, розбурених попередньою владою вже настільки, що польський офіцер не сумнівається – послабне тиск поліції і українці полізуть різати поляків з натхненням. Було від чого збурюватися українцям. Протягом 20 років після програшу України у Перших Визвольних змаганнях, на теренах Західної України впроваджувалися полонізація (примусове ополячування українців) та пацифікація (конфіскація зброї та репресії проти незадоволених владою). Але головне – українці практично лишилися за бортом земельної реформи впроваджуваної Пілсудським. Останній факт був найбільш принизливим, хуторізацію на Волині провів іще прем’єр Столипін, але під Польщею родюча земля на Волині передавалася не тамтешнім селянам, а полякам, як нагорода за службу в армії під час війни з більшовиками. Селянам що лишалися без землі, поляки «милостиво» пропонували переїхати до берегів Балтики, або у Західну Польщу.

Справа в тому, що Польська держава по підсумках Першої Світової війни була зшита з земель, які доти входили до складу трьох держав, окремі з яких до існування в складі ІІ Речі посполитої ставилися з чималою прохолодою. Що там українці? Кашуби, мазури, шльонці та гуралі за першої ж можливості побігли до складу німецьких частин – саме їх Третій Рейх залюбки приймав до частин вермахту та СС. Польське керівництво намагалося зміцнити державу за рецептами Макіавеллі – перемішати населення та поселити представників різних етнографічних груп поляків та українців по всій Польщі. Цим воно заклало міну уповільненої дії яка вибухнула під час війни. Варто було зникнути зловісній «двуйкє», як частина Польщі побігла під знамена Гітлера, а українці заходилися «гнати зайд зі своєї землі». Результати – відомі. Але не переймайтеся. Зміцнення Польщі за Макіавеллі поляки таки провели – в часи комуністів.

Тепер коли ви все це знаєте, зважте ще раз - у сеймі Польщі зареєстрований проект постанови про визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, що здійснили геноцид стосовно польського населення на теренах Західної України, а Армії Крайовій висловлює данину пам’яті. Оцінить самі. 
Героїчні риси характеру польського народу не повинні змушувати нас закривати очі на його нерозсудливість і невдячність, які протягом ряду століть завдавали йому непомірних стражданнь. У 1919 році це була країна, яку перемога союзників після багатьох поколінь розділу і рабства перетворила на незалежну республіку і одну з головних європейських держав. Тепер, в 1938 році, через таке незначне питання, як Тішин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії і в США, які повернули їх до єдиної національної життя і в допомозі яких вони повинні були скоро так сильно потребувати. Ми побачили, як тепер, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні і руйнуванні Чехословаччини. У момент кризи для англійської та французької послів були закриті всі двері. Їх не допускали навіть до польського міністра закордонних справ.

Потрібно вважати таємницею і трагедією європейської історії той факт, що народ, здатний на будь-який героїзм, окремі представники якого талановиті, доблесні, чарівні, постійно проявляє такі величезні недоліки майже у всіх аспектах свого державного життя. Слава в періоди заколотів і горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу. Найхоробрішими з хоробрих занадто часто керували наймерзенніші з мерзенних! І Все ж завжди існували дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша плазувала в підлості ..

 

Війна з людністю повстанців і партизан

Кардинально різні цілі, що переслідували український повстанський рух і радянські партизани спонукали між ними війну. Повстанці прагнули створити незалежну українську державу, борючись з усіма зайдами на українські землі, натомість червоні партизани боролись за відновлення радянської влади. Зрозуміло, що через таку кардинально різну мету порозуміння знайти було надзвичайно складно.

Після катастрофи, що спіткала Червону Армію влітку сорок першого, радянського впливу на Правобережній Україні практично не відчувалося. Групи оточенців, диверсантів і підпільників були майже повністю знищені органами німецької держбезпеки разом з місцевою міліцією до весни 1942 року. Тому наприкінці травня почалося засилля радянських партизан з Брянщини, Орловщини і Білорусі, або перекидання повітряним шляхом з-за лінії фронту. В середині червня 1942 року в лісах Рівненщини була скинута група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на окупаційну адміністрацію, за що страждало ні в чому не вине місцеве населення, адже за кожного вбитого німця жандарми розстрілювали п”ятьох поліщуків, а за підірваний ешелон страждало все ближнє до залізниці село.

З листопада сорок другого на Волинь і Полісся починають прибувати російські партизанські з”єднання. У лютому 1943 року перекинутий на Полісся генерал Бегма В. створює Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опановують Західним Поліссям. Під головний удар партизанів попадає залізниця Брест-Ковель-Сарни-Київ. Розпочинається запекла боротьба проти українських січовиків разом з поляками, для чого в лютому сорок третього було спеціально створено польський партизанський загін ” Єще Польська не згінєла” під командуванням співробітника НКВС Р. Сатановського.

Перша велика сутичка між січовиками і партизанами відбулася наприкінці зими сорок третього року біля села Заморочне на Рівненщині, де сотня Г. Перегіняка І Яреми наголову розбила партизанів, спалила табір, захопили коней і вози з провіантом а застрелили 15 партизанів. Того ж таки дня повстанці атакували ще один партизанський табір біля села Озерське, який пограбували і знищили дотла.

У відплату за напад оунівців і опір сільської самооборони 25 лютого 1943 року Ковпак спалив декілька сіл у Сарненському, Степанському і Костопільському районах. У відповідь українські повстанці атакували партизанів в районі Сарн і Володимирця. В помсту за це, диверсанти Мєдвєдєва знищили с. Богуш, розстріляли при цьому 70 мешканців села і відразу ж після бою відійшли у ліси за річку Случ.

-Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський. Той Медвєдьов – із Росії – мацкаль, кацап х…в. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний очевидець Терешко Крат.

29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.

З 20 травня до 1 серпня 1943 року через Рівненське Полісся з”єднання І. Федорова здійснило два рейди. Під час цих рейдів було вбито 163 українські патріоти. Намагаючись залякати поліщуків терором партизанський командарм Т.Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком очевидно, що така помста “народних месників” падала в основному на селян.

Намагаючись залякати українських патріотів терором командарм всіх українських “народних” месників Т. Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком зрозуміло, що така помста падала на простих, ні в чому не повинних селян. Але вже в травні цього ж року було наказано знищувати ті повстанські загони, які нападають на партизан, а також ліквідовувати їх командирів, а рядових намагатися перетягнути на свій бік.

З початку червня 1943 року партизани починають застосовувати нову тактику- намагаються заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади, бази, проводять мобілізацію місцевого населення, при цьому заперечують факти свого підпорядкування Кремлю і намагаються переконати населення, що ведуть боротьбу “За Суверенну Соборну Українську Державу з демократичним устроєм.”

З огляду на такі обставини ОУН-УПА передислоковується на Полісся, в райони річок Прип”ять, Стир, Горинь, Случ. Ведуть запеклі бої, намагаючись втримати за собою ліс й не допустити проходу червоних з Поділля і південної Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.

Рейд Ковпака С.

У червні 1943 року знаменитий рейд з”єднання С. Ковпака на Карпати. Завдяки дипломатичному таланту комісара С. Руднєва партизанам вдалося безперешкодно пройти через Волинь і Полісся, але на Галичині партизани вдалися до терору, що й зіграло недобру послугу для них в серпні, коли основні сили Ковпака були розбиті німцями в Карпатах, народна галицька самооборона добивала розрізнені рештки партизанів.

У жовтні-листопаді 1943 року бойові дії між ОУН-УПА й радянськими партизанами переросли в подальшу ескалацію. З наближенням фронту партизани все більше наповнювали ліси Волині і Полісся і навіть почали проникати на Галичину. Повстанці зі свого боку, щоб ефективніше “викурювати” їх із своєї території зривали партизанські господарські заготівельні операції – суворо з нелюдською жорстокістю карали тих селян, які “добровільно” під страхом смерті всієї родини, давали партизанам провізію.

Ось як про свою страшну трагедію тих часів,що трапилася в селі Немовичі, що на Сарненщині розповідає сама її жертва і безпосередня очевидця Баєчко Олена:

-Вночі до нас, в хату увірвалися “лісові брати”,бо несвоєчасно батько здав їм провізію. Мені тоді й не виповнилось і шести років.

На моїх очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл переді мною. Чисто українською сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Я голодна і на смерть настрахана цим жахіттям просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили”…

Найбільші бойові баталії розгорнулися в грудні 43 року, коли одна і друга лісова “братва” створювала запаси на зиму…

У січні-лютому 1944 року більшу частину Волині та Полісся зайняла Червона Армія, німці контролювали лише західну частину Волинсь- кого краю. В цей період ситуація ситуація в протистоянні між партизанами і повстанцями кардинально змінилася. Радянські партизани не цуралися допомоги польської Армії Крайової, а повстанці не втрачали нагоди залучати собі на допомогу німецьких жандармів. Є відомості про те, що на Поліссі в Сарненських лісах повстанці проводили спільні операції проти партизан з німецькими силами безпеки, отримували від німців зброю і лікувалися після поранень у німецьких польових госпіталях.

Загалом, звітуючи у квітні 1944 року, генерал В. Бегма акцентував на тому, що у 43-44 роках лише на Рівненщині у боях з партизанами загинули 2275 повстанців. Правда, важко сказати, скільки часток з цієї цифри припадає на мирних мешканців.

Так чи інакше, обидві сторони, очевидно понесли значні втрати в обопільній кривавій боротьбі, які все таки мабуть обчислюються, не сотнями а десятками тисяч убитих з обох сторін. І єдиною суттєвою різницею між цими протиборчими силами було те, що повстанці були місцевими поліськими юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої домівки, а партизани були в переважній більшості вихідцями зі Східної України і Росії й узяли до рук зброю з метою перемогти Гітлера і знищити український самостійницький рух…

ЧОМУ РАДЯНСЬКІ ПАРТИЗАНИ ВІДСИДЖУВАЛИСЯ В ЛІСАХ

 

Джерела малюють досить строкату картину настрою людей, які раптово опинилися в зоні окупації на початку війни.

Так,знайденого у щоденнику німецького солдата, зазначалося:

«У Лозовій (Харківська область -. В. П.) мали контакт з російським населенням. Дуже багатьох ніяк не можна було переконати в тому, що більшовизм зрештою здобуде перемогу. Інші не знали, в яку фарбу перефарбуватися. І, нарешті, деякі налаштовані були дуже дружелюбно до німців і бажали, щоб більшовики були подалі. Відбувалося це від переконань чи від страху, я не знаю »2.
Згідно з німецькими даними, до початку 1942 р 60421 радянських громадян вступили на службу до окупантів в якості поліцаїв, сільських старост, дрібних чиновників органів управління фашистського режиму.

У цій обстановці положення партизан було складним. Найбільш впевнено і сприятливо почувалися ті партизанські загони, які спиралися на жителів довколишніх сіл і черпали в них людські ресурси. Основний кістяк їх складався з колгоспників, представників сільської інтелігенції, робітників і службовців підприємств і установ районних центрів. Більшість з них були пов’язані давньою дружбою чи родинними отношеніямі5.

Місцеві партизанські загони створювалися протягом усієї війни, повсюдно і безперервно до повного вигнання загарбників. Вони становили основну, найбільш численну й ефективну силу всіх партизанських формувань.

Набагато складніше було налагодити міцні зв’язки з населенням загонам і групам, прибулим з-за лінії фронту. Враховуючи цю обставину, до їх складу включалися особи, що раніше проживали в районі майбутніх дій. Траплялося й так, що партизани, побоюючись розкриття місцерозташування загону або проникнення в нього шпигунів, самоізолювалися від місцевого населення. Це невідворотно призводило до згортання їхніх бойової діяльності і в кінцевому рахунку до загибелі загону.

Про такі факти, наприклад, в листопаді 1941 року м повідомляв у Калінінський обком ВКП (б) інструктор обкому А. Д. Хрустальов:

«Не маючи досвіду партизанської боротьби, а почасти по боязні, деякі загони не мають зв’язку з населенням у районі дій загону. Місцями населення і поняття не має про існування партизан, тоді як при гарній постановці зв’язку з населенням загону легше діяти в тилу ворога. Як наслідок поганої зв’язку з населенням деякі загони в своєму складі не мають жодного колгоспника, не приймають через острах, що ці люди можуть видати загін ворогові.
Цілий ряд загонів слабо, не активно діють, часто відсиджуються в лісах або ведуть тільки розвідку. Це відбувається або по невміння або прямо в результаті прояву боягузтва окремих керівників. Такі загони найчастіше розвалюються і безславно кінчають своє існування. Розвалюються вони через відсутність продовольства або в результаті неробства »6.

Як правило, в таких загонах не проводилася політична і виховна робота серед партизанів, була відсутня дисципліна, що неминуче призводило до прояву самоуправства щодо мирних жителів, мародерства і свавілля аж до необгрунтованих расстрелов7.

Прояв насильства і відвертого розбою відштовхувало населення від партизанів. Партійні органи і керівництво загонів брали найрішучіші та суворі заходи по їх викоріненню. «Неправильне ставлення до населення, мародерство та інші образи повинні вважатися найтяжчим злочином, – вказував 3 березня 1943 начальник Центрального штабу партизанського руху П. К. Пономаренко в листі комісару об’єднаних партизанських загонів південних і південно-західних районів Орловської області. – Майте на увазі, що німці вважають дуже дієвим засобом засилання в партизанські загони своїх агентів, які під виглядом партизанів лагодять знущання над населенням і тим самим відштовхують населення від партизанів. Прояв антибільшовицького відносини до населення потрібно жорстко карати »8. Збережені документи свідчать, що до порушників радянської законності, викритим у мародерстві, насильстві і свавіллі над мирними жителями, застосовувалися найсуворіші заходи впливу – аж до розстрілу.

У районах активних партизанських дій сільське населення в силу безжальних законів війни нерідко виявлялося в самому центрі розгорнулися боїв і ставало мимовільною жертвою вогню з обох сторін. Більше того, озлоблені безуспішним результатом черговий каральної операції проти партизанів, гітлерівці всю лють нестримного гніву обрушували на мирних жителів. На жаль, приводом для репресій служили також малозначні бойові акції і диверсії партизанів поблизу населених пунктів. Так, в листопаді 1941 р в селі Успенка Чернігівської області партизанськими розвідниками був поранений німецький солдат. На ранок гітлерівці розстріляли кількох жителів і забрали 75 осіб в якості заручників. У селі Кутейникове партизани перерізали в двох місцях телефонні дроти, що можна було б зробити і на значній відстані від населеного пункту. На наступний день карателі спалили кілька будинків, а проживали в них колгоспників розстріляли. У селі Троїцьке була спалена порожня автомашина, а знаходився поряд склад з боєприпасами виявився недоторканим. І знову послідувала розправа над мирним населеніем9.

Малоефективна тактика «дрібних уколів» партизан поблизу населених пунктів, оплачувана великою кров’ю старих, жінок і дітей, викликала справедливе невдоволення місцевих жителів. Досвідчені командири загонів і рядові партизани при виборі об’єкта для нападу враховували і безпеку населення.

Було б помилково вважати, що населення покірно і безмовно реагувало на каральні акції окупантів, не вживало заходів до самозбереження та виживання. За ініціативою самих жителів у багатьох населених пунктах створювалися загони і групи самооборони, в які входили літні чоловіки, жінки і підлітки. Озброювалися вони зібраним на полях битв зброєю. Залежно від величини населеного пункту чисельність груп самооборони коливалася від півтора десятків до ста осіб. На чолі самооборонців стояли командир і політрук, що мали безпосередній зв’язок з найближчим партизанським загоном.

Ініціативу мирних жителів з організації самооборони населених пунктів активно підтримували партійні органи і командування партизанських загонів. Вони надавали їм допомогу в оволодінні різного виду зброї і в навчанні військовій справі. У ряді районів видавалися спеціальні інструкції з організації загонів і груп самооборони, в яких роз’яснювалися їх завдання, способи організації оборони населених пунктів, порядок взаємодії з партизанськими отрядамі10.

Багато бійців загонів і груп самооборони разом з партизанами брали участь в операціях по руйнуванню залізних і шосейних доріг, ліній зв’язку, в зборі розвідувальної інформації про супротивника. Вони несли вартову і дозорну службу, заготовляли продовольство і фураж, обладнали підпільні госпіталі та лікувальні пункти для поранених і хворих партизанів, доглядали за ними.

Групи самооборони, що розташовувалися на кордоні партизанських країв (так називалися звільнені від противника великі території), були своєрідними дозорними постами партизан. Вони своєчасно оповіщали командування загонів про появу каральних військ, їх чисельності, озброєнні, напрямку руху. До підходу партизан групи самооборони нерідко вступали у двобій з окупантами і самовіддано захищали свої жіліща11.

Створення населенням загонів і груп самооборони для захисту своїх населених пунктів було характерним явищем для всіх партизанських країв. У Південному Брянськом партизанському краї до початку квітня 1942 було понад ста груп самооборони, у складі яких налічувалося близько 10 тис. людей12. У партизанських краях Смоленської області тільки на території Дорогобужского, Ельнінского, Спас-Деменськ і Всходском районів групи самооборони (5 тис. Бійців) діяли в 420 населених пунктах13.

Загони і групи самооборони були не тільки активним бойовим помічником партизанів, а й постійно діяли резервом поповнення партизанських формувань перевіреними, підготовленими кадрами. «Самооборонців ми завжди вважали своїм надійним бойовим резервом, – згадував командир 115-го партизанського загону Кличевський район Моги-Левскі області П. М. Вікторчік. – З цих груп до нас приходили добре підготовлені бійці, що мають зброю. А в дні ворожої блокади всі самооборонці стали партизанами, помітно збільшивши чисельність і силу наших загонів »14. Самовіддана боротьба з ненависним ворогом захопила широкі маси. «Населення і партизани злилися в єдину бойову сім’ю, – йшлося у звіті про життя в Ашевско-Белебел-ському партизанському краї Ленінградської області влітку 1942 р – Важко відрізнити партизана від мирного жителя, партизани були в кожній родині »15.

Каральні заходи окупантів хоч і стримували, але вже не могли зупинити наростаючий підйом народного опору. «В даний час немає категорій населення, – говорилося у зведенні розвідвідділу Південно-Західного фронту від 15 листопада тисяча дев’ятсот сорок один р, – серед яких було б неможливо знайти достатню кількість осіб, які бажають працювати в органах розвідки. Труднощів у підборі людей немає. Пояснюється це тим, що абсолютна більшість населення готове активно підтримувати нас у боротьбі проти німців »16. А ось повідомлення з іншого регіону окупованій радянській території. «Все частіше зустрічаються цілі села, – доповідав у вересні 1942 р начальник Ленінградського штабу партизанського руху М. Н. Нікітін, – які з радістю діляться з партизанами і настроями, і продуктами. У селі Січі Порховского району староста Микола Васильєв ледь сказав односельцям, що прийшли партизани, як з усіх будинків понесли молоко, сир, хліб, курей, білизна і т. д. »17.

Своєрідною формою самозбереження і опору населення загарбникам були звані лісові або цивільні табори. Вони представляли собою тимчасові поселення в лісі або на болоті, де місцеве населення рятувалося від окупантів під час каральних експедицій. Сюди стікалися насамперед сім’ї партизан, партійних і радянських працівників і ті, кому загрожувала небезпека арешту або викрадення у фашистське рабство. У лісових таборах нерідко ховалося і решта населення сіл і сіл, позбавляючись від бомбардувань ворожої авіації, насильства і знущань гітлерівців та їхніх прислужників. Основним контингентом цих поселень були старі, жінки і діти.

Для життя в лісі вони забирали з собою найнеобхідніше: хліб, одяг, взуття, постільні приналежності, кухонне начиння, а також домашню худобу. Він містився при таборі в спеціально створених укриттях або загонах. Влітку селяни зазвичай розміщувалися в куренях, а для зимівлі будувалися теплі землянки. Їжа готувалася на вогнищах чи залізних печках. За продуктами харчування колгоспники пробиралися ночами в залишені села і на городи, а до світанку поверталися з повними сумками овочів, прихованою борошном, крупою або зерном. Широко вживалися в їжу різні рослини, гриби, ягоди.

Переселення мирних жителів в лісові табори під захист партизан прийняло широкий розмах вже в середини 1942 Подовгу змушені були проживати в лісах селяни Ленінградської, Калінінської, Смоленської, Орловської областей, Білорусії та північної України. Так, в Навлінський район Орловської області восени одна тисяча дев’ятсот сорок два р покинули свої села 360 сімей у складі 1600 чоловік. У Кличевський район Могильовської області знаходилося в лісових таборах більше 30 тис. людина, а партизани Мінської області врятували від знищення й відправки в Німеччину 567 тис. мирних жітелей18.

Особливо тепле ставлення проявляло населення до пораненим і хворим партизанам. Незважаючи на варварський наказ гітлерівців про розстріл на місці за приховування чи сприяння пораненим партизанам, бійцям і командирам Червоної Армії, радянські люди безстрашно брали участь в полегшенні їх положення.

У перші місяці боротьби більшість партизанських загонів не мали медичних працівників. Лікарі були тільки у великих формуваннях. Часто поранених і хворих доводилося приховувати в селах, де знаходився лікар або фельдшер, а то й просто передавати на піклування надійним селянським родинам. «Всі поранені партизани, як правило, знаходяться в будинках місцевих жителів, – говорилося в донесенні політуправління Північно-Західного фронту від 17 жовтня тисяча дев’ятсот сорок одна р, – які доглядають за бійцями, годують їх. Наприклад, завідувачка лікарнею дер. Железніци Дедовічского району Л. С. Радзевич вкривала у себе в лікарні 8 поранених партизанів. При відвідуванні німцями лікарні вона, ризикуючи життям, видавала поранених партизан за колгоспників, випадково поранених в селі, постачала видужали документами, облегчавшими їх перехід в радянський тил »19.

Важливо відзначити, що населення не ділило поранених і хворих на своїх, т. е. місцевих партизанів і військовослужбовців, які опинилися в тилу ворога. Історія партизанського руху сповнена численними прикладами прояву населенням окупованих районів героїзму і самовідданості в порятунку поранених бійців і командирів Червоної Армії. Відомі факти створення підпільних госпіталей20.

Не підлягає ніякому обліку продовольча допомога партизанам від місцевих жителів. З усіх джерел постачання це був найголовніший і надійний постачальник. Щоб виключити випадки надмірного і непосильної оподаткування населення поставками продовольства, була впорядкована система збору продуктів. Як правило, партизанський загін в залежності від чисельності закріплювався за одним або декількома населеними пунктами, жителі яких вважали його своїм. Встановлювалася певна норма виділення продуктів з кожного селянського двору з урахуванням складу і матеріального становища сім’ї, зібраного нею врожаю.

Багато жителів самі приводили до партизанів свою худобу, щоб вона не дісталася окупантам. У ряді загонів колгоспникам вдавалося офіційні довідки, свого роду зобов’язання повернути полученное21.

Про розміри продовольчої допомоги можна судити з того, що тільки в першій половині 1942 населення Дорогобужского партизанського краю Смоленщини передало партизанам, десантникам і кавалеристам генерала П. А. Бєлова, що діяло в тилу противника, близько 6 тис. т хліба, понад 5 тис. т картоплі, близько 3 тис. т м’яса, 2 т вершкового масла і багато інших продуктів пітанія22. На повному продовольчому забезпеченні населення перебувала більш ніж 15-тисячна армія партизанів і бійців Червоної Армії.

Неоціненну допомогу місцеві жителі надавали партизанам у збиранні зброї та боєприпасів. Вони вказували місця найбільш напружених боїв, шляхи відходу радянських військ, пункти розташування складів, баз і дотів. Найбільш завбачливі селяни за власною ініціативою збирали зброю і ховали в тайніках23.

Взимку і навесні тисячу дев’ятсот сорок дві р жителі Дорогобужского, Ярцевского та інших районів Смоленщини зібрали і передали партизанам і частинам 1-го гвардійського кавалерійського корпусу 150 станкових і 167 ручних кулеметів, близько 14 тис. гвинтівок, 18 тис Більш. хв, 100 тис. снарядів, 800 тис. патронів і інше снаряженіе24. Командування кавкорпуса зазначило, що населенням «зібрано таку кількість гвинтівок, гранат, патронів, снарядів, яке повністю покривало втрати» 25.

Активність і способи участі радянських людей в антифашистському русі на окупованій території були не однакові. Не кожен міг взятися за зброю – і це цілком зрозуміло. У той же час успіхи партизанів безпосередньо залежали від різних форм сприяння, що чиниться їм місцевим населенням. Чим більше при цьому партизани враховували його законні інтереси і потреби, тим більше була і «віддача», знаходить вираз у наростанні різних форм антифашистського опору в тилу німецьких армій.

 

Як жило поліське село у тридцяті -сорокові роки минулого століття?

Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році сільський хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.

В тридцяті роки до самого початку війни в селі Немовичі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Мих айло і звичайно освічений Ющик Петро.

При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.

Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “…мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:

«Українець я маленький,

Я люблю край рідненький.

Вірний син я свого роду,

Українського народу»

До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…

Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”

Ось як з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”

У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].

Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..

Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”. В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”, написано таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, в “Березу Картузьку”. А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша:

Бо хто мову забуває, того Бог карає,

Чужі люди цураються, в хату не пускають.

А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.”

“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.

Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”. Невдовзі було заарештовано:

Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…

В Книзі “Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але чомусь наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:

  • Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.

-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує його син Євгеній.

-Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.

Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”- згадує Євгеній Ющик.

Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.

В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.

У своїй книзі О. Денищук на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…

Для повного і справедливого викладу слід відмітити й таке:

Згідно інформації , яку почув від чудлян колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола В.Іл.; тоді трапилась жахлива трагедія : “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 чудлянам-табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

-О!, які то були “Кармелюки”!- нарікали старі чудляни.

Надзвичайно складний,жахливий і трагічний то був час. Учасники визвольної боротьби для одних були героями, справедливими Робін Гудами, а для інших- лісовими розбійниками, бандитами.

У радянський час Пацьола Іл. Євг. розповідав про трагедію Баєчко Олени Василівни:

  • Це трапилось відразу після війни. Вночі до Баєчок в хату увірвалися “лісові брати”,бо невчасно сім”я здала їм контрибуцію. Оленці тоді не виповнилось і шести років.

На її очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл перед дитиною. Сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Голодна і настрахана цим жахіттям дитина просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили…

Розповідав Іларіон Пацьола і про такий випадок, очевидцем якого був особисто:

-Під час війни, коли ми були дітьми і гралися з сусідом в піску біля церкви, почули стрілянину, помітили озброєних людей з тризубом на кашкетах, що їхали на підводі за двома втікачами, чоловіком і жінкою. Нещасні бігли і голосили по польські. Заскочили у двір священика, що жив з нами по сусідству і почали щось робити по господарству, мов би вони там живуть… Ті що їхали на конях, застрелили поляка і польку. Сіли на підводу і співаючи під гармошку поїхали на луг, в бік Чудля…”

Пізніше в 70-роках, під час копання колодязя на подвір”ї священика на глибині півтора метра знайшли два людських скелети-чоловічий і жіночий.

В народі кажуть- “яке життя, такі й жарти”. Виявляється, що навіть зі страхом невідворотньої смерті можна жартувати.

Наконечний Федір Йосипович до сих пір без щему в душі не може розповідати про “жартівливий” трафунок, який трапився з ним особисто наприкінці війни.

  • Батько мій Йосип воював на фронті у Червоній Армії. Щоб мамі не було страшно в нас ночували мої двоюрідні сестри Колядко Любка і Кіркова Ганна. Рано-ранесенько у двері наремно постукали. З фальшивим галицьким акцентом, ті що були за дверима, попросили мою маму: “Соню відкрий! Ми прийшли по тебе!

Моя мама взяла мене п”ятирічного на руки, міцно притулила до грудей і з розпачем зашептала:

-Все синочку! Прийшов наш кінець!…

Ми всі причаїлися і мовчки “ні живі ні мертві” не знали що робити. Через недовгий час знову настійливо постукали і попросили в хату погрітися. Коли вони увійшли, то ми побачили, що то “наші” сільські хлопці. Одного з них мама назвала Максимчиком. Він сміявся з нас, що ми так налякалися , ледь не до смерті, а він лишень пожартував.”

Надзвичайно колоритно згадує Федір Йосипович про Ісака Мичку/Лийника/- батька баби Дарки, жінки Савчина О.С.:

  • Ісак був дуже схожий на святого Миколая. Мабуть ікону святого писали з цього немовицького діда Лийника, який жив у Вистрові. Він з дітьми не дуже то й дружив. А ми, малеча пробирались до його двору подивитися на сільське диво – обклеєну картинками і царськими грішми труну, яку зазвичай дід зберігалав в салнику- за хатою. Але деколи виносив ії у двір, мабуть провітрював. Дід Лийник страшенно не любив, щоб ми дивилися на його кумедну труну. Отож безбожно ганяв нас з лайкою і палицею”…

А, Євген Петрович Ющик акцентує особливу увагу на антигероях, які на смерть видавали навіть близьких сусідів односельчан, на очних ставках свідчили проти борців за волю України:

-У селі був “такий” /П,Х,Р./ що мені, офіцеру говорив прямо в очі: ” Як то в такого батька -”бандіта” син офіцер?.Хоча добре знав, що батька закатували німці в Сарнах..

-Доніс він і що Тарас Боровець переховувався в клуні мого тата.

-Мама на слідстві відказувалась, мов нічого не знає, а він, близький сусід добре то знав і видав…

Я Тараса Боровця пам”ятаю, часом з Колею- моїм братом носили йому їсти..

Ось так жили, мучились і боролись наші земляки.

Тогочасне життя в Немовичах було тривожнеі небезпечне. Вночі могли прийти то повстанці, то партизани, всіх треба було нагодувати та ще й з собою дати. Бувало,тільки заколе хто кабана та впорає його, як уночі тут же приходять партизани, йдуть до клуні, де схована свіжина, і все забирають. Очевидно, що то була «наводка». Часто партизани приходили під виглядом повстанців, а бувало й навпаки. І не дай, Боже, на когось донести або пожалітись! Провокації чинилися на кожному кроці. Той, хто помилився, міг поплатитися власним життям.

Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “… виступав селянин Іван Колядко на Німовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний поліщук отримав би таку урядову нагороду? “28/ Такі, як Колядко вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. Після цього виступу Колядко та його численні родичі стали мішенню помсти повстанцями. За кілька тижнів після виступу Колядка, були злочинно вбиті дев’ять його родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі.”

Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих активістів село не спало, не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…

Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними МКДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і п”ятдесят п”ять від більшовиків., три- загадково померли…

… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі односельчанина, якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, бульбівці , і звичайні бандити… Кожен займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу … Що ж вело у ліс наших земляків, адже не мобілізаційна карта покликала їх у бойовий стрій. Зараз кажуть : їх вела у бій з окупантами незломна воля і беззавітна відданість рідному краю…, за нього вони життям жертвували, або від ран кривавих в походах гинули чи замучені в тюрмах і в землі чужій і своїй поліській спочивають.

Були ж вони молоді, хотіли жити, орати поле, ростити дітей і внуків. Але змушені були йти в ліс.

А БОГ ЙОГО ЗНАЄ


Німці в селі появились на початку липня сорок першого.

Лексій у лісі ховатися не хотів. Не міг залишити свюю Дарку з чотирма дітьми на поталу німецьким приходькам…

І от 5 липня, під самий вечір, щосили грюкнули двері. На порозі з”явився круглоголовий хлопчина років дванадцяти- Макарчик., повідомив, що Вигоном вже їдуть німці на роверах. Лексій спершу кинувся у сіни, на горище, мало не збивши з ніг сина, та Дарка повернула його назад до хати. Лексій озирнувшись, вмить підняв ляду погребу, що був розташований позаду величезної поліської печі, в кутку. Цей потаємний погреб не один раз рятував його за часів Польщі, коли приймав участь у сільській “Просвіті”, за що й був засуджений Річчю Посполитою до вищої міри покарання — смертної кари. Добре що, совіти якраз нагодилися, вступивши 17 вересня 1939 року на землі Волині, з метою визволення братів-українців з пазурів панської Польщі. Тоді повезло, а зараз — Бог його знає?… Отож, краще сховатись, пока все більш-менш владнається. Та й обріз з того часу зберігся. Може й пригодиться…

Без жодного слова Лексій зігнувся в отворі, зник з головою. Над ним глухо впала ляда. Дарка притрусила сіном, ще й зверху поставила величезний кіш-кубло з квочкою, що в цьому році запізнилася з виведенням циплят. А хлопцям, Василю і Макару пригрозила пальцем, мовляв, защепніть рота-ворота — і щоб навіть нікому не муркнули. Та, хлопцям не треба було й нагадувати, – вчені вже, хіба перший раз ховається батько…

Лексій думав, що обминуть чужинські зайди його хату, не поїдуть у Вистрив, аж ні, завернули. Хоча правду казати йому кортіло глянути на німців. Колись бачив їх, коли служив на Балтійському флоті.

Баварське пиво

Виявилось, що не всіх німців бачив Макар на Вигоні. Насправді німаки приперли не лише на велосипедах, а й на такнкетках і одній машині, яка й зупинилася навпроти Лойничиного двору. З неї вискочив німець, щось загелготів і під собачий гавкіт просунувся у хвіртку. Він був якийсь цибатий, зі зброєю на грудях, і одразу до Дарки, яка стояла посеред двору, швидко і чемно привітався, змішуючі польські слова з руськими вперемішку з українськими.

  • Харашего вечара… Хазяйко!…Бардзо перепрошую… Офіцер Великої Німеччини мають велике жонданнє зайти до хати, і якщо понравиця — то й переночувати. Тільки пес мішає — забери до дябла!

Двір, хата одразу сповнилися чужинським гелготячим гомоном і сумішшю незнайомих запахів цигарок, парфумів, вина і ще чимось таким, чим ніколи не оддавало в Лойничиній хаті. Непрошені гості щось гергонять між собою, не сідають на канапу, хоч і запрошувала їх Дарка присісти. Сміються декотрі і розглядають в рамках по стінах фотографії, здивовано зиркають на сволок з кіптявим хрестом — од Великодня ще залишився. А той цибатий нишпорив по закутках доті, поки в сінях не знайшов сокиру. Декілька раз намірявся підійти до квочки, але та сердито квоктала, тож він лишався свого наміру зазирнути за піч.

До дябла цю сокиру, прошу господине, тут німа вовків, можна спати і без неї. І переклав сказане німцям.

  • О, яволь!- ствердно закивав блакитноокий німець у кітелі з коричневими лацканами та орлиною кокардою на задертому кашкеті. – У вас на Украйнє много собак. Ти Украйна? Да? – звернувся до трохи старшого від Макара Дарчиного сина — Василя, лаштуючи фотоапарат.
  • Це ви мене питаєте? – стрепенувся Василь, – коли руські прийшли, то назвали нас українцями, а так по сільському ми — поліщуки, ще тутейшими нас називали. А ви я бачу з поляків будете? – звернувся хлопець до цибатого навпроти.
  • Так, я є з поляців. Моя матка Єва Грохольська. Но ойцец є чистої крові німець. Н-но, айн момент…, єдну секунду. Гер гауптман сфотографує цю панянку, що пораєца коло пєца. Як її звати? – Паланька. О ! Гут, гут! Фотографія вашої сестри Палані буде поміщена до європейського альбума найкрасивіших панєнок. Правду я мувлю, чарівна палєсянко – проворкотів проворний напівнімець чи напівполяк…

Офіцер усміхнувся і почав клацати фотоапаратом.

  • А тепер,- звернувся до Дарки – швидко давай яйка, млєко до пива на баварське пиво.
  • Н-но такого пива ви ще ніколи не смакували.

Через якихось півгодини лойничиного подвір”я і хати не можна було впізнати. Хтось витинав на губній гармошці бравурний марш. В кухлях іскрилося духмяне баварське пиво. На покуті стояв красивий ящик похідної радіостанції

Рамки з карточками на стіні

Блакитноокий гауптман, повісивши на косяк дверей свій кашкет з орлячою кокардою, прицмокував золотаве пиво з чудернацької бутилки. Облизуючи губи, він подивився на портрет Лексія у матроській формі.

  • Він на фронті? Якби він попав до нас в полон, я б його і так відпустив… А на інших фото то ваші сини і дочки і родина?

Дарка охоче пояснила, що отой, у формі, то її муж, десь подався, але повинен повернутися, ота вродлива дівчина — то Паланя, а там у другій рамці її родичі, а внизу троє хлопчиків, то сини… – Василь, Макар і Йван. Так і свербіло на язиці похвалитись, що дівчина грала Наталку- Полтавку на сільській сцені. Але те що Лексій накричить на неї за довгий язик, зупинило. А вона ще б похвалилася і Макаром, що так гарно деккламував Шевченкового вірша “Реве та стогне Дніпр широкий”, що аж польські газети писали

За старшого Йосипа промовчала. Не могла вона сказати, що він вже працював на залізниці його недавно мобілізували на фронт і він воює проти німців…

Німці щось герготіли по своєму. Дарка насторожено поглядала на офіцера, щоб бува знову до чогось не причепився. Але напівполяк показав рукою на стіну, де були рамки з фотографіями.

  • Гер гауптман висловлює жаль з приводу того, що ми проти вас воюємо. Але війна є війна, і в ній гинуть люди, гине багато людей, бо вона є жорстокою. Вся Європа пішла проти совєтів. О матка боска, скільки вже загинуло людей!…

Паланя принесла миску яєць і полумисок редьки з сметаною. Німець налив склянку пінястого пива, подав Дарці і Палані. Витягнув з кишені плитку шоколаду і розділив між хлопцями. Жінки , граючи очима, взяли пиво і подякували. Так хотілося попробувати заграничного питва.

Дарка, трохи осмілівши, запитала — Слава Богу, ми жили не так вже й погано, не знаю, яка буде житка при вас, як воно буде, коли прийшла німецька заграниця?

Промова гауптмана

Напившись досхочу яєць з пивом, гауптман наказав перекладати цій цікавій полісянці усе, що він зараз виголосить.

  • В древнім вашім літопису сказано: земля руська велика й багата, а порядку на ній нема. Ідіть княжити і управляти ними, сказано. Отож ми, німці, для того й прийшли, щоб навести у вас порядок. А, якщо говорити про землю,- запитливо глянув на Дарку- то ваша Украйна завжди була житницею Європи. І тепер вона стане такою житницею. На цей раз-абсолютно нашою, німецькою.

Німець називав міста, ріки, гори, країни, по яких мають пройти легіони третього рейху.

Від сказаного Лексію в підпіллі аж лячно стало.

Запищав блискучий ящик похідної рідіостанції. Гауптман аж протрезвів, даючи команду терміново рушати на Сарни.

Незабаром хата , двір і сільські вулиці спорожніли. Гуркіт моторів, гелгіт і кінський тупіт віддалилися у бік Случі…

Роздуми над Язвінкою

Вибрався зі своєї схованки і Лексій. Видибав в огород і зупинився біля розчиненого вікна.

-Хліб наш насущний, дай нам днесь,- вихоплювалось з хати молитовне буркотіння Дарки.- І прости борги наші, яко і ми оставляємо боржникам нашим… і не введи у напасть та ізбав нас од лукавого…

Відступив від вікна, тінню посунув в сторону Язвінки, до обійстя старшого Дарчиного сина- Йосипа. Там сама Соня і маленький Тодік. Чи бува чого не сталося? Але двір відлякував темнотою, тож Лексій побрів до річки.

Синюватими хмарами танув над річкою туман. З густих верб спадала рясна роса і зозуля відлічувала молодим наділені війною літа. Прийшло на думку, як занесло сюди колись давним-давно у древлянські нетрі та поліські болотяні пущі якихось молодих поселян, а може втекли сюди сіромахи, шукаючи вільної вольниці, де не було ні пана, ні гетьмана, ані якогось там татарина. Прийшли сюди на береги Язвінки й Случі і почали рубати ліс, випалювати згарища для посіву. Так і виросло село у місцині на трохи горбистій поляні, вкритій пахучою травою, з безліччю озер, повними риби, а в лісі-тетері,олені, лосі, вепрі, і бджіл диких хмари. Одним словом гарне місце. Немовичі стояли збоку від великих торгових шляхів. Отож і лишались збоку від усіх історичних перепетій. І в часи лихоліть жодна бусурманська нога не топтала надслучанські немовицькі землі.

Бувало, траплялися в селі великі мори.Тоді смертельна хвороба гадюкою залазила в хати немовичан. І було чути голосіння за покійниками в кожній хаті, а вночі сумно вили собаки з вовками. Тоді хтось, з дуже старих , згадав дику давнину- розкопати на кладовищі могилу відьми Ганни Барчикової, і цвяхами й осиковим кілком прибити труну до землі, аби не накликала на село біди. Та ніхто не погодився розкопувати гробовище, бо боялися мабуть. З часом моровиця, наситившись людською смертю, поволі заспокоїлася…

Всього було в селі, доволі бід воно пережило. І дарували його московському перебіжчику Андрію Курбському, і продавали польскому пану Кошевському. Під різною владою жило село; не один раз під росіянами, так само і під поляками, а тепер ось непрохано завітали німці. Що ж буде далі, як жити? Бог його знає…

Треба завтра порадитись з просвітянами, а там буде видно…

Перший наказ Василя Боровця

 Вранці стало відомо, що німці захопили Сарни. І закрутилося, завертілося повне небезпек життя. Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в’язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн.

Люди стрічаючи один одного переповідали страшну новину, запитуючи і відповідаючи одночасно

-Що ж буде далі?… – Бог його знає!…

На другий день, відразу ж після появи німців у селі, Василь Боровець, який невідомо звідки появився у селі за рік до війни і знімав куток у директора школи Ющика Петра оприлюднює свій перший

Приказ № 1 

«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.

ко всем командирам боевых групп

I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.       

задачи:  1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.

Голова Украины Тарас Бульба 17 .”/

А до того, як оприлюднити свій перший наказ, який був написаний за тиждень до приходу німців у район, Тарас Боровець разом з немовицьким Жуком-Семенюком, який втік з Червоної Армії по дорозі на фронт і ще трьома спільниками, маючи на озброєні лише один пістолет, розброюють Сарненську більшовицьку комендатуру і створюють народну міліцію, яка невдовзі переросла в поліську повстанську армію- Поліську Січ , а потім в Українську Повстанську Армію, яка нараховувала понад десять тисяч січовиків.

Сільське життя за законами Тараса Бульби

Німці в селі не появлялись. Вся Волинь була підконтрольна Поліській Січі під орудою ющикового квартиранта Василя Боровця., який возвеличив себе у генерал-хорунжого Тараса Бульбу. Отож жило село за встановленими ним правилами і законами. Сіяло жито, садило картоплю і косило сіно.Час від часу ходили станичні і назначали контрибуцію провізією та одягом з селянських дворів. Посипалися накази. Ще й які!. З а порчу урожаю або не вчасний його збір — смерть! Хто не зареєструютья — розстріл! У церкві піп закликав до смирення і покірності.

  • Брати і сестри! Багато чого можна говорити в цей тяжкий час, коли велика буря змітає з життя людські долі. Але ми тепер повинні залишатися братами і сестрами. Тому всі, всі — в поле. Бо, як сказано в святому письмі, жатви багато, а робочих рук мало…” – лунало з церковного амвону.

На видних місцях у селі появилися листівки, які пояснювали хто такі українські партизани:

1. Український партизан не є «бандитом», як його називають вороги, а вірним сином і щирим патріотом України. Він добровільно жертвує своє життя для загального добра свого рідного краю і народу. Партизанка не є жодним розбійницьким ремеслом, а зародком української національної армії… 3. Обов’язком кожного українського партизана є: 1) боротися всіма засобами з кожним ворогом України; 2) безоглядно винищувати всяку ворожу явну і таємну силу в Україні; 3) поборювати всяку чужу диверсію та свою анархію в краю, […] змагатися за новий лад і порядок та всіма силами будувати свою рідну державу… 8. Зброю, одяг, харчування […] і всяке інше постачання українська партизанка здобуває тільки двома шляхами: 1) шляхом роззброювання ворогів та розбивання ворожих арсеналів, магазинів, складів, банків і державних кас; 2) шляхом добровільної допомоги цивільного населення. 9. Хто примусово реквізує від цивільного населення (без огляду на те, якої воно національності) які-небудь речі, як: харчі, одяг і т. п., той не є українським партизаном, а звичайним злодієм і грабіжницьким бандитом. 

У турботах і клопотах пролетіли довгі літні дні і короткі ночі. Промайнула тривожна і постріляна, почавлена осінь, поливши стражданну землю п”янкими соками, поломаними журавлиними ключами у не мирному, але все ще блакитно-синьому небі. Чим раз частіше з глинища і з-за ріки було чути постріли. Глинища- то давно забуте місце, де копали глину, тепер перетворилося в страховисько для людей.

У ворота постукала зима. А з нею і розформування німцями Бульбівської міліції. Влада вкотре помінялася. В село знову навідались непрохані гості у мишиного кольору уніформі. На цей раз створили комендатуру і на сході села Лексія вибрали Головою села.

І вкотре перед ним наяву постало споконвічне поліське запитання з одночасною відповіддю, — Що ж далі?…

  • А Бог його знає!…

 

ВОЛИНЬ 43. КРИВАВА ВІЙНА ЗА СВОЮ ЗЕМЛЮ

Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку дослідників  є скрупульозний аналіз  правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії

 

А її масштаби були значними і без жодних надумувань та перебільшень. Достатніми для того, аби зрозуміти, якою ціною оплачені сьогоднішні приязні стосунки між нашими народами, і бути готовими захистити їх від спроб нерозумних політиків ці взаємини зруйнувати.

 

Бійці 1-ої роти командування “Самбір” Дрогобицького інспекторату АК під час операції “Буря”.

Однією з головних причин українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни стала та обставина, що поляки ні на мить не сумнівалися: ця територія – польська. Вони високо цінували власний, справді значний економічний і культурний внесок у розвиток західноукраїнського регіону, та помилково вважали, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн.

 

На думку польської сторони, єдиним народом, з яким слід було б рахуватися при визначенні повоєнного статусу Волині і Східної Галичини, були місцеві українці.

Втім, провідні польські військово-політичні кола розглядали цю проблему, по-перше, як внутрішню, здебільшого ігноруючи існування “Великої України”, а, по-друге, під час переговорів з урегулювання територіальної суперечки вони ставилися до місцевих українців як до нерівноправних партнерів. Від останніх вимагалося передусім, аби вони залишалися лояльними щодо неї як її колишні громадяни

Спробуємо з’ясувати, яку інформацію про 11 липня 1943 року містять документи того часу. Насамперед, матеріали головних учасників протистояння — польських та українських підпільників, а також, додатково, матеріали німецької окупаційної адміністрації та радянських партизанів.

Розгорнута мережа польського підпілля у своїх звітах ретельно описувала наростання польсько-українського конфлікту, починаючи з весни 1943 року.

Найраніше з відомих на сьогодні повідомлень, яке стосується антипольських акцій на Волині в липні 1943 року, датовано 31 липня. Невідомий підпільник під псевдонімом “Соболь” інформував міністра внутрішніх справ еміграційного урядуВладислава Баначика:

“Вбивства польського населення Волині, здійснювані українцями, посилюються. У період із 13 до 18 липня масові вбивства мали місце у: Гурові, Гурові Великому, Гурові Малому, Вигнанці, Здзярах, Забoлотці, Садовій, Новинах, Загаях, Порицьку, Олені, і Ожешині. У луцькій єпархії з 11 липня цього року вбито 40 ксьондзів” [12, 518].

Описані в документі події не стосуються дня, який нас цікавить – адже згідно зі звітом вони сталися наступного тижня, однак у пізніших документах польського підпілля більшість із названих населених пунктів будуть віднесені саме до тих, які атаковані в ніч з 11 на 12 липня.

Натомість у звіті генерала Тадеуша Коморовського, командувача Армії Крайової, від 19 серпня 1943 року згадуються антипольські акції саме в ці дні. Тут вказано: “11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл на Володимирщині та Горохівщині” [28, 59].

Це коротке речення у звіті, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого географічного масштабу акції. Жодних деталей генерал не передає, хоча від описуваних подій минуло достатньо часу — більше місяця. Документ не містить наголосу на одночасній атаці протягом однієї ночі, а йдеться про результати нападів за дві доби — 11 і 12 липня.

20 серпня 1943 року міністр внутрішніх справ Владислав Баначик звітує про ситуацію на окупованих німцями колишніх теренах Другої Речі Посполитої за останні півроку.

“Останнім часом ці формації — пише він про відділи бандерівської та мельниківської ОУН, а також загони Тараса Боровця “Бульби”, — на які великий вплив мають радянські агенти, розпочали масове вбивство польського населення.

Акція спочатку була спрямована проти поляків, залучених до німецької адміністрації, сільської та лісової, а потім поширилася і на місцевих польських селян. У Ковельському повіті у селах Голоби, Мельниця, Порицьк, Велицьк, Жмудче та інших українські банди вимордували близько 150 польських родин.

У Володимирському повіті українські вбивства зачепили 360 родин. Криваві розправи українців із поляками мали місце також у Костопільському повіті. Загалом жертвами українських злочинів стало близько двох тисяч осіб польської національності” [30, 45].

Жодних конкретних хронологічних прив’язок це повідомлення не містить, із контексту зрозуміло лише, що мова йде про літо 1943 року загалом. Важливо, що, згадуючи про ті ж терени, що й Коморовський (Володимирський повіт), Баначик не пише про жодну масштабну одночасну акцію протягом 11-12 липня.

У грудні міністр внутрішніх справ, отримавши додаткові звіти з місць, опрацював докладніший звіт про події на східних теренах у липні – серпні 1943 року. Тут у розділі “Волинь” знаходимо конкретну інформацію про знищені польські населені пункти.

Баначик уже пише про те, що “в середині липня одночасно в низці місцевостей українські банди напали на польське населення в західних повітах Волині, а саме Володимирському, Горохівському, в яких за минулі місяці панував ще відносний спокій” [29, 44].

Далі, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися в Галичині, він наводить перелік місцевостей, атакованих у Горохівському (25 сіл і колоній), Луцькому (8 сіл і колоній), Дубенському (17 сіл і колоній) та Володимирському (27 сіл і колоній) повітах [29, 44].

Отже, мова йде про 77 населених пунктів (цифра, близька до наведеної Коморовським), але точної інформації про час цих атак не наводиться, і знову-таки, з контексту можна зрозуміти, що йдеться або про липень та серпень 1943 року, або загалом про населені пункти, знищені від початку конфлікту до серпня 1943 року.

Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції.

Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському.

“У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, —відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння.

Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1 500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями” [27].

Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію:

“Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [назви сіл перекручені звітодавцем —В.В.та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ.

Основний опір дали озброєні поляки села Бути, під керівництвом ксьондза. Втрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів.

Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони”.

Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію з участю значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.

Отже, теза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження.

Волинська різанина, жертвами якої стали до ста тисяч мирних людей, – найтемніша сторінка історії УПА .Антипольську акцію УПА підтримала частина місцевих українців. Насамперед через земельну політику керівництва ОУН-Б на Волині відібрану у поляків землю розподіляли поміж українських селян. Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільними, озброєними косами, вилами, сокирами та ножами, і надала волинським подіям особливо кривавого характеру.

За радянських часів вона замовчувалася, тому попервах у політичному протистоянні в пострадянській Україні противники реабілітації УПА покликалися винятково на її жертви серед радянських громадян (відповідні написи зроблені на встановлених наприкінці 2000-х пам’ятниках жертвам ОУН і УПА в Сімферополі та Луганську).

Проте згодом тема польських та єврейських жертв українського підпілля також стала предметом політичних маніпуляцій: маю на думці сумнозвісну “виставку Колесніченка” в Українському домі (яка, зрозуміло, не мала нічого спільного із відповідальним обговоренням важких питань минулого) або виданий тим таки Колесніченком, з порушенням авторських прав та численними помилками, збірник перекладів досліджень західних істориків “ОУН и УПА: исследования о создании исторических мифов” (протест авторів перекладених текстів щодо політичної інструменталізації їхніх розвідок дивись тут).

Потребу випрацювання такого способу опису Волинських подій 1943 року, який би дозволив одночасно пишатися антирадянською боротьбою націоналістичного підпілля, сформулював Ярослав Грицак у “Тезах до дискусії про УПА”.

На його думку, “якщо я поділяю захоплення УПА та виводжу себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі прорахунки і навіть злочинний характер рішень певної її частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині” (Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 111).

Показово, що цей дуже поміркований заклик у дусі формули “прощаємо і просимо вибачення”, який пропонував стратегію збереження УПА в національному каноні (підкреслюю: збереження!), викликав істеричну реакцію археолога Леоніда Залізняка:

“Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі… Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду… Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед колонізаторами та окупантами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ?… Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі?”

Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тільки багаточисельним і добре вишколеним польським базам самооборони і тим, які користувалися допомогою радянських партизанів (переважно в лісистих східних і північних районах Волині).

Деяким польським селам на Волині зброю давали також німці або польська допоміжна поліція, щоб поляки могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя (скажімо, колонія Гали біля м. Сарни). Завдяки цьому поляки, наприклад поселення Гута Степанська, змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА з 16 по 18 липня 1943 р.

Окупанти намагалися використати польську самооборону також для боротьби з УПА, яка все більше міцнішала, а також проти тих українців, які підтримували її дії. 28 липня волинський представник польського еміграційного уряду звернувся до поляків: “в жодному випадку не сприяти німцям”.

У зверненні підкреслювалося:

“Всі поляки, жінки, як і чоловіки, повинні знаходитися в лавах самостійної польської самооборони… Слід зробити все, щоб німці якомога менше людей забрали на роботу. Вступ до німецької міліції і жандармерії є тяжким злочином стосовно польського народу.

Міліціонери-поляки, котрі беруть участь у руйнуванні домів, а також у вбивстві українських жінок та дітей, будуть виключені зі складу польського народу і жорстоко покарані…

Співробітництво з більшовиками є таким самим злочином, що і співпраця з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден поляк не повинен там знаходитися”.

Однак далеко не всі поляки прислухалися до порад місцевих представників польського еміграційного уряду або зверхників з АК. Вирішальним чинником служили не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження.

Німецька окупаційна адміністрація чи радянські партизани були єдиною силою, як здавалося полякам, на котру вони могли розраховувати.

Саме за участі польських поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з Генерал-губернаторства) на Волині постраждало найбільше місцевих українців. Та польське суспільство, як і українське, не повинно відповідати за дії тих, хто перейшов на службу до німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму.

Окрім головного свого призначення – захисту людей, члени польських баз самооборони, насамперед найміцніших з них, вдавалися до інших акцій. Від середини літа і особливо восени 1943 р. вони організовували “превентивні” напади на упівські осередки або напади з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА, зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи проблему продовольчого забезпечення поляків у пунктах опору.

Від подібних дій нерідко страждали цивільні українці, які не брали участі в антипольських нападах. Утім, впродовж 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Сили УПА наприкінці року досягли 15-20 тисяч. До того ж антипольські дії УПА підтримували місцеві українці, а це близько 80% населення Волині, тоді як поляки – це не більше 15%.

Натомість, за даними волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували до 1300 вояків. Ще близько 3600 осіб діяли в базах самооборони. Цим можна пояснити і разючу різницю в числі жертв трагедії. З українського боку – кілька тисяч, з польського – кілька десятків тисяч.

Лише створення в перших місяцях 1944 р. т. зв. 27-ї Волинської дивізії піхоти АК зберегло певну частину поляків від загибелі та підтримало дії польських збройних формувань, відтак зросла кількість жертв-українців.

Наявні документи спростовують твердження деяких польських авторів про те, що дії цієї дивізії, призначеної для боротьби проти гітлерівців у рамках реалізації т. зв. плану “Бужа”, не носили характеру “відплатних акцій”, а були викликані лише необхідністю “очищення” території від загонів УПА.

На підтвердження цієї думки зацитуємо уривок зі звіту на ім’я представника польського еміграційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31 січня 1944р.:

“Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків.

Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей”.

В іншому документі учасник тих подій зазначав:

“Поляки в своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням.

Вбивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту”.

У повоєнний час для виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень.

До того ж у даному випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими або приватними особами.

Проте на практиці все набагато складніше. Наявний великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної відповідальності.

Багато з причетних до тих вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути покарань, померли.

У повоєнний час для виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень.

До того ж у даному випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими або просто фізичними особами.

Проте на практиці все набагато складніше. Маємо великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної відповідальності.

Багато з причетних до тих вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути покарань, померли.

Без  заперечень, поляки були жертвами. Це більш ніж нищення – це етнічна чистка, метою якої було зайняття земель Західної України українцями. На початку Другої Світової війни ці землі були багатонаціональними – були поляки, були українці, були євреї. Кожна з тих груп пережила страхіття. Не можна виокремлювати однієї з них і говорити тільки про її кривди.

Неправда, що жертвами вбивств і винищення були тільки поляки. Наприклад, кілька років тому відбулася велика дискусія, присвячена злочину в Єдвабнім. Чому тоді не згадували про Волинь? Адже це подібні явища. Сусіди, люди, що мешкали поруч роками, раптово нападають і жорстоко вбивають…

Слід визнати, що втрати українського населення від польського націоналістичного терору стали б значно більшими, як би не оперативно-бойові удари радянських органів та військ держбезпеки, котрі розглядали підконтрольні Лондонському уряду підпільні структури як небезпечного противника (тим більше, з огляду на перспективу визначення геополітичної долі земель Західної України та Східної Європи у процесі повоєнного врегулювання).

З 1944 р. органи держбезпеки завдали дієвих оперативно-військових ударів по організаціях польського націоналістичного підпілля.

У лютому-квітні цього року у Волинській обл. ліквідували Луцький інспекторат Польського повстанського союзу (ППС, який вів активну розвідувально-диверсійну роботу, мав підготовлені бойові кадри, склади зброї, нелегальні типографії та радіостанції), був виявлений зв’язок польського підпілля з англійською розвідкою.

Англійці постачали ППС зброєю, висаджували свою агентуру на бази підпілля для залучення його можливостей для розвідувальної діяльності відповідно до планів військового відомства Великобританії, 2-го (розвідувального) та 6-го (диверсійна робота) відділів еміграційного Міністерства закордонних справ.

Вдалося встановити приготування польського підпілля до проведення диверсій за допомогою бактеріологічної зброї (!).

Під час ліквідації осередків ППС у Рівному, Дубно, Здолбунові, Кременці органи Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) УРСР провели вербування низки перспективних оперативних джерел з поміж колишніх учасників польського підпілля.

У населених пунктах Волинської, Рівненської й Тернопільської областей радянська контррозвідка виявила осередки польської підпільної організації Державна цивільна служба – Делегатура Жонду (ДЦС-ДЖ, тобто представництво еміграційного уряду в Лондоні).

 

Польський прапор, вивішений повстанцями АК над Львівською політехнікою в перші години після звільнення міста радянськими військами в 1944 році. Фото: en.wikipedia.org

Як визнавали документи польського підпілля, оперативні заходи радянської сторони зірвали реалізацію планів масштабного залучення польського населення до підривної роботи.

Крім того, придбані НКДБ УРСР негласні помічники спромоглися проникнути до керівних ланок ППС, ДЦС-ДЖ у Люблині, вдалося перехопити кур’єрів з Варшави з цінними документами для волинського підпілля, що дозволило ліквідувати ряд осередків польського опору у Волинській та Рівненській областях, склади зброї, радіостанції, затримати низку керівників ППС та ДЦС-ДЖ на Волині.

Відчутні результати дала оперативна розробка  крайових органів АК та ДЦС-ДЖ по Галичині, підконтрольних їм інших польських нелегальних організацій. Зокрема, було затримано керівництво “Львівського обшару” АК та ППС, Львівського й Тернопільського округів АК та ППС.

Органами держбезпеки були виявлені створені гестапо для ведення провокаційної роботи  польські легендовані підпільні організації “Білий орел”, “Шанець”, “Меч і орало”, здобуті матеріали про наявність угоди між гестапо та польськими націоналістичними організаціями про спільну боротьбу з СРСР.

Новий поштовх боротьбі з польським підпіллям надала директива глави Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР Лаврентія Берія від 20 грудня 1944 р. № 524 про “вилучення польського націоналістичного елементу”.

 

 Повстанці АК. Праворуч – “Твардий”, чиї успіхи у винищенні українцівописав його соратник Стефан Домбський

Зокрема, радянська спецслужба припинила діяльність молодіжних підпільних організацій “Орлента” (Дрогобич), бойової організації “Стшелец” та низки терористичних груп у Львові. У ході оперативних заходів “Блок” та “Януси” в Галичині ліквідували спільні польсько-англійські розвідувальні резидентури, затримали ряд агентів-диверсантів, підготовлених у спецшколі британської “Сікрет інтелідженс сервіс”.

Лише до 1 травня 1945 р. радянськими спецслужбами та військами було ліквідовано 152 польські націоналістичні нелегальні організації, арештовано 1064 їх учасники, захоплено 19 складів зброї, 12 радіостанцій, 6 типографій.

Як бачимо, польське підпілля являло собою потужну військову та розвідувально-диверсійну силу (загалом бойовий склад АК нараховував за час війни до 270 тис. осіб – цікаво, що одночасно на службі ІІІ рейху перебувало до 250 тис. громадян довоєнної Польщі, про що нерідко забувають на фоні писань про “масовий колабораціонізм українців”).

Окрім безсумнівного внеску підпілля АК у боротьбу з нацизмом, були і справді темні сторінки – включаючи згадану Волинську різанину. Якщо її учасники з польської сторони будуть для сучас

Також слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією “Вісла” – етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців. Значною мірою це зачепило тих людей, наприклад, лемків, які самі не відчували себе українцями до кінця. Це все єдина проблема.Не можна шукати одного винуватця. Треба покірно прийняти, що так було і намагатися зрозуміти всі чинники.УПА як УПА мала блискучі сторінки своєї історії. Не визнавала ні Гітлера, aні Сталіна і намагалася воювати на кожному з обох фронтів. Війна розпалила насильство з обох сторін. Так як не всі українці, так не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами. Це дуже складна історія. Не можна дозволяти, щоб лише одна сторона називала себе єдиною жертвою.

МАЗУРИ,БАНДЕРІВЦІ, СОКИРНИКИ,ПАРТИЗАНИ І СВОЇ…

 

Не буває у всіх одного горя!

Сарненщина ніколи не забуде тих років , коли реалії кожного дня були  подібними на кадри з сучасного фільму жахів. Пожежа, смерть, кулі над головою,а люди в різних одностроях  диктують кожен свої порядки. І хто свій, а хто чужий? І не знаєш, куди бігти, і в кого просити допомоги.

Найтрагічнішим для сарненського краю став 1943-й. Тоді сталося декілька трагедій. І причетними до них були не тільки німці, а й свої і представники інших народів.

Ось як згадують про той кривавий час очевидці:

Після Різдва 1943 року в Бутейках було весілля Івана й Марти, родички Катерини Колдун, яка й повідала цю історію. На їхнє свято завітав і старий польський пан, що керував у німецькому господарстві. Він чомусь не дуже хотів веселитися і спішив додому. Музики ж стояли поперед поляка й грали йому «Многая літа», за що він, за весільним обрядом, мав кинути грошей. Але не зробив цього і покинув свято. Музики ж дуже образилися на нього за таку зневагу. Поляк ішов до свого маєтку і не знав, що там чекають непрохані гості. Були вони одягнені в нові білі кожухи. Дехто з селян признав у них корощанських мужиків, бо перед тим, як відвідати панську оселю, вони пройшлися селом, грабуючи місцевих жителів. Але дехто приписує цей злочин бандерівцям, інші – сокирникам. Олександр Фйодоров, партизанські загони якого на той момент дислокувалися на Поліссі, і який добре володів обстановкою в області, доповідав у штаб у Москву влітку 1943-го: «Із достовірних джерел відомо, що, крім загонів українських націоналістів – бандерівців і бульбівців, на Поліссі існують загони сокирників». Вони виникли влітку 1942 року в районах сіл Злазне та Степанської Гути й набули деякого поширення на півночі Рівненщини. Сокирники, як їх називало місцеве населення за те, що полюбляли орудувати сокирами, на початку червня 1943-го вимордували в Згуще 45 поляків, деяким із яких відрубали голови й, насадивши на палі, виставили в центрі села. Саме їм більшість приписує вбивство польської родини в Бутейках. Можливо, до них і належали ті корощани. Господарі дому в той час зібралися в кімнаті. На руках у молодої панянки плакала дитина, один із бандитів схопив малюка за ноги й ударив об стіл. Пан кинувся захищати свою сім’ю і за це його зарубали сокирою, потім – пані, їхню вагітну покоївку і її жениха. Забрали все цінне й покинули село. Незабаром за вбитими приїхали німці. Тоді й прискакав додому молодий пан. Як побачив усю родину порубаною, то почав кричати й шаленіти, його не могли втримати. Не витримав він цього горя й збожеволів. Повезли молодика в Степань, після цього більше ніхто його не бачив. Катерина Корніївна добре пам’ятає той день. Вона ще малою була, бавилася з однолітками. А коли почула про горе, захотіла подивитися. Заглянули у вікно маєтку, де стіни червоніли від крові. Але за це вбивство панів німці чомусь нікого не покарали і не шукали винних. Мало хто знає, що польську сім’ю поховали біля великого ясена обабіч лікарні у Степані, де раніше стояв костел. Ця трагедія, наче недобрий знак, сталася саме того дня, коли Марта й Іван побралися. Жили вони в любові та злагоді. А на Петрів день вирішили сходити за грибами на Ставищанські островки. Мешканці села боялися покидати його межі, бо лісами блукали поляки, які могли зробити все, що їм надумається. Марта вже була вагітна, але не залишила чоловіка й пішла з ним до лісу. Ще й грибів тоді вродило, хоч бери та косою скошуй. Там їх і настигли ляхи. Івана схопили, а Марті сказали йти геть, бо один із поляків мав зуб на Іванового батька. Та жінка не послухала мазурів (так називали їх українці) й почала випрошувати, аби його відпустили. Зрозумівши, що з нею багато клопоту, Марту, як і її чоловіка, застрелили. Поранили ще одного бутейківця, але він вижив. Ледь не постраждав і хлопець, що пас недалеко корови, але зміг утекти від куль. Тіла загиблих забрали лише наступного дня, бо жителі Бутейок боялися підходити до того місця. Про трагедію мешканці села переповідають своїм дітям й онукам. А Ростислав Давидюк присвятив нещасним закоханим поему. Горе друге На Благовіщення у 1943 році над селом Бутейки повисли тяжкі хмари, провісники тих подій, що випали на долю маленького населеного пункту. Микола, якому тоді було лише 9 років, прокинувся і дуже здивувався побаченому в рідній хаті: у них гостювали озброєні незнайомці. Виглянув на двір, там ходив часовий. Згодом хлопцеві батько розповів, що то бійці Української повстанської армії. Вночі вони були на завданні в Степані: розігнали німецьку комендатуру, а потім прийшли в Бутейки на відпочинок. У селі тоді мешкало десь із десяток польських сімей. Бутейківці жили з ними дружно, але політичні перипетії, що відбувалися на той час у світі, все ж таки впливали на стосунки між двома народами. Поляки не любили українців, наші ж селяни до них ставилися лояльніше. Але згодом неприязнь стала взаємною. Коли в Бутейки завітали повстанці, то польські дівчата не гаяли часу й пішли в Гуту, щоб донести про це. Там ляхи організували групу й рушили в село. За що вони хотіли відплатити упівцям, ніхто не відав. Коли почалася битва між поляками та воїнами УПА, Микола і його батьки були в хаті, тільки старший брат Ігнат разом із більшістю бутейківців утік із села. Тато Миколи, Гриць Назарович, переймався за майно та худобу, але в повітрі літали кулі, тому не було можливості все рятувати. Він сказав рідним, що можна перечекати бій у хаті, бо вона штукатурена з обох боків, тому кулі не проб’ють стіни. Тож вони лягли на підлогу та тільки й чули, як щось б’є в шибки. А серед повстанців почався переполох, бо не розуміли, хто їх атакує. Гадали, що німці, але тільки пізніше з’ясували, що поляки. Згодом битва переросла в рукопашний бій, і малий Микола не втримався й спостерігав за ним із вікна рідної оселі. Пощастило йому побачити й славнозвісного командира загону упівців – Дубового, який ходив між бійцями й щось говорив. Микола Григорович пам’ятає великого хреста на грудях воїна. Він не прислухався до його промови, увагу відволікли два полонених, яких посадили біля хати. Дитяча цікавість перемогла, і коли бій саме набирав обертів, хлопченя виглянуло у вікно й побачило, що один із бійців добиває іншого. Гриць Назарович насварив, що висовує голову, коли кулі свистять, і стрімко потягнув хлопця за ногу. Перший бій тривав недовго. Поляки відступили, але через певний час до них надійшла численна допомога. І просто з лісу почали наступ. Село обстрілювали з кулемета. Хати стояли близько одна від одної, а дахи ще й були солом’яні, тому почали горіти. Батько Миколи наказав йому тікати до річки. Сам же іще, коли стих перший бій, виніс із дому весь одяг і закопав у землю на городі. Воїни УПА почали обстрілювати поляків у відповідь. Тож атаку ворогів вдалося відбити. За деякими даними, їх тоді полягло 138, з боку повстанців – 8. Рідне село Миколи стало справжнім згарищем: лишилося тільки декілька хатинок, переважно ті, що стояли поодаль від інших. Селом же блукали упівці. Дим виїдав їм очі, а вони лише мовчки витирали хустинками мокрі від сліз обличчя. Вночі, коли воїни УПА покинули Бутейки, поляки забирали тіла вбитих побратимів. Із корінних жителів ніхто не постраждав. Лише вбило коня, кулею відбило ріг корові. Того дня в одній бутейківській сім’ї народився син. Ще люди пригадують, що через два дні після розгону фашистів у Степані, в село потрапив зовсім юний німецький солдат. Він плакав і щось говорив не по-нашому. Чоловікам стало жаль його, тож переодягли цього «хороброго» бійця в дівоче вбрання, зав’язали хустину й повезли в Антонівку, де було багато німців. Мужики мусили замаскувати хлопця, бо якби його побачили бандерівці в німецькій формі, то вбили б. Тож привезли юнака на станцію, де віддали німцям. Вони ж, як побачили того вояку в спідниці, то ледь зі сміху не луснули. Полеглих у бою воїнів УПА похоронили в Бутейках. Їхні могили майже не доглянуті, до того ж, одне з захоронень розміщене неправильно. Скоріш за все через те, що ховали їх серед ночі і не знали, де захід сонця, а де схід. Після того, як спалили Бутейки, всі поляки, які були в селі, повтікали. А місцеві жителі боялися подальшого розвитку подій, тому навіть спали одягненими, аби під час загрози можна було легко втекти. До 26 червня село охороняли вартові. А з 25-го на 26-е чоловіки з ближніх сіл, у тому числі й бутейківці, рушили військом разом із воїнами УПА проганяти поляків із України, заодно й відплатити за все спричинене горе. В одній лише Кам’янці тоді жило 15 тисяч ляхів. Вони мали власну армію, яка називалася «Ożel biały» (Білий орел). Це була організація польських націоналістів, яку звинувачували за фашистські погляди, адже визнавали вони лише своїх. Вороже ставилися до євреїв та українців. Тож, коли оточили польські поселення, отримали наказ вбивати всіх мешканців, нищити все польське надбання. Їх же заздалегідь попередили, аби покинули Україну, виділили їм дорогу на Рафалівку, де німці видали декілька вагонів для вимушеної евакуації. Але ніхто з фашистів і совєтів не втручався в це з’ясування стосунків. І до обіду 26 червня всі польські двори зруйнували. Вбитих було мало, бо більшість поїхали геть. Худобу, яку не встигли забрати з собою, воїни УПА зігнали в одне місце. Дещо лишили собі, а все інше роздали людям. Горе третє Після цього стало вільніше. Люди вже покидали межі села, хоча в серці все одно залишилася пересторога: а раптом поляки повернуться… За літо відбудували хати й хліви хто як зміг, вирили землянки. А 11 листопада (за свідченням Миколи Кокори) в Бутейки завітав воїн УПА, був він без зброї та вигукував: «Тікайте, люди, бо в селі буде бій. Німці йдуть!». Повстанці перекрили фашистам дорогу обваленими деревами. Німці ж вислали вояків обстежити територію, а згодом у селі почалася стрілянина. Свідки казали, що фашисти потрапили в засідку загону УПА на чолі з Яремою, хоча це міг бути й загін Дубового. Вороги деякий час тримали оборону, а незабаром у повстанців закінчилися запаси зброї, тому вони припинили обстріл. Але зайди вирішили на всяк випадок спалити Бутейки, мешканці якого, як їм здалося, заодно з армією УПА. Наступного дня Гриць Назарович пішов у село за хлібом, але там його схопили фашисти. Сім’я ж про це й не здогадувалася, після першої пожежі вони тимчасово жили в хатинці лісника. З вікна оселі малий Миколка й побачив, що в їхній бік прямують німці. Мати наказала тікати. Хлопець подався до болота, де був покинутий хутір, сховався у хліві в куточку, накрившись соломою. Ніхто за жінкою й дитиною не погнався, бо фашисти остерігалися лісу. Хатину лісника теж не зачепили, тільки зірвали підлогу. Мама знайшла Миколу вже під вечір. Принесла з собою кусочок хліба. Микола Григорович пам’ятає, яким смачним він йому видався. Батька ж разом із усіма, хто лишився в селі, загнали в хлів і хотіли спалити. Врятувала їх німкеня, що була одружена з місцевим жителем. Вона пояснила, що в Бутейках немає повстанців, а зачинені в клуні – ні в чому не винні селяни. Фашисти їй повірили й відпустили бутейківців. Але Миколиного тата забрали з собою, він їх супроводжував декілька тижнів аж до села Разничі, і там їх чимало полягло від рук бійців УПА. Гриць Назарович із декількома офіцерами вирвався на підводі з оточення і вони дібралися до Ковеля, де був німецький штаб. У цім місті отримав документи. Прикинувся поляком, адже добре знав мову. Німці ставилися до ляхів приязно, ще й вільно розмовляли польською. На щастя, дружина німецького коменданта була полячкою, тому його забрали, аби допомагав по господарству. Якось у них скінчилися дрова й Гриця Назаровича відправили за ними в ліс. Він же попросив собі в помічники односельця Василя Базелюка. Той польської не знав, тому Гриць сказав йому вдати з себе глухонімого. Сіли ці псевдополяки на підводи й рушили додому. Тож батько Миколи Григоровича врятував життя односельцю, ще й коней додому привів. Таким, переповненим подіями, став для маленького села 1943-й. Дві пожежі від рук різних ворогів. Несправедливі смерті та жадане спасіння… Звісно, нелегко сучасникам  уявити таку реальність.

Була війна , а на війні як на війні: основна професія – убивати. Не були винятком і противники: поляки,партизани та оунівці. Останні вбивали проїжджих військових, навіть своїх земляків-комуністів, які поверталися з фронту додому. Вбивали й просто за те, що виявляли симпатію до радянської влади. Причому на таких „ворогів” шкодували патронів — основною зброєю була мотузка.

Рекрутів до УПА набирали в добровільно-примусовому порядку: якщо прийшли по тебе „Степанові хлопці” (бандерівці), ти, значить, віриш в самостійну Україну. А коли відмовляєшся служити в повстанській армії – виходить, симпатизуєш червоним. Тоді дорога одна – на той світ. Хоча могли лише шомполів всипати (це вже як на кого потрапиш) або комісувати по стану здоров’я. Всі мобілізовані проходили строгий  медичний відбір, і хворих на службу не брали („нема часу вас лікувати, нам треба здорові вояки” – казали лікарі). Крім того, всі новобранці перевірялися службою безпеки. Незадовільний результат перевірки теж грозив смертю.

Практично з ОУН-УПА дороги назад не було.

” Не раз було й таке, — мені особисто розповідав батько, якому в той час йшов 14 рік: ” ОПІВНОЧІ СТУКАЮТЬ У ВІКНО „СТЕПАНОВІ ХЛОПЦІ”: „ АНУ!, ОДЧИНІТЬ!”. БУВАЛО, ПРОСИЛИ, А НАЙЧАСТІШЕ ЗАБИРАЛИ ХЛІБ, КРУПИ, САЛО, ХУДОБУ. МУСИШ ВІДДАВАТИ, КОЛИ НА ПЕЧІ ПЛАЧУТЬ МАЛЕНЬКІ ДІТИ, А В ГОЛОВУ  НАЦІЛЕНЕ ДУЛО КАРАБІНА! А ПІД РАНОК СТУКАЮТЬ ЗНОВУ, ВЖЕ ЧЕРВОНІ ПАРТИЗАНИ: „, СЯКІ-ПЕРЕТАКІ, ХЛОПЦІВ З ЛІСУ ПУСКАЄТЕ ДО СЕБЕ, ФАШИСТАМ ПРИСЛУЖУЄТЕ?! БАНДЕРІВЦІ! РОЗСТРІЛЯЄМО!..”

Добре, якщо закінчувалося тим, що поставлять синяка під око та вигребуть решту харчів. Можуть і кулю в лоб пустити, або хату підпалити. Але найчастіше люди просто не розуміли, хто прийшов: чи бандерівці, чи партизани. Лютували ті й другі. Проте траплялися й добрі, людяні, по всякому тоді було.

Того сорок третього буремного літа по всьому сарненському Поліссю з раннього світанку до пізнього вечора з дня в день у лісі лунали дитячі зойки і плачі:” Та-а-ту-у!…. Виходьте з лісу!”.

Од тих благальних дитячих голосів солоними і сухими сльозами плакало опалене, гартоване  вогнем січове побратимство. Довго шукали бродили по лісу стрільці в пошуку діточок. Натрапили…, і очам своїм не повірили; плачі і благання дітей линули з чорно-блискучої скриньки. Людське горе записане на плівку. Зі скриньки лунали дитячі благання, а за товстими дубами ховалися троє бійців НКВС і один ястребок…

У кожному воєнному жахітті найбільше страждань припадає на дитячу долю. Неможливо без здригання слухати розповідь Баєчко Олени Василівни, їй було тоді ледве за шість років і жили вони на околиці села Немовичі. Усю сім”ю вирізали бандерівці, а Оленку для залякування інших односельців лишили живою. Розчленовані тіла  склали на стіл, а дівчинці  наказали:” Ну, сиди дитино! З голоду не помреш, м”яса на столі багато!…” Замкнули хату і пішли.

Ось як згадує той повний жахів час  уродженець села Немовичі Наконечний Ф.Й., батько якого воював  на фронті в лавах Червоної Армії:

” Добре пам”ятаю, мені вже сповнилось п”ять років; десь серед літа 43-го  з села прийшла збентежена мама й сказала, що їй передала Ющикова Любка, що сьогодні вночі будуть “рубати”. Я вже розумів що це означало… Ледь стемніло, мене мама взяла на руки і понесла в город – у квасолиння. Наша хата була сама крайня, отож далі вже не було куди йти… Там протремтіли до ранку… В ту ніч до нас ніхто не прийшов, а от в центрі села тоді вирубали сім”ю за те, що не насушили мішок картоплі /на кшталт сучасних чіпсів/ за рознарядкою хлопців з лісу …”

Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті подій Другої світової війни й у контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не мали іншого шляху до незалежності, як боротьба з державами, що панували на українських землях. При цьому українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони становили більшість. Протистояння з поляками в роки війни було спровоковане насамперед прагненням польської меншини зберегти владу Польщі на західно­українських землях.

Ситуацію загострило нищення цілих сіл нацистами, які намагалися зміцнити свою владу жорстоким терором. Коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір україн­ського сільського населення проти нацистських окупантів, він включав і терористичні акти щодо тих поляків, яких українці вважали німецькими прислуж­никами. По-суті, це було справжнє повстання, яке лише з часом набуло орга­нізо­ваних форм. Як доповідав до Лон­дона один з представ­ників еміграційного уряду, вбивства колаборантів пере­кинулися на польські села і на поміщицькі маєтки, які нале­жали державі, але управлялися поляками[2] .

Польські збройні формування на Волині йшли на співпрацю не лише з німцями, що інколи допускали й українці, але й з черво­ними партизанами, яких українське підпілля вважало головним ворогом. Участь волинських поляків у червоній партизанці, в тому числі і в розвіду­вально-диверсійних загонах радянських спецслужб, по­чалася до загострення польсько-українського проти­стояння, отже вона була не наслідком цього загострення, а однією з його причин. На якомусь етапі керівники окремих повстанських загонів, на базі яких створювалася УПА, вирішили усунути ворожі польські осередки з теренів, які мали стати їхньою опера­цій­ною базою. Напади на польські села, вбивства частини населення мали на меті тероризувати і змусити до втечі всіх інших. Участь місцевої людності, зумовлена соціальними конфліктами, надавала протистоянню рис безпощадної селянської війни [4]. Хоч за великим рахунком її спрово­ку­вали ті, хто зробив волин­ських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі, нема і не може бути ніякого виправдання вбивствам не­винних людей, кату­ванням і знущанням, виявам садизму й жорсто­кості. Але за злочини відповідають тільки ті, що їх вчи­нили, а не український народ і його збройні форму­вання.

Нещодавно українською прокуратурою був допитаний ветеран УПА Степан Бакунець. Про це повідомляє Громадська ініціатива Поліська Січ.

У Дубровицькій районній прокуратурі повідомили, що Бакунця допитали на вимогу Республіка Польща, у якій тамтешня Генеральна Прокуратура порушила кримінальну справу “за фактами злочинів проти польського народу”. Підставою для слідчих дій стала позиція польського історика Ґжеґожа Мотики -- він звинуватив відділ УПА Григорія Перегійняка-”Коробки”, в ліквідації польської колонії Паросля поблизу с.Антонівка в Сарнецькому районі Рівненської області.

 

Звинувачення щодо “Коробки” базується на уривку допиту в застінках НКВД, повстанця Петра Василенка. Зокрема Василенко повідомив:

 “Наша сотня под командованием Корзюка Федора из Волынской области по кличке „Кора” уничтожила два селения около 300 дворов (сожжено) – селение Галы и селение Паросля Владимерецкого района Ровенской области. Все польское население вплоть до грудных детей было уничтожено (вырезано и порубано).” ГДА СБУ, Ф. 13, спр. 1020, арк. 204.

Але важливо те, що (Мельник Макар) “Кора” ніколи не був у сотні “Коробки”. Все, що пов'язувало “Кору” з “Коробкою” – так це лише участь у спільному старшинському вишколі “Холодний Яр”, про що детально розповів ветеран УПА Степан Бакунець. Більше того, напад на польську колонію Паросля невідомими особами які намагались розмовляти “російською” (тому могли бути місцевими червоними партизанами!), був вчинений, за свідченнями поляків, в лютому 1943 року, а “Кора” створив свою сотню лише влітку того ж року, що підтверджено архівними документами. Вже з цього можна дати оцінку “свідченням” мордованого в застінках НКВД повстанця Петра Василенка.

Також цікавим епізодом у історичних фантазіях польського історика Ґжеґожа Мотики, є згадка про нібито полонених бандерівцями у Володимирці польських поліцаїв – “узбеків”. Поява цих “узбеків” дивує навіть польських істориків. Адже вони не розуміють звідки Мотика взяв тих “узбеків”, якщо про них не згадує жоден з виживших після нападу в Паросля поляків.

З цього приводу, ми ще раз зустрілись з ветераном Бакунцем і він розповів, що саме від нього хотіли прокурори.

  Ветеран УПА Бакунець, повністю визнає, що брав участь в облозі Гути-Степанської (сьогодні с.Гута, Костопільський р-н., Рівненської обл.). Облога пояснюється тим, що в цьому населеному пункті переховувалось два десятка червоних партизан, які грабунками і нічними нападами на сусідні села тероризували українське населення.

Тому, зі слів Бакунця, Гуту-Степанську УПА (ОУНб), взяли в облогу, і поставили вимогу видати “червону банду”. Але поляки не лише не видали червоних бандитів, а й вбили трьох повстанців переговорників, що інакше як віроломство у військовій міжнародній термінології назвати не можна.

А ось про колонію Паросля ветеран УПА нічого не знає і запевняє, що у цьому селі його сотня не бувала.

    Ось як про політичне становище в районах дислокації військ 1 -го Білоруського фронту

на цьому відтинку часу доповідав Хрущову М.С. начальник Політуправління 1-го Білоруського фронту генерала майор Галаджій

 

Політичне становище в районах дислокації військ фронту (Рівненська, Волинська, Житомирська та Поліська області) характеризується наявністю в них організованих збройних загонів німецько-українських націоналістів, що діють проти частин Червоної Армії і місцевих органів радянської влади.

 

 

Збройні банди об'єднуються так званими «Українською повстанською армією» ( «УПА») і «Української народно-революційної армії» ( «УНРА»), загальне керівництво над якими здійснюється організацією німецько-українських націоналістів (ОУН).

 

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА І ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА ОУН

 

На чолі ОУН стоїть «Центральний провід» (центральне керівництво). Йому послідовно підкоряються: крайової, окружний, надрайонний, районний і підрайонів проводи.

 

Цій політичній організації відповідає організація господарська (постачальна), яка будується в такий спосіб (від низу до верху): сільський «господар», підрайонів «господар» і т.д., що забезпечують створення продовольчих, фуражних та інших запасів для ОУН. Відповідний їм за рангом «господар» -інтендант при військовій частині підпорядковується послідовно: Станично, Кущевий, підрайонів, районному і т.д. «Господарю» -інтенданту. Вони є організаторами і хранителями таємних продфуражного складів ОУН, у великій кількості створених в Протягом 1943 р на території, нині звільненою Червоною Армією від німецької окупації.

 

Всі організаційні ланки ОУН ретельно законспіровані. Як керівники, так і рядові члени ОУН діють тільки під кличками.

 

ОУН має спеціальний пропагандистський апарат, який випускає значну кількість брошур, листівок до населення, Червоної Армії.

 

Відразу ж після нападу Німеччини на СРСР оунівці виступили з антирадянськими відозвами, а також з'явилися організаторами «Українського стрілецького корпусу» (т.зв. «Вільний козаки»), що входив до складу німецької південної групи армій. Керівник ОУН колишній полковник петлюрівської армії МЕЛЬНИК і його помічник БАНДЕРА у всіх містах і районах, окупованих німцями, ввели організацію «української поліції і міліції». Вона співпрацювала з німцями в проведенні масового знищення радянських громадян.

 

Ставленик бандерівського крила ОУН (БАНДЕРА претендував на роль «гетьмана вільної України» і вже сформував «уряд») Тарас БОРОВИК (або Боровець), який назвав себе Тарасом Бульбою, призначений начальником поліції м.Сарни, одночасно став організовувати так звану «Поліську січ».

 

У міру як Того німці просувалися України націоналістична вглиб Агітація і ІМЕНА Мельника, Бандери, БУЛЬБИ і ін., Перебуваючи ще в деякий відгук, Західній Україні на території СРСР в межах до 1939 р не користувалися ні найменшої популярністю. В лютому місяці 1942 р німці розпустили поліцію. Після перших поразок німці стали всерйоз побоюватися наявності в своєму тилу українців, враховуючи також активізацію партизанського руху.

 

Цей різкий поворот в німецькій політиці на Україні викликав замішання в керівництві ОУН і привів до її розколу. Одна частина, на чолі з МЕЛЬНИКОМ, відкрито солідаризувалася з німцями, заявляючи, що про «самостійний» Україні необхідно відкласти до кінця війни, а зараз слід беззастережно співпрацювати з німцями на будь-яких умовах, виходячи з того, що «головне завдання - спільна боротьба проти рад ». Інша частина, на чолі з БАНДЕРОЮ, перейшла на нелегальне становище і почала формування «Української повстанської армії». Ядро «УПА» склали б.поліцейскіе і члени ОУН, потім до її складу було включено значну кількість насильно мобілізованою української молоді.

 

У той же час БУЛЬБА спробував вести «самостійну політику,« незалежну »від керівництва ОУН, вступаючи в переговори поперемінно то з радянськими партизанами, то з німцями і організував з розігнаних німцями загонів« Поліської січі »і української поліції« Українську Народно-Революційну Армію » ,

 

Незважаючи на свої «розбіжності», бандерівці, які намагалися грати роль «непримиренних» супротивників німців, і більш погоджуючись налаштовані буль-Бовца, також як і відверті гітлерівці-мельниківці, виконують роль німецької агентури і проводять абсолютно однорідну політику: грабують населення, влаштовують польські та єврейські погроми, вирізають партизанські сім'ї, організовують засідки і цілі походи проти партизан і «змагаються» в наклепницької антирадянській пропаганді.

 

«УПА» очолюється «головнокомандувачем» генералом Клима Савура (Охрім інакше), що є одночасно «крайовим провідником» ОУН. «УПА» в свою чергу, розбивається на 4 округи (на нашому фронті діють два округи - «Заграва» і «Схід»), Кожен такий округ складається з 3-6 батальйонів (куренів). До складу куреня входить 3-4 сотні, до складу сотні - 3-4 чота (взводу), в чоте - 3-4 рою (відділення). . У батальйоні налічується до 450 чол, в сотні - 100 чол.

 

До кінця грудня 1943 р «Заграва» налічував понад 3 000 багнетів.

 

На озброєнні є гвинтівки, ручні кулемети, пістолети різноманітних марок російського та іноземного зразка, станкові кулемети «Максим» (дуже мало), міномети (дуже мало). Артилерія, якщо не брати до уваги 2-3 знарядь, вийнятих з радянських танків і декілька перероблених, відсутня.

 

Організаційна структура «УНРА» (бульбівців) аналогічна «УПА» (бан-деровцам). Можна припускати, що вони об'єднуються в бандитських діях або у всякому разі відмовляються від «міжусобної боротьби».

 

Статути «УПА» передбачають спеціальне обмундирування німецького зразка з невеликими відмінностями. Однак, відмічені досі банди не мають ніякої форменого одягу і, відчуваючи брак в будь-якої одязі, відбирають у населення взуття, носильні речі.

 

* * *

Українські націоналісти мають свою програму. У програмі вони рекламують, що «організація українських націоналістів бореться за українську самостійну соборну державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі ... Тому ОУН бореться проти СРСР і проти німецької« нової Європи »... за повне визволення українського народу від московсько-більшовицького та німецького ярма ».

 

3-й надзвичайний з'їзд ОУН, який розглянув в серпні місяці 1943 р нову програму, проголосив гасла, які повторювали або варіювали колишні демагогічні тези, на кшталт: «Україна для українців», «Геть з України німців, ляхів, жидів і москалів» і ін.

 

Однак, численні документи та практичні дії показали, що свою ворожу діяльність оунівці проводять в тісній співпраці з німецьким командуванням і їх розвідувальними органами. Про це можна судити хоча б по наступних прикладів:

 

6 березня 1944р. партизанами захоплена копія «договору» між загоном бандитів і німцями. За договором бандити будують для німців міст в районі Любяж і припускають спільними діями очистити західний берег р. Стаход від партизан і підрозділів Червоної Армії. Договір підписаний від німців капітаном ВІФІ і від бандитів - ОБОРИНА-ЧОРНИМ.

 

24 лютого 1944 р боївки націоналістів разом з німцями вели бій проти наших військ за Домбровиця.

 

У числі тринадцяти бульбівців, 9 квітня знищених 1944 р при зіткненні з бійцями 1330 ОТЕР (70 А), виявився один німець.

 

27 березня 1944 р націоналісти допомогли розвідці противника влаштувати засідку і захопити в полон командира взводу зв'язку 488 397 СП СД (61 А) ст. лейтенанта ВАСИЛЬЧЕНКО і єфрейтора-телефоніста того ж взводу БУЛГАКОВА.

 

Встановлено також, що оунівці підтримують зв'язок і здійснюють співробітництво не тільки з німцями, а й з усіма тими, хто веде війну проти СРСР, і, зокрема, з угорцями.

 

Під час відступу німецьких військ з м Сарни в січні 1944 р, окружним керівником «СБ» - «ШВОРНИМ» були затримані два мадяра, за допомогою яких він зв'язався з угорським командуванням. Через кілька днів в с. Працікі, Домбровицького району, Рівненської області, між «ШВОРНИМ» і офіцером-представником угорського командування, відбулися переговори про спільну боротьбу проти Червоної Армії. Мадяри забезпечили оунівців зброєю, передавши їм одну легку зенітну гармату, кілька кулеметів, патрони і 5 тис. гранат93.

 

Про зв'язок з угорським командуванням показав і заарештований Балецький. На початку січня, - показував Балецький ", - в с Тончев, Корецького району, де розташовувався курінь« КВАТИРЕНКО », приїжджав угорський генерал, одягнений в цивільний одяг Разом з ним були: .. Перекладач і три представника від головного командування« УПА »і крайового проводу ОУН. після відбувся урочистого обіду генерал передав куреню «КВАТИРЕНКО» 1 тис. індивідуальних пакетів, 500 патронів для автоматів і 27 гранат. На другий день був збудований курінь «КВАТИРЕНКО», і генерал робив огляд, після чого він виїхав разом з представниками центру ОУН.

 

Від головного командування «УПА» є наказ про те, щоб не вступати в бій з угорськими та румунськими частинами, а, навпаки, всюди встановлювати з ними контакт і надавати їм сприяння в заготівлі продуктів харчування.

 

ТАКТИКА БАНД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

 

До приходу частин Червоної Армії в західні райони України націоналістичні банди вели боротьбу проти партизанів і польського населення. У ряді населених пунктів майже поголовно вирізано польське населення і розграбовано його майно. Польське населення бігло в ліси, багато приєдналися до партизанів або ж перебиралися в міста назустріч наступаючим частинам Червоної Армії.

 

Коли частини Червоної Армії перейшли через Дніпро, «УПА» і «УНРА» також намагалися перейти до рішучих дій. Вони викинули гасло: «Поради женуть на захід - ми наступаємо на схід» і навіть оголосили свій «похід на Київ».

 

Однак, спроба виступити в якості польових частин, рухаючись назустріч відступаючим німцям (не нападу на них, маючи намір захопити Київ в момент переходу його з рук в руки), поставила банди «УПА» і «УНРА» під концентровані удари партизанських частин. З іншого боку, і німці, будучи дезорієнтовані і налякані потужним розмахом партизанської війни, вже в своїх ближніх тилах переставали місцями відрізняти ОУНівські банди від партизан і завдали їм кілька сильних ударів. Таким чином, «УПА» і «УНРА» були розсіяні на дорогах, що ведуть до Києва.

 

Основні збройні сили «УПА» і «УНРА» відступили слідом за німцями, залишивши в тилу Червоної Армії загони і дрібні банди чисельністю від 6-10 до 500-800 чол., Частково навіть не озброєними. Перед ними було поставлено такі завдання:

 

1. Продовжувати фізичне знищення євреїв і поляків.

 

2. Знищувати представників радянської влади, партійних органів, особливо органів НКВС.

 

3. Озброюватися за рахунок Червоної Армії, нападаючи на обози, окремі групи, одиночних бійців і офіцерів.

 

4. Знищувати «сексотів» (Під останнім терміном маються на увазі всі особи, лояльно які співпрацюють з радянськими органами і Червоною Армією.)

 

5. Зривати усі заходи Радянської влади і, перш за все, призов до армії, трудову мобілізацію, будівництво доріг і мостів, налагодження зв'язку, різні поставки і заготовки і т.д. і т.п.

 

Особливо широко розгорнулася діяльність українських націоналістів з моменту вступу Червоної Армії на територію західних областей УРСР. У боротьбі проти органів радянської влади і частин Червоної Армії використовуються раніше створені організації. Причому новим в їх діях є те, що вони роблять спроби блокуватися з білоруськими націоналістами і залучити на свою сторону нестійкі елементи з числа військовослужбовців Червоної Армії.

 

У перші дні приходу Червоної Армії українські націоналісти через свої банди, що знаходяться на напівлегальному становищі, повели боротьбу з населенням, з полюванням відгукуються на заклик Радянської влади. Серед місцевих жителів, що підтримують заходи Радянської влади, проводили жорстокий терор.

 

Так, наприклад, 2 лютого ц.р. бандити закидали гранатами будинок місцевого жителя с. Теклювка, Домбровицького РАЙОНУ ЦУМу. Сам ЦУМу і вся його сім'я загинули. В с. Б. Цепевічі бандити вирізали всю родину місцевого жителя М ОСКАЛІК в кількості 8 чоловік.

 

З метою збереження бази для укомплектування загонів «УПА» і ослаблення Червоної Армії, націоналісти в лютому - березні місяці розгорнули активну роботу по зриву проведеної органами радянської влади мобілізації місцевого населення в Червону Армію

 

Ця боротьба проводилася різними формами.

 

Крім проведеної агітації серед населення про ухилення від призову в Червону Армію, націоналісти становили списки осіб, які підлягають призову, і шляхом залякування домагалися їх ухилення від призову, а також цілими селами чоловіче населення забирали в ліси.

 

В с. Сепачув, Ново-Рокитнянського району, збір призовників був призначений на 10 березня ц.р.; підлягало явку 110 чол. Дізнавшись про це, за 2 бандити дня до призову з'явилися в село і забрали насильно в ліс 106 чол. призовників.

 

В с. Озерці, Володимирецького району, напередодні призову бандитами уведено в ліс все чоловіче населення.

 

З с. Кричильськ, Степаньского району, було покликане в Червону Армію 360 чол. . При проходженні в призовну комісію з них розбіглося 300 чол, більшість з яких - за мотивами боязні репресій з боку бандитів над їхніми родинами.

 

Характерно те, що чоловіче населення призовного віку з населених пунктів, в районі яких розташовувалися частини Червоної Армії, на призовні пункти були нормально і, навпаки, там, де не було військових частин, на призовні пункти було в незначній кількості.

 

Мали місце випадки збройного нападу бандитів на працівників призовних комісій.

 

18 березня ц.р. в с.с. Немовичі і Тинне Сарненського району, на членів призовної комісії було скоєно напад, в результаті перестрілки вбито 20 бандитів.

 

Напад на працівників призовних комісій мало місце також вербі. Ремчиці.

 

Як показав заарештований учасник «УПА» СТЕЛЬМАХ, йому відомо, що від вищестоящих органів «УПА» було отримано спеціальну вказівку бандитським загонам вжити заходів до того, щоб всі учасники бандотрядов ухилялися від призову в Червону Армію і до особливого розпорядження ховалися в лісах.

 

Заарештований керівник оунівського організації с. Северинівка. Маневицького РАЙОНУ Сиротіна Л.Г. показав:

 

«Перед приходом Червоної Армії в цей район я отримав від ОУН вказівку - весь чоловічий склад населення цього району, а особливо учасників« УПА », вивести в ліси, щоб зірвати мобілізацію до Червоної Армії».

 

Також мав місце ряд фактів нападу загонів націоналістів, чисельністю до 500 чол., На військові частини і підрозділи.

 

* * *

 

З приходом наших військ в райони Західної України, війська НКВС, а також частини Червоної Армії розгорнули рішучу боротьбу з ліквідації банд українських націоналістів. За цей час ОУНівцям нанесені великі втрати, багато з банд припинили своє існування.

 

За даними Управління «СМЕРШ» Другого Білоруського фронту, за період з 15 березня по 6 квітня ц.р., в результаті проведених операцій, 970 чол вбито. і 1050 чол. взято в полон українських націоналістів. Крім цього, заарештовано 280 учасників ОУНівських організацій.

 

Управлінням «СМЕРШ» і відділеннями «СМЕРШ» армій Першого Білоруського фронту, спільно з військами НКВС, за час з 6 квітня по 12 травня ц.р. 44 ліквідовано банди, які налічують 765 чол. Крім того, під час зіткнень з бандгрупами вбито 1 720 чол На підставі оперативних заходів заарештовано 338 активних учасників ОУН і «УПА», в населених пунктах прифронтової смуги ліквідовано 46 осередків ОУН. При цьому взято 61 склад, з яких 15 - зі зброєю і боєприпасами, 40 - з продовольством і 6 - з різним майном.

 

Ось кілька характерних прикладів.

 

27 березня 1944 р в районі с. Степань 202 ОСБ бригади НКВД виявив в лісі банду в 500-600 чол. В результаті проведеного бою вбито 436 бандитів, один узятий в полон, інші розбіглися. Втрати батальйону склали 22 чол. убитими.

 

29 квітня 1944 р на групу червоноармійців в складі 54 чол., які працювали в Межерицького районі, Рівненської області по заготівлі с / г, напала Продуктів Банда бандерівців в кількості 500 чол.

 

Бійці вели бій протягом 5 годин, поки не підійшов загін бригади НКВД. В результаті бою банда була ліквідована :. Убито - 250 чол, захоплено в полон - 200 чол. Наші втрати - 4 чол. убито, 7 - поранено.

 

В результаті проведених частинами Червоної Армії ряду операцій зі знищення банд і понесених ними втрат націоналісти змушені були змінити дислокацію і тактику. За розпорядженням керівництва ОУН і головного командування «УПА», банди пересуваються в східні райони і від боротьби проти великих підрозділів Червоної Армії перейшли до диверсійних і терористичних актів проти військових об'єктів, невеликих груп військовослужбовців, особливо офіцерів. У разі зіткнення з великими силами Червоної Армії, банди всіляко ухиляються від бою, а при успішних боях з дрібними групами - забирають зброю, ховають його, військовослужбовців неросійської національності приваблюють в «УПА», російських вбивають і тільки невеликий їх відсоток відпускають для проведення разложенческой роботи серед бійців і командирів Червоної Армії.

району, з лісів вийшло і здався в полон 86 бульбівців, частина з них, після перевірки, спрямована в райвійськкомати. 11 квітня через лісів в районі Рокитно вийшла і здалася в полон група бульбівців - 93 людини.

ПОЛІТИКО-МОРАЛЬНИЙ СТАН оунівських БАНД

 

Склад бандерівських і бульбівських банд неоднорідний. Керівний актив -свідоме зрадники Батьківщини, німецькі найманці і фанатичні шовіністи з числа старих учасників ОУН. Основне ядро банд складається з колишніх поліцейських, учасників каральних експедицій німців проти партизан і масових вбивств поляків і євреїв.

 

Поряд з ними в бандах націоналістів є значна кількість насильно мобілізованих (виявлені, наприклад, спеціальні мобілізаційні листки «УПА») і ошуканих антинімецької демагогічною пропагандою ОУН молодих селян, в тому числі і таких, які бігли від німецької трудової мобілізації.

 

Серед учасників банд також є колишні військовослужбовці Червоної Армії, які перебували в полоні у німців чи в їхньому тилу.

 

Відділом «СМЕРШ» 69 армії, в результаті прочісування місцевості, в районі розташування частин Червоної Армії 23 квітня ц.р., був затриманий і заарештований, як активний учасник ОУН, колишній військовослужбовець Червоної Армії (з 1937 по 1941 рр.) - ОВЧАРОВ- ОВЧАРЕНКО Дмитро Максимович, 1915 р.н., уродженець с.Олександрівка, Кромского району, Орловської області. Потрапивши в полон до німців в 1941 р, був відпущений і приєднався до «УПА», був учасником «СБ», організовував розвідку і вів роботу проти партизан, у свій час очолював бандгруппу.

 

Відділом «СМЕРШ» 47 армії, 24 квітня ц.р., заарештований учасник ОУН - колишній військовослужбовець Червоної Армії Полещук Короп Васильович, який в 1941 р Разведуправленіем Червоної Армії був перекинутий в складі 5 чоловік з м.Києва в тил противника з розвідзавдання. Перебуваючи на території Західної України, вступив в ОУН.

 

15-го квітня ц.р. на ділянці 47 армії, в лісі в п'яти кілометрах на південь від с. Пісочне, був затриманий разом з іншими учасниками оунівського банди бувши. військовослужбовець Червоної Армії - КОРОЛЬОВ Михайло Васильович, 1922 р.н., уродженець с. Баген, Черновершенского району, Куйбишевської області. У серпні 1941 р [Він] під м.Канів змінив Батьківщині, перейшовши на бік противника. Утік із Ковельського табору військовополонених, переховувався в Турійському районі і восени 1943 р вступив банду «УПА», де йому було присвоєно кличка «Сіващ». Складався в саперної команді і займався будівництвом бараків для банди, складів, пекарень, стаєнь і госпіталів.

 

14-го квітня ц.р. команда була розпущена до особливого розпорядження, і він, разом з іншими чотирма учасниками, попрямував в с. Тагачин, Турійського району, де повинні були тимчасово проживати на нелегальному становищі, але в той же день, наскочив в лісі на 20 Бойцов для Людина Червоної Армії, були ними захоплені.

 

Серед всіх своїх прихильників як добровільних, так і насильно залучених в банди ОУН, підтримують надзвичайно жорстку, буквально терористичну дисципліну.

 

Для підтримки дисципліни в бандах застосовуються тортури і смертна кара. Є ряд випадків, коли дезертирували з банди розстрілювали або відрубували їм голови. Право розстрілу має командир сотні, нижчестоящі командири мають право побити або змусити багато разів падати грудьми на землю.

 

У січні 1944 р, групою «СБ» «ЯРЕМИ» були розстріляні три колишніх учасника «СБ»: один за те, що погано ніс службу, а два - як ненадійні, яким не можна було довіряти.

 

На допитах учасники «СБ» били заарештованих шомполами. Як показав Степанок Феодосій, їм було нанесено заарештованому КОВАЛЬЧУКУ Ігнатію 25 ударів шомполом за наказом «ЯРЕМИ» за те, що той не зізнавався. У січні 1944 р «ЯРЕМА» допитував одну дівчину з с. Городище. За його наказом два учасники «СБ» побили її шомполом, щоб вона, як сказав Степанок, дала правильні свідчення.

 

Побиття шомполами застосовувалося, як міра покарання за скоєні вчинки. У січні 1944 р п'ять жителів с. Стебла були побиті шомполами за розкрадання лісу. Шомполами каралися і учасники «СБ» за пияцтво, порушення дисципліни та інші проступки.

 

Одночасно з цим націоналісти розпускають серед рядових учасників банд різного роду провокаційні чутки, а також залякують жорстокими розправами з боку радянських органів.

 

Так, наприклад, ватажками банд пущений слух, що німці випустили Бандеру, підготували великі з'єднання оунівців, які найближчим часом будуть перекинуті на допомогу бандам, чинним в тилу Червоної Армії.

 

Проте всі ці заходи безсилі утримати почалося розкладання в бандах. Збільшується число осіб, які не вірять в те, що скоро здійсниться переворот і буде створена «самостійна Україна», починають більше вірити в сили Червоної Армії, що вона втримається на Західній Україні.

 

Все це пояснюється тим, що частини Червоної Армії завдали відчутного удару по бандам. Багато банди розбиті, їх учасники знищені або арештовані. Ослабла зв'язок з населенням, погіршилося постачання, в бандах лютує тиф, деякі починають не виносити тяжкості голоду і переслідування і в організованому порядку виходять з лісів, є до військових частин Червоної Армії і складають зброю.

 

10 квітня ц.р. в районі д. Прапор, Рафуловского

Спроби націоналістів насадити свої організації на собственноукраінской території зазнають краху.

 

Цьому в значній мірі сприяє правильна лінія частин Червоної Армії і органів Радянської влади щодо місцевого населення.

 

Однак, -Німецька українські націоналісти досі вдають із себе організовану силу, а їх банди продовжують завдавати військам фронту значної шкоди.

 

СТАВЛЕННЯ НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ До ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

 

Банди німецько-українських націоналістів тривалий термін проводили жорстоку політику по відношенню польського населення, піддаючи його масового побиття і винищення. В результаті цього поляки пішли в ліси і ховалися від переслідування.

 

У зв'язку з успішним наступом Червоної Армії і поразками німців на радянсько-німецькому фронті, націоналісти переконалися, що сили для боротьби за «самостійну Україну» у них занадто мало. Тому вони були змушені різко змінити політику до поляків, прагнучи тим самим за рахунок їх поповнити свої ряди. Про це свідчить листівка до поляків, видана «УПА» в грудні 1943 р (Текст листівки додаю) я.

 

Однак націоналістичні банди своїми провокаційними діями багато нашкодили нам в справі взаємин польського населення з українським. І зараз серед поляків - жителів західних районів України, помічається прагнення піти слідом за польською армією на постійне проживання в Польщі.

 

СТАВЛЕННЯ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ ДО ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ І заходів радянської влади

 

У районах Західної України, особливо в перші місяці приходу туди Червоної Армії, міська і сільська буржуазія, а також певна частина шовіністично настроєної інтелігенції вороже ставиться до Радянської влади і Червоної Армії, прямо співчуваючи націоналістам. Вони до цих пір в своїй більшості продовжують вкривати їх агентів і самі виконувати роль зв'язкових, господарів і т.д.

 

Значна частина сільського населення в районах найбільшої активності бульбівських і бандерівських банд (Деражнінскій, Костопільський, Сталінський, Домбровицького, Сарнинський, Клесівський, Камінь-Каширський) була залякана і тероризувати бандами націоналістів.

 

«Чи підете до військкомату, підете працювати на дороги - виріжемо ваші родини, а вдома спалимо», - такі загрози в формі записок і написів часто зустрічалися на будинках жителів. Випадки вбивства і напади, широка пропаганда панічних чуток дозволили ОУН тероризувати цілі села. Ще більший вплив мали окремі акти звірячої розправи з особами, обвинувачуваними в «зраді» - у викритті бандитів (спалення живцем, розп'яття, четвертування).

 

Це змусило населення зазначених районів поводитися нейтрально, висловлюючи в таємниці ненависть до бандитів (в побуті їх називають «сікачами», «секірнікамі», «кровожерами»). У той же час, боячись помсти, вони нерідко вкривають їх і допомагають їм замітати сліди.

 

Коли заходить мова про виконання державних завдань, про призов в РККА, жителі говорять: «Ви нас не агітуйте, а змушуйте силою. Якщо ж ми будемо робити все добровільно, бульбівці за це нас покарають ».

 

У с.Мар'янівка, Сарнинський району громадяни, які підлягають мобілізації в РСЧА, заявили: «Нехай військові прєдут і заберуть нас, так як бульбівці нам пригрозили, що якщо хто добровільно піде в Червону Армію - у тих вони виріжуть сім'ї».

 

У дер. Озеро Висоцького РАЙОНУ з 300 чол. в квітні місяці на призовний пункт ніхто не з'явився.

 

В д. Яблунька, у відповідь на прохання командування 1297 160 СП СД про надання допомоги транспортом, жителі викрали своїх коней і биків в ліс.

 

У ряді населених пунктів, під впливом націоналістичних банд, населення вороже поставилося до заходів командування (травень 1944 г.) по відселенню мешканців з прифронтової смуги. Опір в окремих селах виливалося в масову відмову виконати розпорядження. Всілякими засобами (населення в якості зброї брало вила, лопати, кілки і ін., Жінки лягали на дорогу, щоб перепинити шлях автомашинам) оунівці намагалися викликати на провокацію частини Червоної Армії. Детально про це буде повідомлено спеціальним повідомленням.

 

Наша робота по відселенню місцевих жителів з 25-кілометрової прифронтової смуги, безумовно, активізувала націоналістичні банди. Але, незважаючи на це, основна частина місцевого населення вороже ставиться до банд, грабують і тероризує мирних жителів. Це визнають і самі націоналісти, кажучи про населення:

 

«Хіба цим потрібна Вільна Україна? Їм потрібні Поради ».

 

Місцеві жителі говорять про те, що за час німецької окупації вони не отримували ніяких товарів. Не було навіть солі, сірників, гасу та інших предметів першої необхідності. Характерно, що населення до цих ПРР згадує

 

про ті товари, які продавала їм наша кооперація і торгові організації в 1939-1941 рр., а деякі навіть зберігають сірники, куплені в той час.

 

Дуже позитивно відгукується населення про ставлення Радянського Уряду до релігії і церкви, а також схвалює політику дружби і чуйного ставлення росіян до українського народу.

 

Населення, з числа середніх шарів, які зазнали тяжкість німецької і панської неволі, співчутливо ставиться до Червоної Армії і Радянської влади, з полюванням відгукуючись на їхні заходи.

 

В с. Константинівка один старий в бесіді заявив: «Нам, українцям, і при поляках жилося погано, а при німцях ще гірше. При Радах ми відразу побачили справедливе ставлення до себе ».

 

Житель того ж села БІЛЕЦЬКИЙ Митрофан каже: «Німці нацьковували одну національність на іншу, не було спокійного життя через. Кожен день чекали, що прийде німець або поляк і розорить будинок і все господарство. Спали, не роздягаючись, боячись нападу ворога. Німці створювали то українську, то польську поліцію і з її допомогою грабували нас ».

 

В д. Висоцький, після доповіді агітатора Політвідділу 397 сд (61 армії) про перемоги Червоної Армії і завданнях радянського тилу, громадянка цього села Ївга Берестень сказала: «Велика слава Червоної Армії і велике їй спасибі, що вона звільнила нас від німецьких звірів. Я закликаю виконувати в строк всі обов'язки, які покладає на нас Радянський Уряд, а крім цього я вношу пропозицію, щоб кожен житель села надав допомогу пораненим бійцям маслом, молоком, яйцями ». Ця пропозиція зустріла загальне схвалення присутніх на зборах.

 

Українець Чеснюк Іван Антонович, 1891 р.н., в ніч на перше квітня провів наших розвідників в тили ворога по знайомим йому стежками. Чеснюк розповідає, що його син був головою сільради і убитий німцями, а дружина сина викрадена в рабство до Німеччини.

 

Однак, на настроях місцевого населення негативно позначаються незаконні дії окремих військовослужбовців, вилучення ними продуктів і ін.

 

В д. ГРИВА, 38-військовослужбовці й ГСД під час Маршу у незаконно вилучили 15 Населення місцевого Коней. 20-го березня в д. Гирич, червоноармійці хозвзвода 2-го батальйону 113 ГСП МАЛЄЄВ і БЕРЕЖНИЙ забрали у громадянина Петруха двох коней, вимагали самогону, відкрили в будинку стрілянину з автоматів і побили господаря.

 

3-Командир го батальйону 115 ГСП гвардії капітан кісток дозволив своїм підлеглим відбирати коней у населення. Такий же дозвіл давали своїм підлеглим командир 1-й стор. роти цього полку лейтенант Сухач, командир взводу ПТР 2-го батальйону 115 ГСП ст. лейтенант ГОЛІКОВ і інші.

 

Подібні факти в частинах 38 ГСД не поодинокі. Вони були відомі командиру дивізії і начподіву. Однак рішучих заходів боротьби своєчасно вжито не було.

 

Після того, як ці факти були виявлені, 38 Командир ГСД та начполітот-справи дивізії відсторонені від займаних посад.

 

Червоноармієць МАЛЄЄВ, найбільш активний учасник групи мародерів

 

2 113 СБ СП, Військовим Трибуналом у відкритому процесі засуджений до розстрілу. Вирок оголошено в наказі по 70 армії і доведений до всього особового складу.

 

ЗАХОДИ політорганами ПО РОБОТІ З МІСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ І підвищенняпильності СЕРЕД ВІЙСЬК ФРОНТУ

 

Політуправління фронту і політвідділи армій і з'єднань провели ряд заходів по роботі з місцевим населенням і підвищення пильності серед військовослужбовців.

 

20 квітня для начальників політвідділів армій прочитаний доповідь про дії німецько-українських націоналістів на території військ фронту.

 

За даними цензури, було виявлено, що багато бійців перебільшують силу і розміри дій націоналістичних банд, штучно створюючи страх перед бульбівціми і бандерівцями. Політуправлінням фронту запропоновано політорганам роз'яснити особовому складу дійсний стан. Одночасно в усі армії і з'єднання фронтового підпорядкування була розіслана довідка «Про методи терористичних дій банд німецько-українських націоналістів» для ознайомлення політскладу і використання у виховній роботі з підвищення пильності особового складу.

 

Випущена великим тиражем листівка про пильність.

 

Політична робота з місцевим населенням головним чином ведеться по * роз'ясненню розділу доповіді т. Хрущова на VI сесії Верховної Ради УРСР про дії німецько-українських націоналістів, звернення Уряду України, а також роз'яснюються успіхи військ Червоної Армії на фронті боротьби з німецькими загарбниками.

 

Так, наприклад, політвідділом 61 армії в м Камінь-Каширський організований для місцевого населення агітпункт, де проводяться доповіді, бесіди, читання газет, демонструються кінофільми.

 

Поряд з наданням допомоги місцевому населенню, ведеться боротьба з незаконними діями окремих військовослужбовців. Військовим трибуналом в квітні місяці за незаконне вилучення майна у населення засуджено 53 військовослужбовців.

 

Політуправління фронту видає директиву, в якій даються вказівки про політичну роботі з місцевим населенням і пропонується політорганам посилити виховну роботу серед бійців і командирів, а також повести рішучу боротьбу з людьми, бешкетують серед цивільного населення.

 

Додатково тиражем в 100 тис. примірників видається звернення Українського уряду до населення західних областей України.

 

Робота, пов'язана з діями банд німецько-українських націоналістів, продовжує залишатися в полі зору Політуправління. Політоргани своєчасно орієнтуються про нові методи в діях ОУН з метою правильної організації політичної роботи з особовим складом та місцевим населенням.

 

Начальник Політуправління 1-го Білоруського фронту

 

-генерала майор

 

Галаджій

 

Не тільки хлопці – дівчата ішли «до лісу

 

Вони були молоді. Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять і двадцять кілька літ… «…Ішли безвусі хлопці – партизани…» Не тільки хлопці – дівчата. Ішли «до лісу». Там жили «не знаючи ні дня, ні години…». Переходи лісами, ночівлі, раптові бої, засідки, напади і оборони. Кожен день. Ніхто з них не знав, чий день буде останнім.


Вони не мали права прийти додому. «Приснив ми ся сон дивненький, що я вдома ночував…» Ночували вони в лісі, на голій землі, під відкритим небом. Далеко не кожну ніч щастило провести під дахом – а навіть, якщо траплялося заночувати десь у гостинній хаті, то на стрісі або ще десь, щоб не знайшли…
Вони не мали права провідати рідних чи коханих. Бо за ними або по їхніх слідах могли прийти вороги. Багато хто і не мав кого провідувати – бо ж «гуркотять снігами ешелони батьків, дружин і навіть діточок…».
Їхнім домом став ліс. І «криївки», викопані в землі схованки, старанно замасковані від ворожого і просто випадкового ока, вузькі, спартанські житла, де проходили зими. І звідки багатьох витягали вже мертвими або напівзадушеними газом.

Для них не існувало свят. Святу вечерю або Великодній сніданок вони споживали у криївках чи лісах з чого Бог послав. Вони не могли прийти до рідної хати з'їсти з близькими куті чи паски.
Якщо комусь із них траплялося покохати, вони і не мріяли, що колись житимуть спокійно. Вінчалися в лісі, потайки, дітей приміщували в родичів або і взагалі чужих людей. А деякі потрапляли в дитбудинки. І росли, не знаючи, хто їхні батьки – бо і вихователі боялися сказати дітям, як, коли і звідки вони потрапили в їхній дім.

А батьки… «Хлопці бредуть лісами – хто не помер від ран». Кого не вбили, не дострелився з останнього набою, не схопили з засідки, ті проходили всі кола пекла на слідстві. Ті, хто проходив катування, безсонні ночі, знущання моральні і фізичні, потрапляли в табори ГУЛАГу, звідки повернулися не всі, а хто повернувся – залишив там навіки свої молоді літа і здоров'я. «Ой ви, кляті воріженьки, я вам буду пам’ятав, що найкращі свої літа я в кайданах змарнував…».

Ці люди ішли на небезпеки, голод, холод, поневіряння, втрату близьких і рідних, довгі роки ув’язнення – і це на початку життя. Багато хто не дожив і до двадцяти п’яти… А могили загиблих, кого поховали товариші у незнаних лісових зворах, а кого й вороги, перш ніж зарити будь-де, виставили привселюдно «на опознание». «Назвуть вас зрадниками, страдники, імення ваше осквернять…»
Зараз часом звучать питання – заради чого? Не могли ж вони, справді, перемогти у бою стократ міцнішу імперію. І вони це чудово знали. Вони знали, що йдуть на смерть.
І вони знали, за що. Не варто зразу казати – за Україну, за ідею. Не тому, що це буде помилкою. А тому, що йшли в бій вони передусім за власну гідність. За те, щоб самим вирішувати, де жити, куди їхати, у що вірити і якою мовою розмовляти. Щоб жити достойно, але не під командою окупантів. Щоб відкрито молитися Богові. Щоб вільно вибирати з-поміж кількох можливостей, а не «блок комуністів і безпартійних». Щоб читати і слухати те, до чого лежить душа, а не «брехунця» на стіні.

«Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Вони вмирали стоячи. Навіть не здавалися в полон. І тому з ними воювали навіть після того, як загинув останній повстанець зі зброєю в руках і продовжують воювати, коли з схрону 1991 року вийшли «останні нескорені». І воювали безжально та безпринципно.
Якщо з воїном воюють навіть по його смерті, тоді він стає безсмертним.

 

УЖЕ НЕ ТЕМНА ПЛЯМА

 

Трагічні події 1943 р. на Волині, які ще донедавна були темою, майженевідомою широкому загалу і науковій громадськості сьогодні потребують від українських істориків чесного, відвертого і неупередженого вивчення. Останніми роками вітчизняними фахівцями вже нагромаджений суттєвий науковий доробок з цієї проблеми, проаналізований в низці історіографічних і бібліографічних праць


Аналізуючи новітні публікації, присвячені досліджуваній проблемі, доцільно звернути увагу на нещодавно опубліковані монографії Д. Вєдєнєєва і Г. Биструхіна, Г. Стародубець, статтю В. Гулая, що мають важливе історіографічне значення і в яких підняті деякі маловідомі і слабовивчені, однак, важливі аспекти даної проблеми.


Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін, обравши об'єктом свого дослідження розвідку і контррозвідку руху українських націоналістів та УПА у 1920—1945 рр., аналізують роль цих спеціальних служб і структур у перебігу українсько-польського протистояння 1943—1944 рр. і аргументовано доводять, що розбудова і завдання спецпідрозділів в УПА визначалися, серед інших військово-
політичних факторів, зокрема і «запеклим українсько-польським збройним
протистоянням на Волині».


У монографії Г. Стародубець, яка відзначається яскраво вираженою новизною і актуальністю, наголошується на гостроті та напруженості в межах повстанського запілля другої половини 1943 р. саме українсько-польських стосунків. На думку Г. Стародубець, суть проблеми полягала у територіальному «накладанні» значної частини повстанського запілля на територію так званої
підпільної польської держави, структури якої було сформовано в окупованій Польщі і яку визнав польський уряд в екзилі. Крім того, поляки складали значний сегмент так званого «місцевого населення краю», що перетворювало їх у потужний дестабілізуючий чинник повстанського запілля. До причин протипольських виступів українських повстанських загонів Г. Стародубець, серед інших, відносить бажання за рахунок польських колоній поповнити запаси своїх матеріальних ресурсів, а також необхідність опору спробам польських осередків самооборони на Волині вирішити за рахунок українців, населення повстанського запілля проблему продовольчого забезпечення

В. Гулай досліджує вплив етнічних стереотипів і стереотипізованих оцінок поляків Волині на українсько-польське збройне протистояння в цьому регіоні в роки Другої світової війни, на стан масової свідомості польської спільноти Волині, її повсякденне життя та політичні орієнтації в умовах поглиблення взаємної конфронтації з українцями і в ході конфлікту з місцевим україн-
ським населенням. Автор робить висновок про перебування масової політичної свідомості переважної більшості польського населення Волині станом на 1943—1944 рр. під помітним тягарем низки традиційних і модифікованих до нових військово-політичних реалій стереотипів, оперування якими сприяло ще більшому загостренню взаємних антагонізмів і вирішенню їх нерідко шляхом фізичного знищення протилежної сторони.


Аналіз й осмислення нових даних та найновіших документів, зокрема з Державного архіву Служби безпеки України14, про різні процеси і тенденції в середовищі бандерівської ОУН зумовив дуже цікаві висновки сучасних науковців про наявність так званої «волинської» і «галицької» тактик провідників ОУН(б) щодо активної збройної боротьби проти окупантів та їхніх посібників, які позначилися і в перебігу польсько-українського протистояння, про вироблення на Волині специфічної, регіонально зумовленої політики місцевого проводу повстанців про прийняття і виконання «волинського «вирішення» польської проблеми» окремими командирами УПА на Волині незалежно від керівництва ОУН, яке радше просто було поставлене перед фактом. В сучасній літературі відзначається, що волинська фракція ОУН(б) почала діяти за власною ініціативою, на власний розсуд, за допомогою стратегії
«доконаних фактів», незалежно від центрального керівництва організації  або за підтримки тільки частини членів центрального проводу ОУН19, серед якогйшла боротьба з цього питання і в результаті якої прибічники антипольської акції взяли гору. Поширення антипольської акції
на всю Волинь мусило статися з ініціативи волинської УПА, а одночасне нищення значної кількості сіл, як це було 11 липня 1943 р., можна пояснити лише координованими діями загонів, що мали спільне командування волинської УПА.


В сучасних дослідженнях особливо підкреслюється, що навіть серед самих учасників українського руху, керівництва УПА не було одностайного схвалення антипольських акцій, одностайності щодо того, чи вдаватися до масової антипольської акції; що переважна більшість українського підпілля, частина керівництва ОУН та місцевих політичних діячів не погоджувалися з екстермінацією польського населення, методами екстермінації та етнічних чисток, неподіляли погляди на екстермінацію, однак вплинути на ситуацію не могли.

В сучасній історіографії зроблений висновок про те, що саме Д. Клячківський (Клим Савур), цей видатний діяч українського повстанського руху, який був провідником ОУН(б) на Волині і командувачем УПА, доклав тоді найбільше зусиль до організації не тільки антинімецької і антирадянської, але й антипольської боротьби2, був одним з організаторів етнічної «чистки»
польського населення Волині і на його сумлінні – ескалація україно-польської «волинської різанини» 1943—1944 років

Цікаві спостереження щодо ролі Д. Клячківського містяться у Фаховому висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. В ньому, зокрема, зазначається: «Вчені діаспори теж вважали, що в історії ОУН(Б) і УПА волинська трагедія – це важка темна пляма. Її не можна було ані виправдати, ані пояснити. Разом з тим, не можна було й зви- нуватити Д. Клячківського, не звинувачуючи при цьому весь український повстанський рух. Цю трагедію можна було лише замовчати. Мабуть, не випадково в «Енциклопедії українознавства», де подаються короткі біографії діячів навіть зовсім невеликого масштабу, не знайшлося місце для Д.Клячківського (Клима Савура). І мабуть, не випадково цей непересічний діяч у листопаді 1943 р. під пристойним і переконливим приводом був позбавле-
ний посади головнокомандувача УПА». 

 

 

 

   Тяжкий, кривавий і дуже переплутаний то був час. Не нам судити учасників тих подій. Та, якби там не було, незаперечний один факт: і радянські, і польські, й українські збройні формування боролися кожен за свою державу. І саме за це вони достойні і поваги, і пам’яті. Це ж наша історія, а нація, яка не має своєї історії, приречена на загибель.

 

Насамкінець

 

Насамкінець  підсумуємо  про короткий екскурс в історію національного підпілля в Західній Україні, який виправдовується необхідністю нагадати про існування ще трьох збройних формацій окрім УПА Бульби-Боровця. Одна з них - Фронт Української Революції (ФУР) - з'явилася влітку 1942 р. на Кременеччині (Волинь). Очолював ФУР Тихін Басюк (справжнє прізвище - Яворенко), який командував сотнею УПА. Після невдалого походу в Центральну Україну він з 80 бійцями залишив табір "Крука" й продовжив боротьбу проти гітлерівців на волинських землях. Штаб "Крука" засудив його, як зрадника, на смерть, а СБ виконала цей вирок згодом.6  
Розкол ОУН, що стався 1940 року, спричинив появу ще двох збройних формацій: одна з них будувалася під керівництвом мельниківського крила, а інша - бандерівського. Перша налагодила контакти з ФУР і "УПА - Поліська Січ", базуючись на півдні Крем'янеччини та Володимирщині. Командирами військових відділів ОУН (Мельника) стали "Хрін" (М. Недзведський), колишній поручик польської армії Журба та сотник Орлик. Друга творилася паралельно на території Полісся й Волині восени 1942 р. Поліським загоном командував Сергій Качинський ("Остап"), волинським - Григорій Перегійняк ("Довбешка-Коробка"). В перші місяці вони боролися проти радянських та польських партизанів, а пізніше спрямували удар проти німців, у боях з якими обидва командири загинули.  
Наявність кількох військових формувань з відмінною політичною орієнтацією заохочувала спроби до координації зусиль. З одного боку робилися спроби узгодження дій між меньниківцями (командир "Хрін") і бандерівцями (командир "Крук"). З іншого - бандерівці активно шукали засобів впливу на Т. Бульбу-Боровця. 9 квітня між представниками Головного командування УПА та військової референтури ОУН Бандери почалися переговори, характерною ознакою яких була неприхована спроба делегатів ОУН поручика Сонара ("Юрка") та "Омелька" "викрутити руки" своїм візаві - отаману Т. Бульбі-Боровцю й отаману Щербатюку ("Зубатому"). Зокрема, пропонувалося відмовитись від політичної орієнтації на уряд УНР і перейти на однопартійну платформу ОУН, визнаючи акт державності від 30 червня 1941 р. як єдину державницьку концепцію. Репрезентанти ОУН (СД) домагалися створення спільних військових сил і штабу, очищення повстанської території від польського населення. Відмовившись пристати на ці вимоги, командир УПА фактично вирішив долю свого формування7 .  
Тоді ж, у квітні 1943 р., командування збройними відділами ОУН (СД) видало наказ, який закріплював за ними назву УПА. Командуючим новоствореною УПА призначено Клима Савура (Дмитра Клячківського), шефом військового штабу - полковника Гончаренка, начальником оперативного відділу - полковника М. Омелюсіка. Завдяки рішучим мобілізаційним заходам, бандерівці швидко довели чисельність УПА до 20 тисяч чоловік. СБ активно ліквідувала політичних противників та опонентів. Тож коли молодим людям пропонували рекрутуватися до УПА, альтернатив у них практично не було. Архівні документи свідчать, що мобілізаційні акції супроводжувались інколи й провокаціями, дезінформацією. Відомо було: німці палять села, в яких побували озброєні повстанці. З тим, щоб прискорити каральні дії окупантів і привернути на свій бій місцевих жителів, бойовики ОУН Бандери нерідко відкрито дефілювали зі зброєю по селах8. До УПА перейшла частина української поліції. Німецькі власті замінили її польськими відділами, що спровокувало трагічні сутички між польськими та українськими боївками, а також терор проти мирного населення на релігійно-національному підґрунті.  
Щоб відмежуватися від подібних акцій, Т. Бульба-Боровець 20 липня 1943 р. перейменовує свої збройні загони в Українську народно-революційну армію (УНРА), на чолі якої стояла Політична рада з 6 осіб. Чисто військовими питаннями продовжувала займатись Головна команда, до якої входили командуючий УНРА, комендант територіальної армії, командир діючої армії, начальник штабу та секретар. Позиція Т. Бульби-Боровця ставила УНРА між двох вогнів. З одного боку - тривала антигітлерівська діяльність. Так, за даними командира партизанського з'єднання В. А. Бегми, що надійшли до УШПР, у липні 1943 р. бульбівці знищили ландвіртів Демідівського та Вербівського районів. У відповідь на це німці спалили обидва райцентри, провели великі операції проти повстанців, причому в деяких селах знищили поліцейські дільниці, а в ході каральних акцій застосували бомбардувальну авіацію. З другого боку - керівництво УНРА постійно відчувало на собі жорстку руку оунівців, яка 19 серпня 1943 р. ще раз болюче вдарила: під час нападу бандерівської боївки на позиції УНРА було захоплено деяких штабістів і вбито дружину Бульби-Боровця - Ганну. Після цього його прихильники змінюють стратегію й тактику, прагнучи уникнути жертв серед особового складу та місцевого населення. А напередодні, 18 серпня, командуючий УПА Клим Савур видав наказ про роззброєння УНРА, який і був виконаний. Після цього УНРА фактично припинила існування.9  
Восени 1943 р. подібна доля спіткала військові відділи ОУН Мельника. Проголосивши лінію на боротьбу проти більшовизму похідними групами й залишаючись при цьому на фундаменті толерантності до окупантів, провідники ОУН (М) прирекли себе на повну ізоляцію, а потім і ліквідацію як збройної сили. Роззброєні бандерівцями відділи ОУН (М) частково поповнили УПА, а деякі стали базою для утвореного німцями на Волині 31-го карального загону СС чисельністю 600 чоловік, на рахунку якого серед інших спалене село Підгайці з його мешканцями.10  
На цей час чисельність УПА зростає до 20 тис. чол., "до яких належали організовані курені й сотні, що постійно були зібрані під командою командирів, і теренові частини (від роя до сотні), що виконували місцеві спеціальні завдання".11 У другій половині 1943 р. кристалізується організаційна структура УПА, яка стала єдиним військовим штабом, що перебазувався від Костополя на Львівщину. В серпні 1943 р. Головний військовий штаб (ВШ) був відокремлений від Центрального проводу ОУН (СД), хоча Р. Шухевич одночасно виконував функції голови ОУН Бандери та Головнокомандуючого всіма військами УПА.  
 З метою більш чіткого керівництва військами, УПА була поділена за територіальним принципом на три частини: УПА - "Північ" під командуванням Дубового, що діяла на Волині, Поліссі, включаючи Житомирщину та Київщину; УПА - "Північний Захід" під командуванням "Рудого" (зона дії охоплювала Закарпаття, Галичину, Буковину); УПА - "Південь" під командуванням "Енея"; УПА - "Схід", що рейдувала до східних районів України (з 1944 р. доля цієї групи невідома, ймовірна загибель частини її складу та розосередження).12  
Крайовим командирам УПА підпорядковувалися військові округи (ВО) зі своїми штабами, які з незначними відхиленнями відповідали областям Української РСР. До складу ВО входили загони, кожен з яких мав кілька куренів. Курінь нараховував 3-4 сотні (по 160-200 чоловік у кожній). Всього у військовій окрузі налічувалося до 30 сотень.13 
Власної уніформи та відзнак (за винятком окремих частин) УПА не мала, однак бойові нагороди були введені: медаль УПА "За боротьбу в особливо важких умовах"; Золотий, Срібний і Бронзовий хрести 1 і 2 класу. Для підготовки офіцерських кадрів у липні 1943 р. була створена перша старшинська школа з 3-4 місячним терміном навчання. Вже наприкінці жовтня 1943 р. ця школа, під назвою "Дружинники", випустила 120 старшин. Відразу після цього утворилася ще одна школа - "Олені", яка у 1944 р. готувала офіцерів у Карпатах. Підстаршинські школи з 6-тижневим курсом підготовки діяли в кожній військовій окрузі.  
Командування УПА та провід ОУН Бандери надзвичайну увагу приділяли пропагандистській і виховній роботі. В частинах політвиховники поряд зі священиками відігравали першочергову роль у творенні відповідного морального клімату, політичної орієнтації бійців.  
Функції політичної контррозвідки уособлювала служба безпеки (СБ) на чолі з М. Лебедем. Вона діяла за допомогою референтів безпеки при підпільній адміністрації, котрі розпоряджалися своїми боївками з 3-5 чоловік. СБ складалася з 2 відділів: політичного та кримінального, а також сітки інформаторів, які давали агентурні відомості референтам. На карб СБ слід віднести не лише успішне протистояння німецьким та радянським спецслужбам, але й трагічне братовбивство, яке за сутю вело до ізоляції та самознищення організації. Часто жертвами політичних інсинуацій ставали люди, які вірою й правдою служили УПА, ідеї суверенної України, але в дрібних деталях розходилися з генеральною лінією ОУН Бандери.14 
Озброєння бійців та офіцерського складу було болючим місцем УПА. Упівці воювали радянською, німецькою, польською зброєю. Навіть рушниць та набоїв до них часом не вистачало. Рівень озброєння, зрозуміло, диктував характер військових дій УПА - уникнення генеральних боїв і партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. Бойова діяльність УПА мала різнобічне спрямування: проти гітлерівських військ - з одного боку і проти радянських партизанів та Червоної армії - з іншого; проти польських боївок та частин Армії Крайової - з третього.  
Антинімецькі виступи мали на меті розв'язання кількох завдань. Брак зброї, амуніції, харчів змушував повстанців постійно поповнювати їх запаси з німецьких складів та ешелонів, що просувалися Волинню, Поліссям та іншими районами. До таких операцій належить успішний наліт на фабрику в Оржеві в ніч з 10 на 11 березня 1943 р. Уночі з 21 на 22 квітня потужні відділи УПА повели наступ на Іванову Долину (Костопільщина), здобули цей добре укріплений населений пункт, підірвали 2 залізничні мости, здобули багато зброї й тонну вибухівки.15 Посилення УПА (на осінь 1943 р. в ній нараховувалось близько 40 тисяч бійців) дозволяло її командуванню планувати й здійснювати рейдові операції. Такі рейди ставили не лише суто військові, а й пропагандистські завдання. Прикладом може служити рейд на східну Волинь загону курінного УПА - "Південь" Несуга у жовтні 1943 р. У 8-годинному бою з німцями частина бійців разом з командиром полягла, намагаючись вибити гітлерівців з бункерів у м. Барші на Коростенщині. Основним завданням куреня було здобуття складованої там зброї, "продемонструвати перед населенням силу УПА і задокументувати її ворожість до німців, тому що совітські партизани закидали УПА співпрацю з німцями".16  
Одним з напрямів антинімецької боротьби УПА була протидія окупаційній адміністрації у вивезенні української молоді до третього рейху, грабунку населення, а також акції помсти за сплюндровані села та закатованих співвітчизників. Так, у березні 1944 р. повстанці вели бої з ворогом поблизу Деражні, Луцька, Ковеля, Крем'янця. Внаслідок звільнено полонених з луцького та ковельського таборів, а також в'язнів ковельської тюрми. Бічаль, Постійно, Ятополь, Чудви, Велика Любеша, Іванова Долина на Костопільщині; Березні, Новостав на Кремянеччині; Білогородка, Судінка на Дубенщині; Цумань, Колки на Луччині; Бугри, Жуків, Сергіївка на Рівненщині; Гурійська, Доротинь на Ковельщині; Дружкопіль і Горохів на Горохівщині - це лише частина з тих населених пунктів на Волині, Поділлі, Поліссі, в районі яких бойові відділи УПА вступали в збройні сутички з німецькими зайдами.17  
Протинімецькі виступи активізували заходи окупантів щодо знищення "бандитизму" й "умиротворення" населення. 29 березня 1943 р. повстанці відбили наступ карателів на Людвипіль. На початку травня німці здійснили 3-тижневу експедицію на с. Сільце та Скабарівський ліс, у яких перебував відділ УПА на чолі з "Громом". 9 травня почалась атака на позиції повстанців, у якій брали участь танки й бомбардувальна авіація. Чотовий "Сумний" ув'язався в бій з німцями, що вступали в Скабарівщину, й разом з ройовим "Шумом" утримав своїх бійців на позиціях. За цей час мешканці села зуміли втекти до лісу, хоча 28 чоловік гітлерівці затримали й знищили.  
Згодом уперті бої відбулися на території Берестечківського району. В лісовому масиві поблизу с. Лобечівка відбувся великий бій з німцями, що мали танк і 3 гармати. Бій тривав 10 годин, протягом яких повстанці знищили 8 автомашин і до 30 ворожих солдатів, захопивши багато зброї й амуніції.  
У травні 1943 р. німецькі частини оточили м. Колки, в якому перебувало 5 госпіталів з 80 пораненими та хворими бійцями УПА. Однак медперсоналові, серед якого відвагою й холоднокровністю відзначилася медична сестра "Циганка", вдалося евакуювати госпіталі. А в цей час передові загони стримували наступ переважаючих сил ворога, втративши поручника Василя Івакіна ("Сонара"), поручника Юліяна Ковальського та хорунжого Семена Сп'ятецького.  
Наступного місяця окупанти поширили каральні операції на всю Волинь, створивши окремий штаб "ББ", якому підпорядкувалися всі військові та поліцейські відділи, що вели боротьбу проти УПА. Безпосереднє командування операцією було покладено на генерала Гітлера, якому, втім, не вдалося її успішно завершити внаслідок результативних розвідувальних дій упівців. Натомість повстанці зробили кілька вдалих нападів на ворога. В ніч з 23 на 24 червня вони атакували між станціями Немовичі й Малинська поїзд, знищили близько півтори сотні гестапівців, здобувши велику кількість зброї та спорядження".18  
Розлючений невдачами адміністрації рейскомісаріату "Україна" у спробах придушити опір повстанців, її шеф Е. Кох покладає це завдання на генерала фон Баха. Розпочавши з масових арештів і катувань інтелігенції (15-16 липня було заарештовано близько 2000 чоловік в Крем'янці, Рівному, Луцьку) та спалення цілих сіл (Малин, Уличів та ін.), карателі Баха, підсилені 50 танками й бронемашинами, 27 літаками, артилерією, 5 бронепоїздами, повели широкомасштабні бойові дії проти загонів УПА. Ось сумна статистика тих боїв: у липні відбулося 35 сутичок, у серпні - 24, у вересні - 15; втрати повстанців становили 1237 бійців і старшин, ворожі втрати склали 3000 чоловік.19  
Слід зауважити, що окупантові протистояли не лише регулярні частини УПА, але й інші збройні формування, зокрема самооборонні кущові відділи (СКВ), створені адміністрацією "повстанських республік" у селах і містечках Волині та Полісся. Крім того, в Галичині діяли Українська Народна Самооборона (УНС), а з осені 1943 р. - повстанські відділи Буковини та Бессарабії під назвою БУСА - Буковинська Українська Самооборонна армія.20 У серпні 1943 р. бійці УНС напали на охорону табору "Баудінст" у каменоломні поблизу м. Сколе, перебили її, звільнивши в'язнів. 30 вересня німці наштовхнулися на засідку відділів УНС і зазнали серйозних втрат. Після цього нацисти вдаються до випробуваного засобу - терору серед мирного населення, щоб зіткнути його з УНС. З 10 жовтня 1943 р. до кінця червня 1944 р. за вироком судів поліції безпеки прилюдно розстріляно 16771 українців.21  
Безпосередньо проти відділів УНС карателі здійснили 3 операції: 27 листопада, оточивши табори УНС у Чорному лісі між селами Посіч і Завій; 4 грудня - на Самбірщині; 11-12 грудня - в Долинщині. Всі вони, незважаючи на значні втрати УНС, закінчилися для гітлерівців невдачею.  
3 січня 1944 р. Українська Народна Самооборона вливається до складу УПА - "Захід" під командуванням Ростислава Вишитого (В. Сидор-Шелест). Бойове хрещення УПА - "Захід" відбулося восени 1943 р., коли вона разом з УНС відбила три каральні акції окупантів. Останній бій з німцями біля сіл Кам'янки та Липа (Скільщина) УПА - "Захід" провела в липні 1944 р., коли ворог зазнав у 6-денній операції великих втрат.  

До найбільших сутичок з ворогом, які мала УПА - "Південь", слід віднести ліквідацію німецької поліцейської школи поблизу Житомира, розгром ворожих частин під с. Устинівка Потіївського району рейдуючими загонами УПА 26 липня 1943 р. У липні 1944 р. сотні хорунжого "Різуна", старших булавних Черника та Благого планували вчинити напад на німецьку поліційну частину в м. Сколе. Гітлерівці, дізнавшись про наміри повстанців, почали наступ на їхні позиції. На горі Лопаті розгорнувся бій, у якому ворог втратив майже 150 чоловік убитими.  
У серпні 1944 р., коли фронт підійшов до Бойківщини, відділ УПА під командуванням "Різуна" під час двох антинімецьких акцій у селах Бистриці та Ясинці Турківського району знищив близько сотні гітлерівців, 120 взяв у полон, здобув трофеї: 8 важких і 45 легких кулеметів, 250 рушниць, 3 мотоцикли, 75 підвод, 150 коней тощо. Тоді ж підрозділ УПА під командуванням поручника "Сапера" (курінь Грегота - "Різуна"), здійснивши засідку на відступаючий німецький обоз поблизу с. Ясінки Масової, знищив 32 ворожих солдатів, 107 взяв у полон, здобув 23 кулемети, 500 рушниць, 100 тис. набоїв, а також ліки, взуття, обмундирування.22  
На початку 1944 р. сили УПА зросли приблизно до 50 власне українських і 15 куренів, до яких входили представники інших народів. На час приходу Червоної армії в західноукраїнський регіон у них нараховувалося відповідно 80 тис. і 20 тисяч чоловік.23 За іншими даними, взимку 1943-1944 рр. УПА нараховувала в своєму складі близько 40 тисяч чоловік разом з підпільними кадрами ОУН. Через рік сили УПА, що діяли на радянській території, оцінювались у 20-25 тисяч чоловік.24  
Причиною боротьби УПА проти польських збройних формувань періоду Другої світової війни стало традиційне українсько-польське суперництво в Галичині та на польських землях, де проживали етнічні українці. Війна лише загострила тертя, завдяки якому спалахнуло справжнє вогнище міжнаціональної "вендети". Згідно з принципом "поділяй і володарюй" і гітлерівський, і сталінський режими роздмухували це полум'я.  
За деякими українськими джерелами, винищення українців польськими екстремістами на землях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян), почалося з 1942 р. Жервами стали понад 2000 чоловік українців. З серпня-вересня 1943 р. акції польських "плацуфок" поширилися на райони Галичини та Волині.25 Лише 13-14 березня 1944 р. на Холмщині польські терористи дотла спалили 14 українських сіл, розстріляли або замордували до 1,5 тисяч чоловік, у тому числі 70% дітей і жінок. У с. Сагринь спалено 260 господарств, убито 700 українців; у с. Гнуковичі спалено 150 господарств, загинуло від рук польських бойовиків близько 80 чоловік; у с. Мординь - відповідно 36 і 75. Масовий терор охопив села Андріївку, Вороновичі, М'яке, Ласків, Шлиховичі та багато ін.26  
Перша значна протипольська акція відбулася 21-22 квітня 1943 р., коли на с. Іванова Долина (Волинь), зайняте німцями й допоміжною польською поліцією, наскочили відділи УПА.  
Командування Армії Крайової далекоглядно планувало створення "коридору" від Білгорайських і Холмських лісів через Раву-Руську й військові полігони, звідки ще 1940 року радянські власті відселили українців. З цією метою у лісових масивах було зосереджено 15-тисячний військовий контингент Армії Крайової (АК), який з наближенням радянсько-німецького фронту рушив проти населення Білгородського, Томашівського та Грубешівського повітів.  
У відповідь на Холмщину почали прибувати підрозділи УПА: в березні 1944 р. - відділи "Галайда" й "Тигри"; у квітні - відділи групи "Тури", курінь УПА під командуванням "Наливайка", курінь "Вовки" (командир - "Ягода-Черник") і з Карпат - курінь "Сіроманці" (командир - "Яструб"). Вони об'єдналися під началом командування Холмського фронту (КХФ), який очолював інспектор Головнокомандування УПА С. Новицький ("Спец"). Почалися антипольські бойові дії. 28 березня 1944 р. упівці вдарили на с. Острів, знищивши польських бойовиків і частину жителів. 6-9 квітня об'єктом операції УПА стали села Жарники, Посадів, Стенятин.  
15-20 квітня волинські відділи УПА почали наступ на південну Грубешівщину, куди після вигнання польських колоністів почали повертатися українські селяни. 15-16 травня настала черга сіл Гостинне, Гонятички, Гонятичі й Черемно, в яких було спалено польські помешкання.  
1-2 червня відділи АК спалили 500 господарств, вбили більше 100 українців у селах Зімно, Стенятин, Терники, Ульгівок, Ретичів. Підрозділи УПА в кровопролитних сутичках зуміли відкинути противника за р. Гучву. 12 червня відділи УПА під командуванням Острозького, подолавши р. Гучву, розпочали наступ на м. Грабовець. Операція допомогла звільнити від польських бойовиків і частин АК територію, окреслену лінією сіл Ухані - Орнатовичі - Горешів Руський - Черемно.  
В останні дні німецької окупації польсько-українські сутички на Холмщині стихають. Разом з тим неспокійніше стає в Галичині, де весною 1944 р. поляки спільно з радянськими органами "полювали" за націоналістичним підпіллям. Як наслідок - близько 200 відплатних акцій, в ході яких загинуло понад 5000 поляків.27  
З просуванням фронту за "лінію Керзона" у так званому Закерзонні (Холмщина, Посяння, Лемківщина) перед місцевим населенням постала сумна альтернатива: або виселятися до східних районів УРСР, або ж залишатися в межах Польщі, де перспективи міжнаціональних відносин не обіцяли нічого доброго. Весною 1945 р. в Закерзонні прокотилася нова хвиля бандитизму й геноциду: в с. Павлокома замордовано поляками 30 чоловіків, жінок і дітей українського походження; в селах Сівчина та Березці - понад 200 чоловік; в с. Малковичі - 250 чоловік; в селах Пискоровичі, Кирилівці, Люблинці - по 200 чоловік; у с. Ракові - 130; с. Горанці - 1325; с. Скоповій - 115.28  
Обставини, що склалися, змусили командування УПА створити на Закерзонні власну політичну та військово-організаційну структуру з трьох тактичних частин: "Бастіон", "Данилів", "Лемко", підпорядкованих військовому округу "Сян" на чолі з "Орестом" (Я. Онишкевичем). До них належали підрозділи УПА, що вийшли на Холмщину навесні 1945 р. (командири - "Ягода-Черник", "Штиль", "Куліш", "Шумський"), а також 11 сотень УПА та 3 відділи військової округи "Маківка", які повернулися на Посяння.  
Поряд з боями проти польських боївок і поліції УПА здійснювала адміністративні функції, забезпечуючи населення українських районів продуктами харчування, худобою, реманентом, допомагала в посівній кампанії. В липні 1945 р., коли скінчилося добровільне переселення українців з польських територій до УРСР, дію угоди між Польщею та Українською РСР було продовжено. З метою примусового переселення українців та ліквідації УПА, польський уряд надіслав до Закерзоння кілька піхотних дивізій. Однак відділи УПА місцями досягли успіху, як це було 5 жовтня 1945 р., коли вони захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль-Забужжя. Вагони, призначені для вивозу людей, знищувались, а насильно репатрійованих повернуто додому.29  
Боротьба проти антиукраїнських акцій польського уряду тривала після закінчення другої світової війни, зокрема, вона загострилася у зв'язку з сумнозвісною операцією "Вісла" (1947 р.), пов'язаною з переселенням майже 150 тисяч українців з південно-східних на західні землі Польщі.  
Ще однією, чи не найдраматичнішою, сторінкою діяльності УПА було її протистояння радянським партизанським загонам і Червоній армії. Про це вже багато написано. Нові документи та свідчення, що з'являються зараз, ще будуть осмислюватися, узагальнюватися. Це й зрозуміло, оскільки люди по-різному сприймали й сприйматимуть братовбивчу війну, причиною якої став різний менталітет, політичні прагнення й амбіції таких неоднакових за переконанням, але єдинокровних синів і дочок України.  
Ось лише коротка хроніка зіткнень УПА та радянських партизанів. Березень 1943 р. - нічний бій з групою Медведєва, яка намагалася перейти р. Случ у районі, контрольованому УПА. Липень 1943 р. - сутичка з радянськими партизанами між селами Гай і Ставки Головнянського району. Вересень-жовтень 1943 р. - рейд з'єднання партизанських загонів під командуванням Федорова трьома групами супроводжувався сутичками з загонами УПА. 15-18 жовтня відбулися уперті бої між радянськими партизанами та повстанцями в Коківському, Степанському, Деражнянському й Уманському районах з великими обопільними втратами. У жовтні-листопаді 1943 р. частина УПА провела 47 боїв з німцями й 54 - з червоними партизанами, у яких полягло 414 старшин і бійців30.  
Радянські партизани в своїх донесеннях Українському штабу партизанського руху інформували про напрями, мету, тактику й стратегію загонів УПА. Так, 21 березня 1944 р. повідомлялося про бій чотирьох загонів партизанського з'єднання під командуванням Одухи з відділом УПА чисельністю 70 чоловік. 21 листопада 1943 р. надійшло донесення про бій партизанського загону ім. Хрущова з'єднання Шитова проти "українських націоналістів" чисельністю 600 чоловік.31 Як правило, в донесеннях партизанів та звітах повстанців втрати противника перебільшувалися. На жаль, ці дані без належної перевірки "перекочували" до наукової літератури й правлять сьогодні за орієнтири. Саме тому на часі ретельне вивчення архівів Служби Безпеки України, армійських джерел, які містять необхідний статистичний матеріал. Тільки неупереджене, об'єктивне співставлення різнорідної інформації, її аналіз зможуть допомогли відтворити справжню картину минулих боїв, вивести цифру обопільних втрат.  
Слід зауважити, що не завжди між партизанами та повстанцями доходило до сутичок. Відомий рейд Ковпака в Карпати взимку 1943 р. супроводжується "джентльменською угодою", як і стосунки червоних партизанів з УПА Т. Бульби-Боровця. Однак нейтралітет між останніми тривав лише півроку, а суперництво за вплив на населення між радянськими загонами та повстанцями з табору Бандери набуло загострених форм майже відразу після перших контактів.  
Останній і найтрагічніший етап існування УПА пов'язаний з боями проти регулярних частин Червоної армії та спеціальних з'єднань НКВС. Наближення Червоної армії до головних пунктів дислокації відділів УПА поставило перед командуванням повстанців завдання розробки подальшої стратегії й тактики боротьби. ГК УПА прийняло рішення про перехід за лінію фронту через радянські бойові порядки й вихід в їх тилові райони. УПА - "Південь" дістала наказ залишити Вінниччину та Кам'янець-Подільщину, де було обмаль лісів, і відійти на Волинь разом з двома відділами армійської групи УПА - "Схід". Один відділ УПА - "Схід" мав залишитись у чоповицьких і малинських лісах і там перейти фронт.  
Частини УПА - "Північ" у другій половині січня 1944 р. перейшли фронт у лісовій смузі Волині по лінії річок Случ і Горинь. Саме в цей час Війська 1-го Українського фронту силами 13-ї та 60-ї армій здійснили Рівненсько-Луцьку операцію, визволивши від гітлерівців ці два обласні центри. Намагаючись уникати великих боїв з регулярними військами, загони УПА нападали на мобілізаційні пункти, розвідувальні, зв'язкові, інтендантські служби. Аналіз архівних документів свідчить про те, що одні її групи пробиралися через лінію фронту невеликими відділами, другі - переховувалися в селах поки пройшла перша лінія фронту, треті - переходили в запілля під виглядом червоних партизанів, інші ховалися в бункерах та сховищах, деякі розходилися по домівках, зберігаючи зброю.32 Характерним у протистоянні між Червоною армією та УПА на той час було й те, що провід УПА дав своїм відділам вказівку добре влаштовувати прийом військ діючої Червоної армії, котрі вступали в міста й села Західної України. Робилося це з тією метою, щоб приспати їх пильність, а потім завдавати відчутних ударів по штабах, складах, базах і окремих невеликих підрозділах для поповнення запасів зброї та продуктів.33  
Цю тактику УПА здійснювала до березня 1944 р. У квітні характер дії повстанців різко змінився. Причиною було те, що саме тоді війська 1-го Українського фронту готувалися до наступу проти німецько-фашистських загарбників. Щоб ускладнити цю підготовку, Головний провід ОУН дав вказівку ряду з'єднань із груп "Заграва-Турів" і "Південний Схід" провести глибокі рейди по тилах Червоної армії. Групи УПА здійснили ряд диверсій на шосейних і залізничних шляхах між Дубно та Кременцем. У районах на північ від залізничної лінії Ковель - Рівне - Шепетівка мали місце відкриті збройні виступи, в ході яких відділи УПА зазнали значних втрат.34 Особливо важко довелося частинам УПА - "Південь", втрати яких були настільки великими, що Головне Командування УПА розформувало УПА-"Південь" і включило її уцілілі частини до складу УПА-"Захід" і УПА-"Північ", а також змінило тактику переходу фронтів, форми та методи боротьби з Червоною армією.  
Відділи УПА виводили з ладу лінії зв'язку, мости, зривали мобілізацію до Червоної армії, заготівлю харчів для неї, організацію місцевої влади. Вояки УПА часто нападали на штаби, склади, бази, окремі військові підрозділи, військові колони з боєприпасами та продуктами харчування, які пересувалися на фронт залізничними й шосейними шляхами, здійснювали терористичні акції проти партійних і господарських керівників, працівників НКВС, радянських партизанів, бійців і командирів Червоної армії. Тільки з січня по лютий 1944 р. на території Рівненської області відділами УПА було зроблено 154 напади на військові частини та окремих військовослужбовців, у ході яких було вбито 439 радянських солдатів і офіцерів.35  
Велика кількість сутичок між УПА та червоноармійськими частинами була викликана, окрім інших факторів, ще й значною скупченістю повстанців на Волині, лісиста місцевість якої сприяла партизанським формам боротьби. На території Рівненської області в січні - лютому 1944 р. діяло 56 загонів УПА, в кожному з яких налічувалося від 100 до 600 вояків (загальна кількість - 10600 осіб). Там базувалися і рейдували "Поліська армія УПА" на чолі з "Добовим" і "Бористеном", що складалася з 5 куренів ("Шаули", "Яреми", "Берези", "Кори", "Лайлаки" - чисельністю 3500 чоловік), Західна група УПА на чолі з "Енеєм" (до 5 тисяч чоловік) та інші підрозділи, які нараховували ще близько 2 тисяч бійців.36  
Особливо посилився напад вояків УПА на дрібні підрозділи та окремих бійців і командирів Червоної армії на ділянці 13-ї армії. В період з 7 січня по 2 березня в розташуванні цієї армії зафіксовано 200 випадків нападу на окремі військові підрозділи, солдатів, сержантів і офіцерів.37 29 лютого 1944 р. вояки УПА під командуванням "Енея" вчинили напад на колону машин, у якій їхав зі штабу 13-ї армії в розташування 60-ї армії командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін. Біля с. Милятин колона була обстріляна, внаслідок чого М. В. Ватутін був поранений і через місяць помер.38  
Повстанці здійснювали напади й на окремі радянські підрозділи. Поблизу с. Сюлько-Божикув того ж Підгаєцького району вояки УПА після гарматно-мінометної підготовки піддали автоматно-кулеметному обстрілу 1-й батальйон зв'язку 1331-го стрілецького полку, що прямував на фронт. Внаслідок раптовості нападу та інтенсивності вогню батальйон зазнав значних втрат і був розпорошений. Лише окремі бійці наступного дня почали збиратися в районному центрі.39  
У свою чергу й радянське командування вживало заходів для "боротьби з бандерівцями". В усіх полках 13-ї армії 1-го Українського фронту з цією метою створювалися спеціальні загони. Навесні 1944 р. командування фронту виділило зі свого резерву кавалерійську дивізію, 20 броньовиків, 8 легкових танків, які використовувались у протиупівських операціях.40  
В цей час до західноукраїнських областей прибуває значна кількість військових частин НКВС-НКДБ. Армійські підрозділи тісно взаємодіяли з ними в ході так званих "чекістсько-армійських операцій". Так, під час спільної акції військ НКВС і 4-го Українського фронту на території Дрогобицької області з 18 серпня до 9 вересня було вбито 1171 і захоплено в полон 1180 "бандерівців", а також затримано 6 тисяч тих, хто ухилився від мобілізації.41  
До речі, мобілізація військовозобов'язаних до лав Червоної армії в Західній Україні завдавала націоналістичному підпіллю та УПА не менш відчутних ударів, ніж військові операції радянських військ. Лише до кінця вересня 1944 р. у Львівському військовому окрузі було мобілізовано 525 тисяч чоловік,42 багато з яких були потенційною соціальною базою повстанського руху. 
Радянське керівництво надавало боротьбі з ОУН і УПА великого значення. Спеціальним рішенням Наркомату оборони СРСР семи західним областям України було надано право на тимчасове звільнення від призову до Червоної армії 30 тисяч чоловік, які мали стати бійцями винищувальних батальйонів. Сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу з УПА в площину громадянської, братовбивчої війни. Всього по УРСР було створено 776 винищувальних батальйонів чисельністю 69315 чоловік і 17930 груп сприяння (116297 чоловік). За час з 10 січня до 23 лютого 1945 р. до органів радянської влади з'явилося більше 22 тисяч учасників підпільного руху, взято в полон близько 26 тисяч, знищено 11 тисяч.43  
Іншою характерною особливістю в протистоянні між Червоною армією й УПА в той період стало розгортання пропагандистської діяльності ОУН і УПА серед воїнів Червоної армії. Ця робота розглядалася "як особливий вид боротьби".44 "Її організаторами, - доповідав у політдонесенні начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал-майор Шатілов на адресу члена Військової ради 1-го Українського фронту генерал-лейтенанта Хрущова, - були активні учасники бандитських загонів - бандерівці. Вони старанно маскували свою підривну роботу, в боях показували себе з позитивного боку, входили в довір'я, інколи здійснювали бойові подвиги, тим самим зменшували пильність командирів. Діяли вони згідно "Основних вказівок про пропагандистську роботу членів революційно-визвольної ОУН в лавах Червоної армії". Цей документ, відзначав Шатілов, був захоплений у бандерівців на ділянці 38-ї армії. Про тактику їх дії в ньому говориться: "Кожен український революціонер не повинен демонструвати свою зовнішню ворожість до Червоної армії і небажання воювати. Навпаки, потрібно спочатку врости в червоноармійські маси, зблизитися з ними, завоювати довір'я, а потім розгорнути національно-визвольну роботу. Спрямувати її на те, щоб викликати у червоноармійців невдоволення, ненависть до Сталіна, сталінського режиму, апарату НКВС, партійної верхівки. Доводити, що і гітлерівська, і сталінська влади - однакові. Червоноармієць повинен прийти до висновку, що в СРСР неминуча національно-визвольна революція, яка закінчиться побудовою самостійних держав усіх народів".45  
Деякі з'єднання 1-го Українського фронту в своєму складі мали до 80 відсотків українців. У військах 1-ї танкової армії, наприклад, воїни-українці складали 51 відсоток особового складу.46 Тільки в квітні 1944 р. з Київської, Житомирської, Вінницької, Кам'янець-Подільської областей до з'єднань і частин цієї армії направлено 9997 чоловік.47 А протягом квітня-травня 1944 р. у війська Українських фронтів з Чернігівської, Київської, Житомирської, Вінницької, Кіровоградської, Кам'янець-Подільської, Рівненської, Волинської, Тернопільської областей мобілізовано 1037174 чоловік.48 То була, в основному, молодь 24-го, 25-го, 26-го року народження, яка, перебуваючи на окупованій території, дещо знала про УПА, а в західних областях і бачила, як діють вояки. Не враховувати, що серед українців, (особливо вихідців із західних областей) було поширене намагання ухилитися від призову до Червоної армії, неможливо. Так, наприклад, у ході мобілізації з 25 квітня по 2 травня 1944 р. по Тернопільській області ухилилися від мобілізації й втекли в ліси 2551 чоловік.49 Подібне спостерігалося й у інших областях. З 3 по 14 травня 1944 р. в 7 сільських районах на Станіславщині та в м. Коломия ухилилося від призову до Червоної армії 5915 чоловік.50  
Розуміючи, що діюча армія не пристосована для антипартизанських дій, партійне та воєнне керівництво СРСР вже в березні 1944 р. надіслало в Західну Україну для боротьби з УПА спеціально навчені війська НКВС. Весною 1944 р. на територію Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Станіславської та Чернівецької областей прибуло кілька стрілецьких дивізій НКВС, 15 бригад, 3 піхотні та один кавалерійський полки загальною чисельністю 26304 чоловік. Невдовзі проти УПА було кинуто один танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії (22 танки) і 5 бронепоїздів (з 7700 чоловік особового складу).51  
Одна з перших сутичок між повстанцями й внутрішніми військами відбулася 18 січня 1944 р. у Броненському лісі. Сотня під командуванням "Ворона" змушена була відступити в ліси за р. Случ. У районі Гурбенських лісів на Крем'янеччині війська НВКС замкнули в кільце частини УПА - "Північ" під командуванням "Ясеня" (курені "Сторчака", "Мамая", "Дика", "Дока", "Довбенка", "Бувалого", "Шума", "Залізняка", сотню "Ваньки") загальною чисельністю 5000 чоловік.52 Вранці 23 квітня підрозділи НКВС атакували бази УПА в селах Антонівка-Забара, Андрушівка, Обчів. Під натиском переважаючих сил НКВС упівці відступили на лінію Майданські гори - Гурби - Мости - Святе - Мішаниця - Обчів. Наступного дня, після генерального наступу з'єднань НКВС, їм у кровопролитному бою вдалося зайняти Гурбенську гору. Вцілілі залишки повстанських куренів відійшли. Оцінки втрат обох сторін в різних публікаціях мають значну розбіжність. Автори "Історії Українського війська" та П. Мірчук наводять такі цифри: загинуло 80 повстанців, потрапило в полон понад 200. Втрати військ НКВС - 800 чоловік. За радянськими даними, вбито 2018 бійців УПА, захоплено в полон 1570.53  
Двомісячні вперті бої з переважаючими силами військ НКВС спричинили великі втрати в УПА - "Південь". В одній із сутичок з каральною експедицією НКВС поблизу Кам'янець-Подільського загинув курінний "Довбиш", уродженець Вінниччини; 10 червня 1944 р. на Вінниччині поліг командир групи УПА - "Південь" полковник "Батько" (Омелян Грабець).  
Однією з баз УПА-"Захід" стає Чорний ліс у Карпатах. Протягом літа-осені 1944 р. відділи цієї групи провели цілу низку боїв проти частин НКВС: лише в другій половині вересня вони охопили Сокальщину, Радехівщину (18 вересня), Зборівщину (27 вересня), Перемишлянищину (Унев, 30 вересня), Бережанщину (Урман і Вулька, 19 вересня), Ходорівщину (Буковина, 23 вересня), Снятинщину (Трійця, 23 вересня), Надвірнянщину (Молодиків, 19 вересня).  
В той же час радянські частини вдарили на Чорний ліс (12-14 вересня), Волохівські (24 вересня) і Перегінські ліси (19 вересня), внаслідок чого значних втрат зазнала група УПА - "Захід". У тих боях загинули головний лікар групи "Дон" - відомий діяч ОУНівського підпілля Ю. Липа, офіцери розгромленої першої старшинської школи УПА майор "Поль" (командир школи), хорунжий Ткачук, командир "Ждан", капелан о. Рафіїл, зв'язкова "Дзвінка".54  
Всього з 19 лютого по 20 вересня 1944 р. втрати УПА становили 13442 чоловік вбитими та 7457 полоненими.55  
Незважаючи на безвихідне становище, повстанці не лише вели оборонні бої, а й спромагалися на рейди та наскоки на постої військ НКВС, районні центри, склади, залізничні станції тощо. Лише в травні й червні було завдано удари по райцентрах Надвірна, Галич, Яворів, Солотвин, Делятин, Раджа, Гримайлів, Жаб'є, Яблунів, Ланчин, Яремча (Гуцульщина), Гоща, Березне, Людвипіль, Корець (Волинь). З 1 січня до 30 червня 1945 р. за звітом групи "Говерла" (курені "Гайдамаки", "Гуцульський", "Карпатський", "Перемога") її бійці здійснили 181 бойову акцію, завдавши противнику втрат 3975 вбитими, 1383 пораненими. Знищено в боях 21 автомашину, 5 локомотивів, висаджено в повітря 8 мостів, здобуто 22 кулемети, 103 автомати, 29 десятизарядних і 321 звичайну гвинтівок, 38 пістолетів. Втрати групи "Говерла": 215 вбитими (серед них 20 підірвали себе гранатами, щоб не потрапити в полон).56  
Окремі загони УПА були витіснені на територію сусідніх країн - Польщі, Чехословаччини. А на території УРСР війна тривала. В акті передачі справ НКВС новопризначеному наркому НКВС УРСР Т. Строкачу відзначалося, що з лютого 1944 р. до 1 січня 1946 р. було здійснено: чекістсько-військових операцій - 39773; вбито бандитів - 110785; заарештовано учасників ОУН - 8370; заарештовано активних повстанців - 15969; з'явилося з повинною бандитів - 50058.57  
Власне військові акції проти УПА доповнювалися "додатковими заходами по боротьбі з бандитизмом", під якими слід розуміти облави та арешти всіх підозрюваних у зв'язку з повстанцями, членів їхніх сімей та рідних, виселення їх до східних районів СРСР. В інформації секретареві ЦК КП(б)У М. С. Хрущову Тернопільський обком партії та облвиконком повідомляли, що ними прийнято рішення "Про відселення жителів з 25-кілометрової смуги згідно постанови Військради 1-го Українського фронту від 3 квітня 1944 р.". Аналогічне рішення затвердили керівники Станіславської області.58 Лише з Галичини в 1944 р. було депортовано 4274 сім'ї (12762 чоловік), а в 1945 - відповідно 7393 (17497). Насильницьке переміщення цілих сіл із західноукраїнських земель тривало до 1949 р. включно й загалом охопило 50457 сім'ї (143141 чоловік).59  
У деяких областях ухвалювалися спеціальні постанови, спрямовані на ліквідацію повстанського руху. Прикладом може бути рішення бюро Волинського обкому КП(б)У "Про посилення боротьби з бандитськими групами, так званими "УПА" і "УНРА" від 25 вересня 1944 р., у якому, зокрема, міститься інформація про те, що з моменту звільнення області з повинною до органів радянської влади з'явилося понад 1200 учасників УПА і УНРА, вбито понад 2000, взято в полон і заарештовано 2100 бандитів, розгромлено 197 оунівських організацій та 14 банд.60  
Наступ на повстанські загони наростав. Продовжувалась також боротьба націоналістичного підпілля ОУН, що, затухаючи, тривала аж до 1952 року.  
Які ж підсумки тієї кривавої, нерівної боротьби УПА, збройних відділів ОУН, інших військових формувань, що постали в час другої світової війни як вияв народного гніву і болю за кривди, завдані тиранією?61  
Сьогодні вже мало хто не погоджується з думкою, що збройний спротив німецьким окупантам і антирадянська резистенція під егідою Організації Українських Націоналістів не були явищем, насадженим згори. Починаючи повстанський рух знизу, українська громадськість активізувала зусилля провідників ОУН у пошуку можливостей до створення незалежної Української держави. З позиції сучасного розважливого спостерігача той рух був заздалегідь приречений: надто вже сильними були тоталітарні системи, що зійшлися у вирішальній сутичці, - Німеччина та СРСР. Ідеологи й вожді цих країн не залишали жодного шансу на створення незалежної української держави: нацизм не знаходив для неї місця в арійській моделі "нової Європи", а сталінізм за природою своєю не міг відмовитись від "ласого шматка", що дістався йому в спадщину від "єдиної і неділимої".  
То що ж могло захопити й повести на жертовне та самозречене протистояння тоталітаризму сотні тисяч селян, ремісників, студентів, учителів, військових і робітників. Відповідь одна - ідея Української соборної суверенної держави, яку плекало не одне покоління борців за її волю.  
Війна підняла значні духовні та моральні сили українського народу. За роки війни через УПА пройшло від 300 до 400 тисяч чоловік, сотні тисяч співчували та посильно допомагали повстанцям. Втрати ОУН і УПА та їх прихильників лише за період з літа 1944 до кінця 1946 рр. склали 56,6 тисяч вбитими і 108,5 тисяч полоненими та заарештованими. Тисячі сімей були вислані до Сибіру й Казахстану.62 Внаслідок бойових дій та репресій проти національно-визвольного руху в західних областях загинуло понад 25 тисяч радянських військовослужбовців.  
На тілі українського народу з'явилася глибока незагойна рана, яка проходить серцями мільйонів людей - і тих, хто в роки війни зі зброєю в руках по обидві сторони фронту брав участь в братовбивчій війні, і тих, хто знає про ті події лише з публікацій періодичних видань та книг. Гостроту болю не зменшили ані референдум 1 грудня 1991 р., який реалізував головну мету ОУН і УПА - створення незалежної Української держави, ані увічнення пам'яті полеглих у боротьбі за неї в тих місцях, де гриміли бої за національні ідеали.  
Шлях до громадянського миру й згоди важкий і тернистий. Але кожен має пройти свій відрізок цієї "дороги до храму". Вже час "збирати каміння".  

Певна річ, неможливо описати усі засоби, якими користувався для боротьби з українським підпіллям і збройним рухом радянський режим, тим більше, немає жодної можливості вичерпати як приклади до теми чисельні конкретні факти. Можна  лише констатувати, що у своїй сукупності вони є свідченням жахливої національної трагедії, яку випало зазнати народу українського поліського краю у 40-х pp. XX ст.

Ми повинні принаймні намагатися дістатись до істини, хоча часто вона є не лише трагічною, а й жахливо складною. Набагато легше творити історію "для піднесення духу", де "наші" завжди хороші, а "інші" - погані. Тому до сьогодні в оцінках антипольської акції УПА у 1943-1945 роках можемо часто зустріти діаметрально протилежні судження між поляками та українцями. Для багатьох українців це була просто польсько-українська війна, підчас якої обидві сторони скоїли численні злочини. Будь-які твердження про геноцид польського населення  сприймаються як крайні й необ’єктивні.

Як відомо, Армія Крайова чинила те саме, що поляки закидають ОУН і УПА. Але ми ж, українці переступили через це і знайшли в собі сили простити Армії Крайовій те, що вона чинила.Чому ж тоді поляки намагаються оголосити  ОУН і УПА злочинними формуваннями… 

Я добре розумію, це питання – політичне, а я не хотів би заходити у політику. Але я – громадянин України, і маю свою думку. У поляків була Армія Крайова – прототип Української повстанської армії. Різниця тільки в тому, що Армію Крайову організував уряд в еміграції, а УПА утворив сам народ для захисту українства, яке було загнане в кут. І іншого виходу не було, крім брати зброю і боротися.

Але українці, зокрема поліщуки, волиняни, знайшли в собі сили простити Армії Крайовій те, що вона чинила тут, на теренах Волині. Адже вона чинила те саме, що поляки закидають Українській повстанській армії. Абсолютно те саме.  Хотів би, щоб і поляки так ставилися до українців: з пошаною або хоча би розумінням того, що основною метою УПА був захист українців у той непростий час. І не слід копати глибочезний рів на майбутнє  між українцями і поляками, що нам, сучасним  українцям  навіть страшно уявити…


 
Джерела  
1 Повний текст програми публікується в дод. "А" до статті А. .Жуковського "Як творилася Українська Повстанська Армія" // УПА й національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992 - С. 64-67.  
2 Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 68.  
3 Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - С. 239.  
4 Див.: Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 69.  
5 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали // Молодь України. - 1992. - 3 вер.  
6 Верига В. Втрати ОУН в часи світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 139.  
7 Книш З. Б'є дванадцята: Спогади й матеріали до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. - Торонто : Срібна сурма, 1958. - С. 78-79.  
8 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 35. 
9 Омелюсік О. УПА на Волині в 1943 році. - В кн. Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С.38.  
10 Дзюбак В.В. Деякі маловідомі сторінки діяльності ОУН-УНА на західноукраїнських землях в 1943-1944 рр. // Наук.-методичні праці з історії СРСР. - К., 1991. - С. 87.  
11 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 37.  
12 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 30. За версією В. Косика ("Україна і Німеччина у другій світовій війні.", с. 383) остаточна структура УПА визначалася від серпня 1943 р.: УПА - "Північ" командував Роман Клячківський ("Клим Савур"), УПА - "Південь" - Омелян Грабець ("Батько"), УПА - "Захід" - Василь Сидор ("Шелест-Вишитий").  
13 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя , 1949-1952. - Т. 3 - С. 1188.  
14 Див. : Верига В. Втрати ОУН в часи світовой війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 163-173.  
15 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 32, 34.  
16 Верига В. Втрати ОУН в часи другої світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 143.  
17 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С.35.  
18 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 38-40.  
19 Там само. - С. 42.  
20 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 37.  
21 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 37.  
22 Літопис УПА. - Торонто : Літопис УПА, 1987. - Т. 3. - С.69, 89, Т.4 - С. 18.  
23 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. - Львів : Край, 1991. - С. 44.  
24 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3 - С. 3378; Камінський А. Визвольна боротьба і питання жертв УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 397 та ін.  
25 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 28. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 395.  
26 Садовий О.С. Куди прямують поляки. - Друкарня ОУН, 1944. - С. 11.  
27 Див.: Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 67-73.  
28 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 137-138.  
29 Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991. - С. 137.  
30 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 46.  
31 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали / Молодь України. - 1992. - 18 серп.  
32 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 928, арк. 30.  
33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 8.  
34 Там само, спр. 919, арк.. 24, 25.  
35 Там само, спр. 930, арк. 68.  
36 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 944, арк. 69.  
37 Там само, спр. 930, арк. 3.  
38 Там само, спр. 944, арк. 1-3.  
39 Там само, спр. 919, арк. 16.  
40 Там само, спр. 937, арк. 7.  
41 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 77.  
42 Підраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 1, оп. 11615, спр. 3, арк.. 47.  
43 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 36, арк. 12, 129.  
44 Там само, оп. 23, спр. 926, арк. 6.  
45 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 929, арк. 11  
46 ЦАМО РФ, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк.. 374.  
47 Там само, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк. 375.  
48 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1002, арк. 13. 
49 Там само, спр. 954, арк. 26.  
50 Там само, спр. 954, арк. 17.  
51 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 316-317.  
52 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 26.  
53 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 119.  
54 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 96.  
55 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 120.  
56 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 110-111.  
57 Білас І. Каральні військові підрозділи НКВС-МДБ у боротьбі з ОУН-УПА // Державність - 1992. - № 4. - С. 48.  
58 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 2. 
59 Білас І. Форми та методи дуяльності НКВС-МДБ у боротьбі проти ОУН-УПА // Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр. - С. 155.  
60 УПА : Цифри і факти // Трибуна лектора. - 1989. - № 4. - С. 33.  
61 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 1.  
62 Суд триває // Зоря. - 1990. - 24 серп.  
    
1 Повний текст програми публікується в дод. "А" до статті А. .Жуковського "Як творилася Українська Повстанська Армія" // УПА й національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992 - С. 64-67.  
2 Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 68.  
3 Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - С. 239.  
4 Див.: Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 69.  
5 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали // Молодь України. - 1992. - 3 вер.  
6 Верига В. Втрати ОУН в часи світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 139.  
7 Книш З. Б'є дванадцята: Спогади й матеріали до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. - Торонто : Срібна сурма, 1958. - С. 78-79.  
8 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 35. 
9 Омелюсік О. УПА на Волині в 1943 році. - В кн. Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С.38.  
10 Дзюбак В.В. Деякі маловідомі сторінки діяльності ОУН-УНА на західноукраїнських землях в 1943-1944 рр. // Наук.-методичні праці з історії СРСР. - К., 1991. - С. 87.  
11 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 37.  
12 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 30. За версією В. Косика ("Україна і Німеччина у другій світовій війні.", с. 383) остаточна структура УПА визначалася від серпня 1943 р.: УПА - "Північ" командував Роман Клячківський ("Клим Савур"), УПА - "Південь" - Омелян Грабець ("Батько"), УПА - "Захід" - Василь Сидор ("Шелест-Вишитий").  
13 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя , 1949-1952. - Т. 3 - С. 1188.  
14 Див. : Верига В. Втрати ОУН в часи світовой війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 163-173.  
15 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 32, 34.  
16 Верига В. Втрати ОУН в часи другої світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 143.  
17 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С.35.  
18 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 38-40.  
19 Там само. - С. 42.  
20 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 37.  
21 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 37.  
22 Літопис УПА. - Торонто : Літопис УПА, 1987. - Т. 3. - С.69, 89, Т.4 - С. 18.  
23 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. - Львів : Край, 1991. - С. 44.  
24 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3 - С. 3378; Камінський А. Визвольна боротьба і питання жертв УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 397 та ін.  
25 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 28. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 395.  
26 Садовий О.С. Куди прямують поляки. - Друкарня ОУН, 1944. - С. 11.  
27 Див.: Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 67-73.  
28 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 137-138.  
29 Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991. - С. 137.  
30 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 46.  
31 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали / Молодь України. - 1992. - 18 серп.  
32 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 928, арк. 30.  
33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 8.  
34 Там само, спр. 919, арк.. 24, 25.  
35 Там само, спр. 930, арк. 68.  
36 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 944, арк. 69.  
37 Там само, спр. 930, арк. 3.  
38 Там само, спр. 944, арк. 1-3.  
39 Там само, спр. 919, арк. 16.  
40 Там само, спр. 937, арк. 7.  
41 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 77.  
42 Підраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 1, оп. 11615, спр. 3, арк.. 47.  
43 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 36, арк. 12, 129.  
44 Там само, оп. 23, спр. 926, арк. 6.  
45 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 929, арк. 11  
46 ЦАМО РФ, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк.. 374.  
47 Там само, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк. 375.  
48 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1002, арк. 13. 
49 Там само, спр. 954, арк. 26.  
50 Там само, спр. 954, арк. 17.  
51 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 316-317.  
52 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 26.  
53 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 119.  
54 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 96.  
55 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 120.  
56 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 110-111.  
57 Білас І. Каральні військові підрозділи НКВС-МДБ у боротьбі з ОУН-УПА // Державність - 1992. - № 4. - С. 48.  
58 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 2. 
59 Білас І. Форми та методи дуяльності НКВС-МДБ у боротьбі проти ОУН-УПА // Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр. - С. 155.  
60 УПА : Цифри і факти // Трибуна лектора. - 1989. - № 4. - С. 33.  
61 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 1.  
62 Суд триває // Зоря. - 1990. - 24 серп.  
   

 

 

 



[1]

                                                                          КРИВАВЕ ПОЛІССЯ

 

Автор: дослідник історії Полісся

        Савчин О.М.

        Липень. 2016

        Воловець, Немовичі

 

Зміст

КРИВАВЕ ПОЛІССЯ.. 1

Такі близькі і такі закляті 8

Баланс «боротьби за польськість». 16

Війна з людністю повстанців і партизан. 25

ЧОМУ РАДЯНСЬКІ ПАРТИЗАНИ ВІДСИДЖУВАЛИСЯ В ЛІСАХ.. 28

Як жило поліське село у тридцяті -сорокові роки минулого століття?. 34

А БОГ ЙОГО ЗНАЄ.. 40

ВОЛИНЬ 43. КРИВАВА ВІЙНА ЗА СВОЮ ЗЕМЛЮ... 47

МАЗУРИ,БАНДЕРІВЦІ, СОКИРНИКИ,ПАРТИЗАНИ І СВОЇ…... 59

Не тільки хлопці – дівчата ішли «до лісу. 78

УЖЕ НЕ ТЕМНА ПЛЯМА.. 88

 

[1]

  

Волинська трагедія (або польською мовою Rzeź wołyńska – “Волинська різанина”) — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні. Якщо ж говорити у більш широкому сенсі, то це складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.

Польські історики та політики розглядають криваві події 1943 року крізь призму того, Волинь – це польська земля, українці – злочинці, а поляки їхні жертви.

ЧОМУСЬ ЗАМОВЧУЄТЬСЯ, ЩО РІЧ ПОСПОЛИТА БУЛА СОЮЗНИЦЕЮ ГІТЛЕРІВСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ

 

У час польської істерії, щодо Волинської трагедії, варто нагадати, що друга Річ Посполита приблизно півроку була союзницею гітлерівської Німеччини, намагаючись дістати від того чимало вигод.

Перші контакти та таємні домовленості між керівниками Третього Рейху та другої Речі Посполитої припадають на 1934 рік. Ішлося про можливість спільних дій у разі початку «визвольного походу» Червоної армії до Європи. Але за це не можна дорікати польським лідерам: загроза з боку СРСР була цілком реальною, а Німеччина на той час була достатньо мілітарно слабкою потугою; та й перша хвиля масового терору вже спала, і майже ніхто у світі не думав (включно з більшістю нацистської верхівки), що Гітлер наважиться спробувати реалізувати свої расистські й загарбницькі плани. Втім, у 1935 році у зв’язку з політичними змінами в Польщі й на міжнародній арені ці контакти уриваються, а домовленості втрачають силу.+

Нове зближення другої Речі Посполитої з Третій Рейхом розпочинається 1938 року, коли ситуація була принципово іншою. Мілітаризація Німеччини була в розпалі; Гітлер готував аншлюс Австрії, потім провів його, а через півроку домігся приєднання Судетської області; одразу після цього нацисти зорганізували в країні масовий європейський погром – «Кришталеву ніч», яким, власне, й розпочався Голокост. А на додачу знекровлена репресіями Червона армія стала нездатна вести наступальні бойові дії, що наочно довели її зіткнення з японськими військами біля озера Хасан улітку 1938-го. Але…

Але 23 лютого, коли на політичному обрії вже постав аншлюс Австрії, Юзеф Бек. міністр закордонних справ Речі Посполитої, на переговорах із «наці №2» Герингом заявив про готовість рахуватися з «німецькими інтересами» в Австрії та підкреслив зацікавленість Польщі у «чеській проблемі».

А 11 серпня у бесіді з польським послом Липським німецька сторона заявила про розуміння «зацікавленості» Польщі в територіях підрадянської України.

19 вересня, коли на повну силу вже буяє Судетська криза, Липський передає Гітлеру думку уряду Речі Посполитої, що Чехословаччина, мовляв, є штучним утворенням і підтримує угорські претензії на територію Закарпаття. Наступного дня Гітлер заявляє Липському, що в разі воєнного конфлікту Польщі с Чехословаччиною через Тешинську область (яку Варшава вже спробувала було повністю приєднати у 1919-20 роках, але арбітраж Антанти поділив її між двома державами) Рейх стане на бік Речі Посполитої. Ще через день, підбадьорена підтримкою Гітлера, офіційна Варшава спрямувала Празі ноту з вимогою розв’язання проблеми польської національної меншості в Тешинській області, а ще через добу – висунула Чехословаччині ультиматум з вимогою передати Польщі землі з польським населенням (хоч би там воно було й меншиною). 29 вересня німецькі і польські військовики домовляються про лінію розмежування в разі початку воєнних дій із Чехословаччиною, а наступного дня, негайно після оприлюднення сумнозвісної Мюнхенської угоди, Варшава висуває Празі новий ультиматум – про негайну передачу їй усієї Тешинської області. 1 жовтня Чехословаччина поступається і передає Речі Посполитій область, де мешкали 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів…

Але апетити офіційної Варшави цим не вгамовуються. Вона у грудні 1938-го припиняє «політику нормалізації» відносин з українцями – громадянами Польщі й повертається до політики агресивної колонізації Волині і Галичини. Тоді ж польські дипломати починають зондаж стосовно спільних дій із Німеччиною в прогнозованій ними через кілька років війни між Гітлером і Сталіним, при цьому наголошуючи на «політичних цілях Польщі на сході», ведучи мову про Україну. А ще тоді ж аналітики Головного штабу Війська Польського готують доповідну (опубліковану в 1968 році) про те, що під час майбутнього «поділу Росії» Польща «не повинна залишатися пасивною».

Настає 1939 рік. Репресії проти українців посилюються, особливо лютують польські прикордонники, які стережуть рубіж з Карпатською Україною. А 26 січня в бесіді з фон Ріббентропом Юзеф Бек відверто заявляє: «Польща претендує на Радянську Україну та на вихід до Чорного моря». І, нарешті, на початку березня польське командування закінчує розробку плану війни проти СРСР під назвою «Схід» («Wsch?d»). А в середині березня польські стражі кордону або самі розстрілюють українських втікачів із Закарпаття (у ці дні повністю загарбаного Угорщиною), або видають їх союзникам, охоче фотографуючись на гірських перевалах разом із вояками диктатора Горті, які щойно вийшли на нову лінію кордону…

Але тут настає момент істини. Побавившись із керівниками другої Речі Посполитої та змусивши їх дискредитувати себе в очах західних демократій, Гітлер 20 березня висуває до Польщі територіальні претензії, а 21 березня Ріббентроп їх підтверджує; в разі задоволення цих претензій Польща де-факто виявиться відрізаною від Балтики. Тож піврічний період союзу другої Речі Посполитої з Третій Рейхом на тому закінчується; Варшава в паніці кличе на допомогу західні демократії. Проте… Пізніше Черчилль так писав про цей період і його сумні наслідки для Польщі: «1938 року, через таке незначне питання, як Тешин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії і в США, які повернули їх до єдиної національної життя і допомогу яких вони повинні були скоро так сильно потребувати. Ми побачили, як тепер, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні і розоренні Чехословаччини… І ось тепер <…> Англія, ведучи за собою Францію, пропонує гарантувати цілісність Польщі – тієї самої Польщі, яка лише півроку тому з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави». Так, гарантії друга Річ Посполита отримала, проте той піврічний період істотно вплинув на громадську думку Британії і Франції – і не в сприятливому для поляків сенсі.

Отож, повертаючись до резолюції Сейму, варто поставити запитання: чи всі в нинішній Польщі пам’ятають, які наслідки мали нерозважливі дії керівників другої Речі Посполитої і чи не опанував депутатів «тешинський синдром»?

«В 1938 году, из-за такого незначительного вопроса, как Тешин, поляки порвали со всеми своими друзьями во Франции, в Англии и в США, которые вернули их к единой национальной жизни и в помощи которых они должны были скоро так сильно нуждаться. Мы увидели, как теперь, пока на них падал отблеск могущества Германии, они поспешили захватить свою долю при разграблении и разорении Чехословакии… И вот теперь <…> Англия, ведя за собой Францию, предлагает гарантировать целостность Польши – той самой Польши, которая всего полгода назад с жадностью гиены приняла участие в ограблении и уничтожении чехословацкого государства».

Зрозуміло, українські історики, які досліджують тему Волинської різанини мають свій погляд на неї.Ось як оцінює  трагедію відомий історик з Волині Іван Пущук, який все життя вивчає події, які відбувалися в його краю. Він констатує:

“На початку 1943 року не було причин для різанини. Але настає березень 43-го – це переломний місяць. Українська поліція тікає в ліс, бо вибору в неї не було. І тут одночасно починають горіти польські колонії. Саме це і є формальним початком Волинської трагедії.

 

Якби ж то докопатися до причин, якби живі свідки розказали, як все це було. Все робилося крадькома. Російські архіви на цю тему недоступні, українські порожні, польські теж.

Візьмемо, наприклад, село Обірки. Що пишуть поляки про нього? Що українські поліціянти напали і забили близько 40 поляків в колонії Обірки. Це брехня. Винищили цю колонію гітлерівці, але у присутності українських поліціянтів, які не мали права стріляти поляків. Свідків цього злочину там повно – люди залишилися із сусіднього села. Українських поліціянтів змушували зганяти поляків – це було. Але німці були ініціаторами того всього і безпосередніми винищувачами. Бо німцям треба було очистити ту територію прилеглу до лісів в яких опинилися радянські партизани. Поляки мовчать про те, що за тиждень до винищення поляків в Обірках німцями було забито 137 українців в недалекому селі Кульчин. Мета винищення була та сама – щоб село не годувало червоних партизанів в лісах. Подія, яка трапилася в Обірках не може бути початокм Волинської трагедії.

Візьмемо колонію Паросля (Паросля Перша – ред). Там було вбито близько 130 поляків. За елементарною логікою, якщо убиті поляки, то це зробили українці. Залишився хлопчик-свідок цього вбивства – Вітольд Колодинський. Він, сидячи на печі, бачив, що в його хату зайшли так звані “справці” (злочинці польською мовою), разом з ними були кілька чоловіків у постолах і сукманах. Це типовий поліський одяг. Вони стояли в кутку і не мали зброї при собі. Участі в допитах, які проводили головні особи, вони не брали. А інтерпретація цього злочину така: якщо там були в постолах і сукманах, то це були українці і вони ж убили всіх поляків! А хто знає, ким були ті люди, які привели українців?

І в Берліні, і в Москві прийшли до висновку, що треба пересварити українців і поляків. Лише так можна було ослабити одних і других. В той час і польське підпілля вже організувалося, народилася ідея операції “Буря”, проголошення Польщі саме на Волині. До цього треба було готуватися і поляки почали це робити. УПА  була надто слабосила. Ті молоді хлопці були не навчені військовій справі, вся наука була навчити заряджати і розряджати гвинтівку. А проти УПА були три організовані і професійно навчені військові сили – німці, совєти і поляки. І мені так видається, що поляки для тих молодих українських хлопців здавалися не менш страшними, ніж німці чи радянська армія.

І в цей момент починається переоцінка того, хто для них є найбільшим ворогом. Якби поляки вели себе так мудро, як волинські чехи, то про трагедію не було б і згадки. Чехи не проминали нагоди заявити на словах, що вони співчувають незалежницьким прагненням українців. Вони також годували українців, якщо ті просили харчів. Чехи залишилися нейтральними і жодних претензій від українського або польського боку до них не було.

Поляки повели себе інакше. На Волинь надсилалася військова сила, яка готувалася до майбутнього включення Волині до складу незалежної Польщі. Була Армія крайова із її експансіоністськими намірами і з цього й почалася вся колотнеча. Вона мала гроші, мала на кого опертися, мала колишніх військових. І ця армія почала формувати свою державу на території Волині. Про все було відомо повстанцям і їм було заздрісно, що в поляків такі великі можливості. І ця заздрість дала про себе знати.

Навесні 1943 року Крайовий провід Організації українських націоналістів на Волині прийняв рішення про вигнання місцевих поляків. На той час українці складали близько 80 % населення Волині, поляки – 15 %. Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польських провідних політичних сил повернути повоєнній Польщі західноукраїнські землі, а також покарати частину місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями, за допомогу радянським партизанам (останні нерідко робили місцеве польське поселення своїми продовольчими базами), та за вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині. Спочатку акції мали поодинокий характер і були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації. Поступово вони набрали масового характеру і поширилися на всю польську сільську людність

Свого часу мені вдалося бути присутнім на одному семінарі з поляками і чути, як вони між собою говорять про це. Вони говорили, що це не ОУН била поляків, бо навіщо їй це – вона не військова організація, а політична партія. А УПА била поляків? Ні – їй не до того було. А хто ж тоді бив поляків? Це робили кущові відділи самооборони, які організували оунівці. А хто такі ці оунівці і як вони себе вели? А це дуже цікава річ, яку ще ніхто з українських істориків не досліджував.

Я запитував свідків по селах про те, чи були у них в селі такі люди, які мали зброю і сиділи на місці і нюхали, чи пахне десь в селі самогонкою і свіжиною? Люди відповідали, що такі були, але ці озброєні люди не були оунівцями, вони не ходили до повстанців, а лише сиділи дома. А ми ж знаємо, що в УПА діяло правило затримувати на одній території не більше, ніж на дві доби. То хто ці люди? Вони були з отих кущових відділів. Отже, ОУН їх організувала і керувала ними. Чув я розповідь свідків про те, що один із таких кущових забив двох старих членів ОУН з довоєнного часу, бо щось вони посварилися. Люди не знають, і вважають, що свій свого забив. Але які вони були свої? Вони були зовсім різними людьми.

Досліджуючи далі, я виявив, що в тому українському озброєному середовищі була колотнеча. Під час німецької окупації почалося повне безвладдя, зброї було багато, будь-хто міг повісити автомат на груди і заявити, що він бандерівець. І все – для людей він бандерівець. А чи справді він був бандерівцем, чи злочинцем – люди не розбиралися. Бандера сидів в тюрмі, і як всі ці сільські п’янички могли бути з ним зв’язані? Вони до нього не мали жодного відношення. Отже була така деградація цього так званого руху і саме ці люди, які себе називали бандерівцями і вбивали поляків.

Який мотив цих убивств?

Для того, щоб виправдатися перед УПА. Ви ж знаєте, що служба безпеки таки наглядала за моральним станом своїх збройних сил. Якщо десь ображали українців, то кривдників одразу карали.

Є багато джерел, які свідчать про те, що служба безпеки якось намагалася привести до порядку тих кримінальних злочинців, а злочинцям треба було якось показати своє пристойне лице перед УПА, щоб армія не поставила хрест на їхньому безбідному існуванні. Вони були потрібні, бо давали харчі для УПА – не свої, а зібрані в селян, вони також брали участь у певних акціях УПА або сприяли їх проведенню.

 

Відділення УПА під час бойових дій. Фото: Polska Zbrojna

Ті люди, які сиділи по селах теж вирішували якоюсь мірою включити в оту війну, яку вела УПА. Наприклад, винищивши в якомусь селі поляків, вони доповідали УПА, що очистили терен від ворогів. Це я отакий підсумок роблю того, що почув від людей. Тобто люди по селах сьогодні кажуть про те, що поляків били не якісь пришельці звідкись, а свої місцеві мешканці і люди визнають, що вбивали безневинних поляків. Це я кажу про дітей і жінок.

Польська ж молодь була винна у загостренні ситуації, бо пішла в шуцмани. Сьогодні поляки кажуть, що не з власної волі молоді хлопці йшли в шуцмани, а була вказівка від німців. Але лише за один квітень 1943 року поляки повністю замінили українських поліцаїв. Німці поспішили випустити їх проти українців. Першою командою був пошук обійстя батьків тих, хто пішов в ліси і палити їх. От так навмисне робилося, щоб пересварити людей.

Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили.

Все це наростало і на кінець 43-го року перетворилося на грабунок. Хто його робив? Німці боялися грабувати і пхали поляків-шуцманів, а ті й раді були старатися. І в мене є дуже багато записаних розповідей про це. Коли поляки заходили в село – народ розбігався, а ті доганяли і лапали. Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили. А що було причиною? Поляки готувалися в попередні роки до цієї трагедії – гонор і політика полонізації зробили свій внесок у виховання поляків і виховало їх, як шовіністів, як убивць.

– Масштаби акції і масштаби жертв – чи цього хотіли обидві сторони чи радше ситуація вийшла з під контролю?

– На основі розповідей людей, які я збирав упродовж 18 років, я роблю висновок, що українців убито на території Волинської області, за всі ті роки до початку 1944 року, 8500 осіб. А поляків убито українцями біля 5500 осіб.

Ситуація не була під контролем в жодної сторони. Все робилося стихійно. Люди в селі дуже конкретні – знають про своє рідне село все. І я питав: хто почав перший у вашому селі? Часом люди відповідають, що чули, як на Холмщині поляки вибили українців, а потім почали бити у нас. Інколи кажуть, що якісь вар’яти перші почали в селі бити поляків і після цього поляки відповіли тим самим. По-різному було. І мені так видається, що то так стихійно виходило. Якоїсь спланованої акції не було…”

Такі близькі і такі закляті 

 

Осадники

Погляньмо на проблему подій на Волині 1943 року. Те, що підрозділи ОУН(б) та УПА систематично знищували цивільне населення польської етнічної належності - факт. У Другому томі "Літопису УПА" ці події бандерівські документи називають "акція нищення поляків", чи навіть простіше - "чистка поляків".

Найпримітивніші варіанти "українського погляду" просто оголошують всіх поляків Волині "окупантами" та "осадниками", а отже - ворогами України у визвольній боротьбі.
Насправді ж осадників на Волині було відносно небагато (хто хоче - може самостійно знайти точні цифри) і переважну їх більшість було арештовано, знищено або вислано до Сибіру. Те ж стосується поліції, чиновників та військовиків Польщі, членів націоналістичних польських організацій.
Цікаво, що ті самі люди, котрі охоче доводять моральну правомірність вбивства польських осадників, чиновників і тим більше - польських націоналістичних активістів, не поспішають вилучати ці категорії з загальної кількості жертв "Перших совітів" у Західній Україні.
Звісно, що з урахуванням поляків-жертв більшовизму трагедія Західної України виглядає вагоміше.
Польське населення на Волині існувало задовго до появи на мапі Республіки Польща - це можна побачити хоча б з даних перепису населення 1897 року. Чи можна людей, чиї батьки, діди і прадіди народились на нашій землі, вважати "окупантами"? 
Здавалось би, про які наміри могла йти тоді мова, коли над Польщею диміли труби крематоріїв? На жаль, еміграційна влада не звертала уваги на сумні наслідки дворазової окупації східних кресів.
Якщо потреба у створенні руху опору проти німецької окупації на споконвічних польських землях у 1939–1941 рр. не підлягала сумніву, то втягування поляків на Волині за «перших совєтів» до «Служби перемоги Польщі» чи «Союзу збройної боротьби» з метою розгортання боротьби за полонізацію української землі не можна назвати визвольним поривом. Було то неприпустиме спрямування на загибель тисяч патріотичного люду.
 Поняття «повернених земель» не було ще відоме, а лінія Керзона відтинала від Польщі 1/3 території з мільйонами поляків, позбавлених навіть можливості репатріації, — бо куди? Тих поляків, яких поліщуки вважали прибульцями, яких віками запихали до їхнього краю з метою видирання у місцевого населення землі, віри, церкви, школи, рідної мови, власного імені. Разом з падінням держави прибульці втратили привілеї, посади, установи і, як мінімум, 25-гектарні наділи господарств осадників. Залишилася ненависть, деградація, в'язниці й табори, вогонь і кров, ігри у піжмурки зі смертю.
Тодішній трагізм ситуації польського населення, оточеного суцільною ворожістю українців, білорусів і литовців, повністю відтворений у документах. Напружену конфронтацію думок особливо передають доповіді, насичені переважно отрутою ненависті, проте часто суттєві, докладні та об'єктивні, що містять як аналіз стосунків двох народів у минулих століттях, критику санаційної національної політики, так і тверезу оцінку актуальної ситуації. Проте всі вони зводяться до спільного знаменника: гарячкового тримання за кордони 1939 р. Державні діячі, політики, історики і публіцисти навіть не допускали думки про те, що відмова від чужої землі і чужого населення збільшить згуртованість народу, і вважали єретицтвом думку про те, що землі, на яких серед 100 осіб мешкає лише 14 поляків, не можна називати польською землею.
Таке мислення принесло більше неприємностей, ніж честі. Бо ж, саме  окупаційна політика польської шляхетської влади в давній Україні призвела до великої різанини, відомої в історії під назвами Хмельниччини і Коліївщини, жертвами чого стали тисячі людей обох народів. Причиною для третьої великої різанини була агресивна діяльність володарів II Речі Посполитої, а безпосередньо призвели до вибуху імперіалістичні плани еміграційного табору, які мали за мету абсолютну ліквідацію на східних кордонах не тільки українського, але й білоруського населення. 
Тож польський читач, особливо молодий, не може сьогодні дати відповідь на запитання: якою була безпосередня причина різанини поляків на Волині й у Східній Галичині у період Другої світової війни? І в жодному підручнику не знайдете такої відповіді.
Спробуємо подати коротку версію розвитку подій.

Підпалення ґнота

 

Протягом повних трьох століть — від Казимира Великого до Богдана Хмельницького — Польща була (не враховуючи татар і турків) єдиним ворогом незалежності України. Лише у 1654 р. з'явився другий ворог — Росія, спочатку царська, пізніше більшовицька. У цій ситуації найкращим союзником для українського народу здавались німці — ворог поляків і більшовиків. Не справдились і ті розрахунки, коли у березні 1939 р. Гітлер віддав угорцям Карпатську Україну. Через кілька місяців впала Польща, на полі бою залишився єдиний ворог — совєти. Було зрозуміло, що Гітлер на Польщі не зупиниться, і перед українцями виникла необхідність розробки планів нової боротьби за незалежність. Спеціалісти у цій справі знайшлись у… Генеральному Штабі Війська Польського.
Це була група офіцерів колишньої армії УНР, яких називали петлюрівцями і які до вересня 1939 р. працювали у польському війську за контрактами як найбільш досвідчені у боротьбі з більшовиками. Зимою 1939/40 р. з цієї групи утворилась команда для розробки проекту створення партизансько-повстанської армії на випадок виникнення німецько-радянської війни. На чолі команди став колишній командир армії УНР і міністр військових справ генерал Володимир Сальський. За основу розробки взяли проект колишнього в'язня Берези Картузької Тараса Боровця, який передбачав розміщення повстанської бази у лісах Полісся. Подібні плани розробили штаби бандерівців, мельниківців, гетьманців і кількох менших груп, які передбачали близьку боротьбу за волю. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві еміграційний президент України Андрій Левицький визнав найкращим і затвердив план Боровця.
Втікаючи у червні 1941 р. перед блискавичним німецьким наступом, вояки розбитої Червоної армії сховались у багнистих лісах Полісся. Танки помчали на схід, оминаючи болота з обох боків, а для поліщуків розпочалося пекло — у котлі панував голод! Нагальною стала необхідність самооборони мешканців. Жодної влади ще не було, тому Боровець розпочав здійснення свого плану.



«Напередодні окупації міста Сарни німецькими військами він із невеликою групою своїх прибічників, озброєний лише одним пістолетом, роззброїв більшовицьку міліцію у Сарнах, і місто перейшло під його управління».  Наступним кроком повстанців на теренах Західної України стало формування українських органів влади та війська, основою якого мали бути як розрізнені повстанські загони, так і українці Червоної армії, котрі хотіли приєднатися до своїх земляків. У Львові під командуванням провідника ОУН на Західній Україні Івана Климіва почала творитися Українська національна революційна армія, структури якої з’явилися в Галичині та на Волині. Проте такі кроки українських націоналістів не узгоджувалися з баченням німецької влади. Через кілька днів після проголошення 30 червня Акта відновлення української державності вони заарештували його ініціаторів, провідних членів ОУН. Відразу після того нацисти зажадали розформувати новостворювані українські військові структури. Союзник швидко відкривав своє обличчя нового окупанта. тарас бульба Отаман «Тарас Бульба». Серпень — вересень 1941 року Тарас Боровець теж вирішив перетворити свій повстанський загін у військове формування – 28 червня у селі Немовичі, поряд з якими розташоване місто Сарни,оголосив про створення Української повстанської армії «Поліська Січ». Цією розлогою назвою він ніби повертав до життя військову формацію Юрка Тютюнника з 1921 року. Словом «Січ» прив’язував свою діяльність до ще давнішої козацької традиції. Хоча воно і мало актуальніше значення — саме так називали вишкільні військові підрозділи, які творили бандерівці влітку 1941 року в Галичині та на Волині. Одну з них створено в Костополі, іншу, більш відому як Перший курінь українського війська імені Холодного Яру, — у Рівному. Достеменно не відомо, чи узгоджував Тарас Боровець створення свого відділу з бандерівцями, адже він намагався творити власну незалежну формацію і навіть розраховував очолити всі українські військові структури. Це не завадило йому підтримати підготовлений ОУН Акт відновлення державності, 25 липня оголосити Акт в Сарнах та сформувати районну владу проголошеної держави. Проте вже незабаром події дали змогу Тарасові Боровцю цілковито унезалежнитися і навіть суттєво посилити позиції. Коли окупанти згортали бандерівські державотворчі та військові ініціативи, Боровець, навпаки, у серпні 1941 року отримав дозвіл від німців на створення спеціального відділу під своїм командуванням. На Поліссі в районі прип’ятських боліт сконцентрувалися великі сили радянських оточенців. Фронт просунувся далеко на захід, залишивши в тилу цих колишніх вояків Червоної армії, більшість із яких почала грабувати місцеве населення. Німці побоювалися, що ця маса озброєних людей може перерости в серйозну проблему і стане зародком партизанського руху. Тому погодилися на пропозицію Боровця про створення військового формування для боротьби з цими групами. Велика кількість залишеної Червоною армією зброї швидко вирішила проблему озброєння. З кадрами, які бажали долучитися до загонів отамана «Тараса Бульби», проблеми теж не було — дуже швидко їх назбиралося близько 2—3 тисяч. Таким чином Боровець став командиром справді значного підрозділу. І, попри відсутність військової освіти та серйозного досвіду бойових дій, успішно виконав поставлені перед ним завдання: до кінця серпня опанував великий терен між Сарнами, Пінськом та Олевськом. Останнє із зазначених міст стало місцем дислокації його штабу. На цій території протягом кількох місяців німецької адміністрації ще не було, тож її функції виконував Тарас Боровець зі своїми підлеглими. Поєднуючи військову та цивільну владу в одній особі, він і справді став нагадувати отамана доби УНР. Про це мав також свідчити і його зовнішній вигляд. Допитаний НКВД у 1944 році Михайло Павловський так розповів про свою зустріч із отаманом улітку 1941 року: «До мого дому в селі Москвин під’їхав вантажний автомобіль, і до мене в квартиру зайшли двоє чоловіків й назвалися: "Отаман Бульба", а другий — підполковник, здається, Погорєльський, прізвища точно не пам’ятаю. Гості зняли верхній одяг, причому Бульба виявився у формі колишнього російського генерал-губернатора з погонами і тризубами, а підполковник у френчі з гетьманськими пагонами». Схоже, отаман приділяв своїй зовнішності чимало уваги — його фото в однострої і зі зброєю поширювалося серед населення Полісся як пропагандистський матеріал. А зі створенням осідку в Олевську він почав проводити серйозну інформаційно-пропагандиську роботу, видаючи газету «Гайдамака». До її видання долучився Іван Мітрінга, у недалекому минулому — один із чільних ідеологів ОУН(б). У військовій галузі Боровець притягнув до співпраці кількох офіцерів УНР, серед них найактивнішим був полковник Петро Смородський. Проте дуже швидко «Поліська Січ» зіткнулася з серйозною проблемою матеріального забезпечення вояків: допомоги від німців вони не отримували, українське ж населення Полісся було дуже бідним. Важка ситуація змусила керівництво звернутися до українців з емоційним закликом: «Вже падає сніг і шаліє люта стужа, а наші добровольці-козаки "Поліської Січі" несуть свою тяжку службу для рідного краю буквально голі, босі і часто голодні. Чи народ допустить до того, що його найкращі сини гинули не тільки від ворожих куль, а і від простуди. Організуйте допомогову акцію своїй Січі! Збирайте теплий одяг, взуття, білизну, полотно, овчини і харчові запаси!».
 Під контролем УПА опинився трикутник Пінськ — Коростень — Мозир, названий Олевською республікою, далі діяли білоруси. До листопада 1941 р., поки очищали територію від залишків радянських військ, ніхто на Поліссі німців не бачив — вони боялись партизанів і воліли почекати. В очистці лісів брало участь 10 тисяч солдатів УПА і 5 тисяч Білоруської самооборони, яка прийшла на допомогу українцям. Спільними зусиллями витиснули у брянські ліси всі радянські підрозділи загальною чисельністю близько 20 тисяч солдатів.
Безпосередній контакт українців і німців погіршив українсько-німецькі відносини. Проголошення Української держави німці відзначили арештом Бандери і його уряду. Коли Боровець очистив ліси, німці наказали розпустити «Поліську Січ» і оволоділи Олевською республікою. УПА Бульби (під таким псевдонімом переховувався Боровець) мусила перейти у підпілля — до лісу.
Тим часом фронт потребував стільки продуктів харчування, що селяни не могли його забезпечити. За контингентом рушили німецькі каральні експедиції. Ніби для «остраху» німці оточували село, нищили населення і палили будинки. Крім селян, які заборгували контингенту, арештовували інтелігенцію, щоб вона не очолила опір. У листопаді 1941 р. розстріляно Провід ОУН у Житомирі, подальші екзекуції — у Лубнах, Полтаві, Миколаєві, Чернігові, Кременчуку. У лютому 1942 р. було знищено цвіт інтелігенції в Києві, пізніше у Рівному, Кременчуку, Кам'янці-Подільському — згадуємо лише масові страти. До рейху поїхали транспорта з робочою силою; хто встиг, сховався у лісі. «Території, розташовані подалі від використовуваних залізниць, — писав волинський представник Уряду в Краї, — це так звані дикі поля, у яких організовуються українські республіки, де чинником, який регулює все життя, є лісові банди. Посилена пацифікаційна акція, проведена німцями перед жнивами, не дала жодних результатів, бо німці пацифікують, тобто убивають, палять села, не йдучи до лісу. Результатом було те, що всі, хто зумів утекти, переховуються у лісі і збільшують чисельність банд». Звернімо увагу: люди, які, рятуючи власне життя, втікали до лісу, щоб звідти боротись з окупантом, були, за означенням волинського представника, бандитами. Цим представником був Казимир Банах — педагог і вихователь, колишній голова Волинського союзу сільської молоді і керівник Народного університету в Ружині біля Ковеля, тобто діяч, який лише кілька років тому вчив волинську молодь співжиття двох народів.
Так в України з'явився новий ворог — Німеччина. Ворог сильний, грізний як за військовою потугою, так і за політичною доктриною, викладеною у «Майн Кампф». Там і згадки не було про створення над Дніпром нової слов'янської держави.
Якщо фатальний вересень виключив Польщу з кола ворогів України, то неволя повинна була об'єднати сусідів у спільній боротьбі з окупантом. Тим більше, що совєти вивезли з Волині шовіністів, які перешкоджали співпраці, — урядників, осадників, поліцейських, офіцерів, ендеків і т. п. Проте становище виявилося ще складнішим.
У повоєнній літературі поширене твердження, що польські збройні сили на Волині були створені з метою оборони від убивств з боку українців. Це неправда, бо вбивства розпочалися навесні 1943 р., тоді як — пише, наприклад, історик 27-го ВДП AK М. Фіялка — фундамент польської конспірації на Волині творився стихійно вже в останні місяці 1939 р. і на початку 1940 р.[1] Потім додає, що на початку січня 1940 р. створено командування територій ЗВЗ (Звйонзек Валькі Збройней — Союз Збройної Боротьби) у Білостоку і у Львові, а в січні—лютому 1940 р. командування Волинського округу ЗВЗ було підпорядковане командуванню Львівського регіону. Тільки через півтора року (в липні 1941) створено українське формування — УПА, яке лише через наступні півтора року (в кінці лютого 1943) розпочало антипольську боротьбу. Додамо також, що всупереч твердженням М. Фіялки підпільні формування творились не стихійно, а відповідно до ухвали уряду генерала В. Сікорського від 8 листопада 1939 р. про створення у Польщі Союзу Збройної Боротьби під командуванням генерала К. Соснковського з метою боротьби з окупантом.
Очевидно, що на заході — боротьба з німцями. А на сході?
Невідомо, якого ворога бачили перед собою організатори ЗВЗ на Волині, і ніхто про це вже не скаже. Агентура діяла справно, і НКВД ліквідувало двотисячну організацію разом з усім штабом. Але полякам патріотизму не бракувало: під німецькою окупацією, у 1942 р., тобто вже після проголошення у Львові незалежності України, поляки створили нову мережу, щоб відбудувати на цій землі владу ще не існуючої держави. «Військова акція протягом усього 1942 р. проводилась активно, але хаотично, — писав у звіті волинський представник (див. додаток 21 до документа 6), — тут діяли різні локальні військові організації. (…) Систематичну організаційну діяльність військо проводило у Дубненському інспектораті, який охоплював Здолбунівський, Рівненський, Дубненський і частину Кременецького повітів». У жовтні 1942 р. розпочало роботу Волинське представництво, було створено корпус безпеки і самооборони у складі близько 250 дільниць та осередків чисельністю 4 000 осіб. Представник доповідав уряду, що у разі повної мобілізації збере до польського корпусу 15 000 солдатів, і не переймався наступним змістом доповіді, з якої випливало, що «вже у травні [1943] українські банди налічували щонайменше 40 000 осіб», що «ці банди постійно набирали силу».
Провідний представник польського уряду на Волині легковажив фактом, що на просякнутій ненавистю території на одного поляка припадає п'ять українців, що армії Галлера Франція вже не пришле, що у відродженні держави на цій території військо з центральної частини країни не допоможе, і тому польське повстання у щільному середовищі чужого населення, організоване з метою повторного його уярмлення, стане для поляків їхньою могилою.
Тут не було мови про поєднання сил у боротьбі з німецьким окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німців.
Цю ворожість дуже підтримувала співпраця обох сторін з німцями у поліцейських формуваннях. Після захоплення прикордонних земель німці організували поліцію з місцевого населення, а на Волині і в Галичині — з українців, бо їх була переважна більшість. Від часу до часу німці влаштовували облави у лісах, мобілізуючи на допомогу українську поліцію, польські поселення пацифікувалися за співпрацю з «советами». У погромах гинули сотні поляків, а українська участь у цих операціях обтяжувала взаємні стосунки.
І vice versa — школа у Дембиці випускала батальйони гранатової (темно-синьої) поліції. «Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоча у німецьких мундирах, —писав місцевий репортер, — які справно марширували з польською піснею на устах. Побачивши це, українці зовсім опустили голови, і на їхніх обличчях можна було побачити страх і пригнічення…» (див. документ 13).
Недалекоглядний автор не бачив, що цей спів підпалював ґніт під пороховою бочкою, на якій сиділи поляки.
Співпраця польського населення з німцями не обмежувалась гранатовою поліцією. Як пише волинський представник у звіті «Українська справа» у грудні 1943 р. (див. документ 6, розділ V), перебуваючи на «німецькій службі» на посадах адміністраторів маєтків, лісової і дорожньої служби, поляки вислужувались перед німцями. Не раз «через надмір старанності» могли траплятись зловживання на шкоду місцевому населенню, яке особисто платило життям. Втискаючись до німецької влади і установ, вони там також діяли на шкоду населенню — з тим самим результатом. Крім поліції, німці приймали поляків до жандармерії, надіслано було цілі підрозділи, які складалися з поляків, — правдоподібно, військовополонених з кампанії 1939 р. (…). Ті польські підрозділи за німецькими наказами почали вирізувати українські села., а німці підкреслювали, що це — кара за вбивства поляків.
Палаючим ґнотом була також співпраця поляків з советами (див. документ 13). Вона складалася з кількох елементів. Першим стали польські підрозділи у радянських партизанів, які почали прибувати до лісів Полісся і Волині ще у 1942 р. Це не були вже виснажені рештки розбитої армії, як на початку війни, а регулярні підрозділи добре озброєних і екіпірованих солдатів і офіцерів, підібраних Українським штабом партизанського руху і надісланих з метою дезорганізації німецького тилу та ліквідації УПА. Їхні цілі збігалися з цілями польського підпілля, як комуністичного, так і АК-ївського. Тому польське населення стало природним союзником для всіх партизанів, як польських, так і радянських. Натуральним і єдиним навіть для совєтів, бо українські села були гніздами УПА. Совєти належно оцінювали значення польського елементу на цій території, це засвідчує факт, що вони призначили польського комуніста Юзефа Собесяка заступником у польських справах генерала Василя Бегми — командира Штабу партизанського руху на Волині, члена військової ради 12-ї армії у 1941–1942 рр., першого секретаря легального обкому КП(б)У 1939–1941 рр. і нелегального 1942–1944 рр. у Рівному.
Позитивна оцінка партизанської співпраці сприяла виникненню другого елементу — польської допомоги для утвердження радянської влади при пересуванні фронту на захід. Це явище ще не вивчене, але його існування засвідчує лаконічна згадка у тижневому звіті від 6 липня 1944 р.: З того боку фронту, що у Коломиї, є польська міліція у більшовицьких мундирах (…). Арештовано, вивезено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються випадки арештів і вивезення також серед поляків, це стосується тільки тих осіб, кому більшовики закидають занадто тісну співпрацю з німцями. Оголошення в місті ведеться польською і російською мовами. Посади зайняті майже виключно поляками…(документ 9).
Усе це небезпідставне, інакше і бути не могло. У селах Волині і Галичини майже в кожному домі був хтось в УПА — крім тих, природно, де не було чоловіків відповідного віку. Навіть дівчата працювали у допоміжних службах. Одних гнав до лісу патріотичний обов'язок боротьби за свободу. Інших, несвідомих, мобілізовували під загрозою смерті. Після приходу фронту перші пішли в еміграцію, другі крутились біля хати з надією: «якось воно буде…»
Радянська армія займала Західну Україну як ворожий край, і першим завданням було очищення території від ворожого елементу. Після мобілізації частину цього елементу вислано на першу лінію фронту, звідки мало хто повернувся, друга частина пішла до тюрем, таборів і під розстріли, решта продовжувала переховуватись. Для виловлювання цих залишків НКВД утворило спеціальні збройні формування — «істрєбітєльниє» батальйони, яких у народі називали «стребками».
За два тижні перед появою допису з Коломиї у Москві підписано наказ № 0078/42 про генеральне очищення України від українців (про що пізніше). Не можна було тим самим українцям віддавати на «визволених» землях місцеву владу, керівні крісла, вкладати в руки зброю для убивства в «стребках» власних братів. І хтось це повинен був робити… Під руками були поляки, які вціліли після погрому й отримали оказію для мінімальної відповіді за волинсько-галицьку різанину. «Стрибки», яких ненавиділо все українське суспільство, стали третім елементом польсько-радянської співпраці.
«Тільки в одному Коломийському районі у квітні 1945р. виникло 26 груп самооборони з 266 озброєними учасниками, — пише в одному зі своїх памфлетів Е. Прус. — Кількість бійців самооборони за цей самий час у Львівській області дорівнювала 3 219 осіб. Основу самооборони становили поляки. З найактивніших членів самооборони створювались на рівні повітів так звані «істрєбітєльниє» батальйони (винищувальні). У Львівській області у 1945 р. вони об'єднували 6 715 бійців. (…) Треба додати, що понад 80 % цих бійців — поляки молодші 18 років і старші 50 років. Ці пропорції починають змінюватись на користь українців лише у момент утворення переселенської хвилі поляків на західні землі Речі Посполитої»[2] Це означає, що коли бракувало поляків, влада мусила шукати зрадників серед українців.
Це було догорання згарища після вибуху. Але повернімось до підпалення ґнота.
Весною 1943 р. гітлерівці прискорили вивезення молоді на роботу до Німеччини, а коли кандидати почали масово ховатись, «доброчинність» набору доручено було українській поліції, яка досконало знала місцевість. Поліція у Здолбунові відмовилась виконувати накази, і німці її роззброїли. 12 осіб розстріляли, решту вивезли до рейху. Інші постерунки втекли зі зброєю у руках. Стало зрозуміло, що німці роззброюють усіх, і поліція пішла до лісу. Завдяки цьому УПА отримала 5 тисяч озброєних повстанців. У липні командування воїнами УПА перехопили бандерівці.
Розлючені німці заповнили постерунки гранатовою поліцією, віддаючи на її розсуд розправу з українцями. На села поїхали каральні експедиції. «На всьому Поліссі і значній частині Волині, — розповідає наочний свідок, — влітку 1943р. створилась така ситуація, якої хотів Сталін. Вночі ясно довкола — це бандерівці випалюють майно поляків і… «бульбівців», як зрадників. Вдень ясно довкола — це німці з поляками і узбеками спалюють українські села, вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють залишки українських сіл, не допалених німцями вдень. Куди не поглянеш — вогонь. Куди не повернешся — трупи і кров…»[3]
Ґніт почав горіти.
Бандерівці прийняли радикальне рішення — деполонізація Західної України. Тобто повідомляли польське населення, що як не переселиться воно за Буг або Сян, то через 48 годин їх будуть ліквідовувати. Реакція була різною: частина поляків утікала до міста, інші не рухались. Термін надходив, і почалась різанина.
Особливо спричинився до неї польський уряд у Лондоні, який закликав населення залишатись на місці, звертаючи увагу, що деполонізована територія буде для Польщі втрачена. Люди очікували, що після заклику на допомогу прийдуть солдати зі зброєю, — і гинули.
Про те, що бандерівська розправа не викликала захоплення у самих українців, свідчить розповідь провідного мельниківця: «Вся Україна, а особливо Західна, вважає поляків ворогами — і цілком слушно. Проте не тільки кожна держава, але і революція мають своє право і суд. То правда, що поляки у містах працювали в гестапо на шкоду українцям, давали найбільший контингент фольксдойчів, пізніше пішли до поліції на місце українців, які пішли до лісу; спільно з німцями проводили акції проти українського населення. Але… Але з польським народом нас єднав спільний ворог. І польська меншість в Україні була готова у своїй селянській масі до лояльності.
(…) З польського боку не бракувало ні провокацій, ні злочинців, але на це належало відповісти судом і покаранням винних. Але те, що діялось у цьому плані в 1943р. не вміщається у жодні рамки. Не маємо наміру тут з різних причин підкреслювати деталі, лише скажемо, що вся рубанівська акція налаштувала польське населення проти нас[4] Це завдало величезних втрат на міжнародній арені. Для української визвольної боротьби рубанівська акція створила ще один фронту штовхнула поляків в обійми німців, без потреби зміцнила обидва ці фронти, міцні і без того»[5].
Лебідь — прихильник беззастережної диктатури — належав до аподиктичних людей. Якщо за його командою Служба Безпеки заповнювала колодязі українськими трупами, то його жорстокості до поляків не доводиться дивуватись. Лише важко зрозуміти, чому за тодішні злочини повинні бити себе в груди нинішні політики, про що навіть чути у сеймі.
Але чи були це злочини?
Очевидно, що вбивства беззахисних мирних жителів — старих жінок, дітей — важко назвати інакше. У цьому випадку, однак, ситуація була винятковою. Поляки у мундирах німецької поліції, у рядах радянських партизанів чи міліції, як 27-ї Волинської дивізії АК, знову стали не менш смертельним ворогом українського народу, ніж німці чи більшовики. Якщо на українській землі загарбники зробили пекло, де вдень і вночі горіли села, у вогні гинули господарі, то головним завданням волинсько-галицького суспільства мусила стати оборона, усунення з поля бою — за Буг і Сян — хоча б найслабшого ворога, який двічі займав силою ці землі — у 1349 і 1919 рр. Повинно було підтвердитись російське прислів'я: «Єслі враг нє здайотся, єво унічтожают». Правильно говорив губернатор Вехтер у Львові, що це був «закономірний результат майже 600-річної польської політики на цьому терені». Це точилась нормальна боротьба обох народів за існування, у якій сильніший — господар — перемагав слабшого, на той час загарбника.
Якщо О. Жданович твердить, що замість вбивств невинних треба було судити винних, то це шляхетні наміри, але тільки невідомо, як бездержавний народ міг визначити список підозрюваних і перевезти їх на лаву підсудних з німецької поліції, радянської міліції або тієї чи іншої партизанки, як мав звільнити поле бою від ворога. Без цих відповідей висновки автора втрачають сенс.
Підведемо підсумок: серед численних польсько-українських протистоянь протягом 600-річчя жодне не виникало на польській землі, всі відбувались на окупованій Україні. В історіографії інколи навіть знаходимо об'єктивні судження, що вина за ці протистояння і боротьбу лягає на польську сторону, але пишеться про це несміливо, ніби на маргінесі, без переконання у потребі чинити який-небудь вплив на зміну свідомості суспільства. Бо більшість польського суспільства має почуття кривди і взагалі не усвідомлює, що акція витискування поляків за Буг і фізична ліквідація впертих проводилась на захист прав господаря цих земель — українського народу, була справедливою і неминучою. Що вона виникла з імперіалістичних намірів попередників і спадкоємців Романа Дмовського, керівників польського державного корабля, які анексовували чужі землі і протягом довгих століть вели на них винищувальну політику, напружуючи стосунки до крайньої межі. У критичний момент, коли над польським населенням завис бандерівський меч, батьки народу, замість рятування того, що ще вдасться, зіграли на патріотизмі, закликаючи земляків до стояння на «кресовому посту», не поспішаючи з допомогою, прирікши десятки тисяч людей на поневіряння і смерть. Безперестанне підпалювання ґнота повинно було призвести до вибуху.
Такі є факти, що відтворюють гірку правду.
Стоси документів, написаних поляками і адресованих з глибоким болем і обґрунтованими докорами до польського уряду, повністю цю правду підтверджують.


Баланс «боротьби за польськість»

 

(…) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде… Тому на цьому належить стояти незламно і безстрашно до переможного кінця (з документа 16).
Скільки польських жертв забрало це «незламне стояння» на Волині і в Східній «Малопольщі»?
Різні автори називають різні цифри: від 20 тисяч до… мільйона. Кожний автор пише, що встановити число неможливо, кожний називає якусь цифру, жоден не проводить оцінки на конкретній основі. З плином часу кількість зростає. Тобто:
— за радянськими оцінками[6] на Волині загинуло 20 тисяч поляків.
— Р. Тожецький пише у книжці[7], що на Волині було 40 тисяч жертв. В інтерв'ю[8]він говорить: «Зараз трудно відповісти, скільки поляків там загинуло. Я дотримуюсь думки, що всього у надбужанській смузі, на Волині і в Галичині загинуло менше 100 тисяч чоловік. На Волині — не більше 35 тисяч. Втрати української сторони були значно меншими, вони невідомі». Оцінка втрат робиться за припущеннями.
— М. Фіялка[9]«Не володіємо точними цифрами жертв українських націоналістів серед польського населення на Волині За радянськими оцінками замордовано близько 20 тисяч, тоді як за польськими даними тільки протягом 1943 р. загинуло на Волині від рук українців близько 15 тисяч поляків, а загальна кількість поляківу замордованих на Волині українцями в період від березня 1943р. до червня 1944 р., становила близько 40 тисяч». Таким чином припущення Р. Тожецького перетворюється у твердження.
— Ю. Туровський[10]«Зараз важко хоча б приблизно визначити кількість поляків у які загинули в українській різанині Ніхто не створив повного списку знищених населених пунктів, помордованих польських родин. Оцінюється (голослівно. — МС.), що на колишніх східних територіях Польщі таким чином загинуло близько 300 тисяч польського населення, і з них 60 тисяч на Волині».
— В. Романовський[11] наводить 70 тисяч жертв з описом тортур: «Ніхто не в змозі уявити поширених тоді актів жорстокості і садизму. Сам факт позбавлення життя близько сімдесяти тисяч людей за допомогою сокир, вил, ломів, пил, мотик і лопат є достатньо промовистим. (…) Обрубання кінцівок, вирізання язиків, обрізання носів, пальців, вух і грудей, перерізання пилою, припікання на вогні, вкидання живих людей до палаючих домів — всі ці дії супроводжували майже щоденні розправи на території всієї Волині і далеко на південь від цього воєводства…»
— Ю. Чмут[12]: «…понад 500 тисяч жорстоко замордованих українськими фашистами у Східній Малопольщі».
— У таємній «експертизі» Е. Прус[13] інформує воєводське правління у Легниці: репатріанти з кресів оцінюють польські втрати у 300–350 тисяч осіб, український історик Івасюта нарахував 685 тисяч (поляків і євреїв), інші піднімають цю цифру до 800 тисяч, а після додання жертв УПА на Закерзонні баланс злочинів українських фашистів буде становити мільйон. «Експерт», напевно, помиляється — при зарахуванні помордованих євреїв на український рахунок кількість жертв повинна сягати кількох мільйонів…
Спробу створити реєстр польських жертв на Волині зробили два колишніх бійці АК — автор згадуваної вже об'ємної книги «Пожога» Ю. Туровський і офіцер розвідки В. Семашко[14]. Як дізнаємося зі вступу, вони зібрали у членів 27-ї дивізії АК та їхніх родин 350 спогадів, додали ще інші матеріали і завдяки цьому створили реєстр подій, викладених у хронологічній послідовності з поданням прізвищ жертв, — очевидно, що там, де вдалось їх установити.
Враховуючи польсько-українську ненависть, можна було сподіватись, що не всі спогади будуть об'єктивними, що своєю чергою накладало на редакторів обов'язок ретельного відбору матеріалу. Проте ознайомлення з текстом не справило враження, що вони пам'ятали про цей обов'язок. Сумніви виникають вже на початку книги щодо інформації від вересня 1939 р. Ось приклади:
— С. 11: Біля мосту через річку Стир 40-особова група цивільних, головним чином українців, вимагала від екіпажу військового поїзда скласти зброю, а після відмови вбила кількох військовиків. — Тільки бракує пояснення, як пораховано нападників і визначено їхню національність.
— С. 12: Селяни з Смердиня Луцького повіту замордували чотирьох поляків, а після приблизно 10 днів ці самі селяни (?) знищили понад 200 осіб польської національності.
— С. 13: У колонії Пеньки Луцького повіту українські націоналісти утопили в торф'янику приблизно 100 поляків. Жертвам прив'язували великі камені до шиї, у воді притримували баграми.
— Там само: У листопаді 1939 р. в селі Навуз Луцького повіту українські селяни знищили приблизно 200 поляків серед втікачів з центральної Польщі.
Незважаючи на те, що у вересні 1939 р. на волю вийшло 15 тисяч українських політичних в'язнів, у цей час ще нічого не було відомо про існування груп, здатних до знищення сотень людей в одному селі, — УПА виникла лише через два роки. Важко повірити, щоб вчинили це селяни, елемент в цілому некровожерний і, як правило, неорганізований. Трудно також уявити можливість обтяження камінням і утоплення сотень людей. То скільки мало бути злочинців?
Щоб ближче вивчити ці відкриття, я звернувся до видавця — товариства бійців 27-ї Волинської дивізії АК — з проханням надати мені можливість архівної роботи з документами, які становлять основу публікації, особливо щодо групових злочинів з вересня 1939 р. до березня 1943 р. І отримав таку відповідь:
Шановний Пане!
Сформульована Паном тема книги «Генеза польсько-української мартирології», над якою Пан працює, містить у собі історичну фальш. Справа в тому, що Пан заклав її уже в назві, з якої виходить, що мала місце мартирологія українського народу, спричинена польською стороною, це так ніби хтось хотів написати книгу: генеза польсько-німецької мартирології, чи єврейсько-німецької, або польсько-радянської. Назва Вашої книги ображає і принижує тисячі невинних жертв українського людиновбивства, яке стосувалось однаково поляків і євреїв.
У цій ситуації не маю наміру надавати Пану доступ до матеріалів, ані якихось вказівок чи порад, де ix шукати, оскільки згідно з вищевикладеним випливає серйозна підозра, що пращ не буде ретельно, добросовісно виконана.
/-/В. Семашко
Я відповів на цей лист, що коли жертви — жінки, старі люди, діти — є з обох сторін, то це не є мартирологія лише одного народу. Оскільки зміст книги є недостовірний, то моїм обов'язком є вивчення відповідного документа, який я прошу. На це пан Семашко не відповів, очевидно, «документи» бояться критичного погляду. Тому я був змушений обмежитись уважним вивченням книги. Звідси зробив такі висновки:
1) До книжки включено численні випадки катування польського населення німецькими органами безпеки у відповідь на співпрацю цього населення з радянськими партизанами. Це були завжди групові вбивства, які у кожному випадку забирали сотні людей. Таким чином український рахунок обтяжено додатково тисячами жертв.
2) Реєстр подій узагальнено на с. 158–159 твердженням, що у книзі названо приблизно тисячу населених пунктів, «але повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині, за нашою оцінкоюу стосується, щонайменше 2000 місцевостей, у яких відбувались акції людиновбивства. Вони забрали 60–70 тисяч жертв, що (…) розподілилось на окремі повіти приблизно так:

Дубненський повіт

6800 убитих

Горохівський повіт

4200

Костопільський повіт

7000 "

Ковельський повіт

7300

Кременецький повіт

5100 "

Любомльський повіт

1900

Луцький повіт

11300 "

Рівненський повіт

7400

Сарненський повіт

6100 "

Володимирський повіт

8000

Здолбунівський повіт

3600

Якщо врахувати, що загальні втрати поляків, завдані ОУН — УПА на східних кордонах Речі Посполитої, становлять 300–400 тисяч вбитих, то на Волині вони були найбільшими».
У читача виникають запитання:
— Чому замість підсумовування перелічених у тексті жертв наводяться вигадані цифри «за власною оцінкою»?
— Звідки відомо, що «загальні втрати… на кордонах… сягають 300–400 тисяч»?
— Додавання перелічених чисел дає суму 68 700 жертв. Якщо автори говорять, що втрати на Волині були найбільшими, то перекреслюють власне твердження про 300–400 тисяч. Чим це пояснити?
Після цих висновків читач зустрічає на черговій — 160-й — сторінці «Анекс», тобто додаток, — географічні і демографічні дані про повіти Волинського воєводства на основі перепису 1931 р. Дані з кожного повіту закінчують приблизно такою (наприклад) інформацією:
«Донині змогли встановити, що на території Дубненського повіту різанина польського населення у 1939–1944 рр., вчинена українськими націоналістами, забрала життя приблизно 1900 осіб. За нашими оцінками це становить приблизно 25 % загальної кількості знищених поляків у Дубненському повіті. Загальна кількість польських жертв у цьому повіті оцінюється в 6800 осіб». У кінці додатка читаємо: «На сьогодні вдалось установити, що на терені Волинського воєводства різанина (…) поглинула щонайменше 30 тисяч осіб. За нашими оцінками це становить лише приблизно 45 % загального числа поляків, убитих на Волині. Ця кількість оцінюється в 60–70 тисяч осіб». Чому цифри, які «вдалось установити», наведено лише у додатку, а до підсумку вписано цифри «за нашими оцінками», взяті з повітря, на 55 % вищі?
Намагаючись знайти у цій суперечності число, найближче до істини, я постарався вирахувати, скільки в описаних випадках загинуло людей, застосовуючи середню величину в усіх загальних визначеннях: кілька = 5, кільканадцять =15, родина = 4 особи, купка =10 осіб, колонія = 30 осіб (польські поселення на Волині не були великими) і т. д. Результати, звичайно приблизні, показує без округлень табл. 1. Вони є наближеними до підрахунків авторів книги, і в цілому я не оспорюю, що істина на моєму боці. Різниця могла виникнути через використання в окремих випадках іншої середньої величини.

Повіт

Власний підрахунок

Підрахунок авторів

На думку авторів

Дубненський

1122

1900

6800

Горохівський

2086

2400

4200

Костопільський

3828

4400

7000

Ковельський

2707

3350

7300

Кременецький

2862

3000

5100

Любомльський

1530

1856

1900

Луцький

3713

4000

11300

Рівненський

1218

1000

7400

Сарненський

771

1400

6100

Володимирський

4556

6500

8000

Здолбунівський

684

500

3600

Волинське воєводство

25077

30306

68700




Відхилення від числа 25–30 тисяч жертв можуть йти в обох напрямках, як у плюс, так і в мінус. Твердження авторів, що їх було вдвічі (на 55 %) більше, залишається голослівним. «Не думаємо, — читаємо на сторінці 159, — щоб поза нашою увагою залишились інші такого роду великі масові різанини (то звідки кількість 68 тисяч?), але ми глибоко переконані, що не врахували багато місцевостей, у яких населення було повністю винищене, до останньої людини, і зараз нема свідків цих подій». Чи таких місцевостей могло бути багато? Якщо на місці нікого не залишилося, то бачили сусіди.
Подивимося тепер відхилення у мінус. У книжці наводиться велика кількість випадків злочинів УПА, селян і українських націоналістів, проте у донесеннях представника уряду по краю, які писались «по гарячих слідах», нема мови про ці злочини. Очевидно, що до боротьби чи різанини ніхто не надягав білих рукавичок, але пережите, описане через десятки років, безсумнівно, розрослось як щодо кількості, так і драматизму. І якби пан В. Семашко не боявся допустити дослідників до розповідей, які знаходяться в архіві (іншого автора книги, Ю. Туровського, вже немає в живих), то можна припускати, що баланс волинських жертв наблизився б до радянських оцінок — 20 тисяч.
Другий мінус — це обтяження українського рахунку жертвами німецьких акцій. Ось приклад перекручення дійсності: «Грудень 1943 р., — пишуть Ю. Туровський і В. Семашко[15], — село Германівка Ківерцівської гміни Луцького повіту. Українська поліція разом з німцями оточила Германівку і замордувала 52 особи польської національності за співпрацю з радянськими партизанами». Інакше висвітлює цей факт В. Романовський: «28 грудня 1943 р. німці спалили ціле село, вбивши 52 особи, у тому числі 2 радянських партизанів». І додає: «У зведенні рахунків за перевагу над супротивником поляки не мали боргу ні перед ким. Якщо вдавалось їм інколи знищити німецький патруль, то приписували це українцям. Німці не могли передбачити, що діяльністю добродушних лісових мешканців керують досвідчені організатори диверсій з польських офіцерських шкіл у краю і з Великобританії…»[16]
У лютому і березні 1943 р. за співпрацю з радянськими партизанами німці пацифікували ряд польських колоній, поселень і сіл на території Костопільського і Рівненського повітів, спалюючи будинки і вбиваючи мешканців. Про всі ці випадки В. Туровський і В. Семашко записали у «Злочинах» (с. 23, 25, 27, 28): «Німці й українська поліція знищили…» На с. 22 написано, що у колонії Парослі Сарненського повіту українські націоналісти замордували польське населення — 173 особи. А в документі 6 (розділ «Випадки на Волині») читаємо, що це було перше групове вбивство 17 польських і… 5 українських родин! Невже всі родини нараховували по 8 осіб? Невже українці мордували одночасно поляків і українців? На жаль, без доступу до архівів ці загадки не розв'яжемо.
Тим часом до оцінки людських жертв не можна підходити отак собі, не спираючись на підставу, — сто тисяч менше, двісті більше — бо тут йдеться про числа, значно менші. Ось у книжці Р. Тожецького «Українське питання…» на с. 296 читаємо:«База Кіселін у Горохівському повіті була знищена — закатовано 5 тисяч людей». Оскільки джерело інформації не названо, ми звернулись до детальних розповідей зі згаданої книги «Злочини українських націоналістів…» Отже, згадки про вбивства у гміні Кіселін знаходяться там на 20 сторінках, охоплюючи період від лютого 1943 р. до липня 1944 р., а кількість жертв становить близько 730 осіб. Як бачимо у табл.1, автори оцінили польські втрати в усьому повіті у 4200 осіб, в книжці показали приблизно 2400, а я нарахував 2086. Тобто в сумі увесь Горохівський повіт мав наполовину менше жертв, ніж приписано лише одній базі Кіселін.
У зверненні до волинського суспільства від 30 квітня 1943 р. волинський окружний представник уряду Речі Посполитої стверджував: «Донині жертвами злочинства стали більше тисячі осіб» (див. додаток 12 до документа 6). У звіті без дати, як випливає з тексту — з кінця 1943 р., той же представник називає число 15 000 жертв (див. додаток 21 до документа 6). Документ 34 (витяг без дати) називає понад 15 тисяч. Автори «Дороги в нікуди»[17] повторюють число 15 000 за 1943 р. За 1944 р. книга «Злочини…» показує приблизно 800 жертв — і це може бути вірогідне число, оскільки на початку лютого 1944 р. совєти зайняли Рівне і Луцьк, а в березні — Дубно, УПА відступала на захід, і поляки могли з полегшенням зітхнути. Це все дає підставу для висновку, що на Волині загинуло польського населення не більше 20 тисяч.
Спробуємо тепер встановити кількість польських жертв на Галичині. Як подавалось у «Національній інформації», № 8 за 5 січня 1944 р. (документ 7), від червня до грудня 1943 р. в Галичині зафіксовано приблизно 400 жертв. Рапорт від 1 травня 1944 р. (документ 8) повідомляє, що кількість жертв до половини квітня була щонайменше 10 тисяч. Б. Томашевський і Ю. Венгерський[18] у роботі «Львівська АК» (Варшава, 1983) пишуть про 10–12 тисяч жертв. І, нарешті, звернення Комітету оборони Львова з липня 1944 р. (документ 30) «Солдати — йдіть карати!» — про 40 тисяч. Очевидно, на Волині і в Галичині разом, як це було у попередній відозві без дати. Перебільшення відчувається вже навіть у стилі відозви. А це найвища кількість в останньому документі на цю тему, бо 13 липня почався наступ, який припинив період різанини як у Галичині, так і над Бугом.
У Галичині не могло бути стільки жертв, як на Волині, бо це була прифронтова зона, де німці не допускали заворушень, дали зброю полякам, а там, де мали місце вбивства, пацифікували українське населення. Польське населення перестало боятися! Доказом цього є факт, що коли було подано вагони для евакуації двох тисяч поляків, на транспортування прийшло тільки 40 осіб. Так було по всій Східній Галичині (документ 27). Навіть більше: «24.IV, — читаємо у документі 25, — посланці наших відділів розклеїли оголошення до українців в Белжціу у Наролі й Угнові, щоб вони виселились протягом 24 годин. Багато вже втекло з цих містечок».
Залишаємо поза нашою увагою справу польських контратак, на основі нижче наведених документів можна лише стверджувати, що польські втрати у боротьбі з українцями у Східній Галичині не перевищували 10 тисяч осіб. У сумі баланс жертв польської сторони на Волині і в Галичині сягає 30 тисяч. Певна кількість їх загинула ще над Бугом, але там була протилежна ситуація — різанина українців.
Тисячі могил у Сибіру, колективні могили з тисячами трупів у Катині, під Харковом, в інших відомих і невідомих місцевостях, тисячі поляків, закатованих українцями і німецькими окупантами на Волині і в Галичині, тисячі українців, закатованих не тільки в тих регіонах, але і на Закерзонні, — ось страшний баланс польської боротьби за польськість непольської землі.
Звідси випливає вся трагедія: це була боротьба за непольську землю. І що цього факту, тобто джерел трагедії, польська історіографія до нинішнього дня не зауважує, не наголошує на ньому, не привертає до нього уваги суспільства — ось у чому продовження польської трагедії. Бо до громадської думки не доходить правда такого типу, як твердження Ю. Томашевського — прекрасного знавця національної проблеми у Польщі, сховане між рядками невеликої брошури:«Традицією польської політичної думки є ставлення до всіх земель у межах, що існували до поділу; як до польського простору; оскільки на них домінував шляхетський польський народ. Звідси народився постулат відбудови держави у її межах до поділу»[19] Звідси знову пам'ять повертає до Львова і Вільна, звідси виростають корені повоєнних кресових організацій, ненависті й претензії до націоналістів сусіднього народу, націоналізм яких проявлявся — о небо! — не тільки у мріях, але і в боротьбі за власну державу включно з землею «віковічно, історично польською». Цією ненавистю і претензіями переповнена вся історіографія за дуже нечисленних винятків. Поляки боялись України на «Східних кресах», совєти боялись її всюди, звідси виникала польсько-радянська співпраця — і польсько-українська різанина. І роздмухування кількості жертв, перебільшення жаху трагедії.
II. Період окупації до початку німецько-радянської війни.
За винятком найзахідніших окраїн, усі українські землі Речі Посполитої потрапили під радянську окупацію. Тут після перших пропагандистських авансів щодо пролетаріату всіх національностей, що фактично повернулись лезом проти польської інтелігенції, землевласників і зовнішнього українства, настало знищення всіх національно незалежних течій, зокрема й української. Радянська влада намагалась досягти суспільної і політичної єдності «Західної України» з «Українською Радянською Республікою», тобто совєтизації її як вступу до русифікації. В атмосфері наближення німецько-радянського конфлікту почали гаснути симпатії до більшовиків, тим більше коли виявився нижчий культурний і економічний рівень окупантів. Особливо відштовхуюче вплинула примусова колективізація сільського господарства.
Тому провідні представники української політичної думки сховалися на території німецької окупації і тут знайшли опіку німецької влади і земляків, які віддавна слугували німцям. Отримали голос яскраво антипольські елементи, серед яких проявились дві групи: а) безумовно віддана німцям група старших, яка опанувала виключну національну репрезентацію — Український Центральний Комітет у Кракові («провідник» Кубійович); б) група молодших безкомпромісних незалежників на чолі з учасником вбивства Перацького (Бандера), які розглядали співпрацю з німцями як тимчасову необхідність на шляху здобуття великої незалежної України. Німці особливо використовували українців для економічного утиску поляків, надавали їм дрібні поступки, але не підтримували жодних політичних дій з огляду на відносини з Росією. Українські політики (які компромісно ставились до Польщі) повністю відійшли у тінь і не мали впливів (пропольська група УНД О — Петлюрівці).
III. Період радянсько-німецької війни.
Вибух війни українці привітали як перспективу незалежності. Група бандерівців, що знайшла моральну підтримку старшого незалежного покоління, об'єднаного в Український Національний Комітет, створений 22.VI. 1941 р. в Кракові, перейшла до політики здійснених фактів, створивши у момент визволення Львова незалежний уряд України (цьому передував виїзд Бандери у Словаччину і Закарпатську Русь). Швидко настало перше політичне розчарування: німці цей уряд розігнали. Незабаром надійшли і подальші удари: включення Малопольщі до Генеральної Губернії, передача Одеси і Поділля аж по Буг — Румунії, створення для решти земель Рейхскомісаріату з дуже обмеженим самоврядуванням. У цих діях німці напевно покладались на: а) розчарування українців державними силами, особливо на радянській Україні; б) переконання, що цю країну захоплять як німецький «Небенлянд» («Nebenland») без втягнення до небезпечної гри творення незалежної держави; в) зобов'язання щодо румунського і угорського «союзників» (у книзі «Армія Крайова в документах» текст, наведений курсивом, вилучено. — М С.).
У німецькій політиці провідним фактором була економічна необхідність експлуатації українських земель, звідси збереження колгоспів, терор у забезпеченні продуктових контингентів, а одночасно придушення прагнення до незалежності (арешти, особливо бандерівців). Початковий лагідний курс на Волині зазнав зміни.
Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже 1942 p. підготували колонізацію українських земель. З цією метою було утворено переселенську комісію, яка отримала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення: польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Замойський повіт планувалося заселити фольксдойчами сербськими, бессарабськими і польськими.

Уже в листопаді 1942 p. почали переселяти українців із Замойського повіту. За деякими даними, переселено було 1327 родин (7087 осіб), яких розміщували в Молодятицькій, Вербковецькій і Монятицькій волостях. У січні 1943 p. окупанти приступили до поголовного виселення польського населення з Уханя, Розкошівки, Волі Уханської та інших сіл Грубешівського повіту, заселяючи на їх місце українців із Замойського повіту, які в майбутньому мали охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань22.

У ході акції виселення й осадництва окупанти свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками й українцями, що їм і вдалося. “Польське населення замість звернути свою боротьбу проти німців і їх планів переселення, – згадував Іван Фур, – мстилося на українцях, які не мали жодного голосу в гітлерівських планах, навідворот мусили також покидати свої загосподарені посілості”23. Восени 1942 p. на Холмщині відбувались сутички й убивства, жертвами яких стало близько 400 українців. Подібні акції, спочатку пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини, продовжувалися і надалі, уже під гаслом “відплати за Волинь”24. На думку Євгена Пастернака, німці не перешкоджали цьому, тому що вважали партизанські рухи, що винищували один одного, явищем, корисним в їх планах з ліквідації слов’янства.

Уже на рубежі 1942-1943 pp. розгорнули свою діяльність шість партизанських загонів. Польські військові угруповання здійснили свої перші напади на українських колоністів у Грубешівському і Томашівському повітах, розпочинаються бої в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які надалі розростаються і набувають масового характеру 
Все це не розбудило у широких українських колах антипольських настроїв. Німецька окупація залишила ще досить широке поле для боротьби з поляками, які є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти, а поляки залишаться, треба використати перебування німців (додаток 1, висловлювання адвоката Горбового — ОУН).
Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося для поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали у польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, райхскомісар України Еріх Кох, який відзначався надзвичайною жорстокістю, навіть на тлі нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він, – щоби поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”36.
Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відображає відповідь сарненського окружного комісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Тараса Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу39. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “саме німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди”, і у зверненні до польського народу в червні 1943 p. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом”40.

Як стверджувалось в одному інформаційному матеріалі польського підпілля за грудень 1943 p., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їхні антипольські кроки, а, з іншого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у селі Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав українського народного козацтва41. 
З вказаних вище міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині й подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Юзеф Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ані росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”42. Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, в той час як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Водночас у тих місцевостях, де поляки стали вже непотрібні для погромів, або де, маючи зброю, “занадто піднесли голову”, німці приступили до їх арештів, вивезень на роботу до Райху, розстрілів. Як свідчить “Хроніка подій на українських землях” за 1943 p., вони здійснили в кінці літа масові арешти серед польського активу у всіх містах Волині, підступно ліквідували озброєні польські відділи по т. зв. “опорних пунктах”, що їх самі ж перед тим озброїли. При цьому німці намагалися перед українцями звалити на поляків усю вину за криваві події на Волині. На зборах голів сільських управ поліцмайстри і ландвірти прилюдно закликали українців “бити ляхів, де тільки хто їх зустріне”. Облудно виступаючи в ролі “оборонців” українського населення від “польського терору”, окупанти обіцяли розстрілювати по десять поляків за кожного вбитого ними українця. Так, в місті Володимирі вони здійснили облави на польську інтеліґенцію й розстріляли 150 польських поліцаїв. На їх місце завербували 350 українців43.

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і у провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала німецька аґентура в польському підпіллі44. 
Що стосується Галичини, то тут, як згадував Володимир Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи Сидора Ковпака у липні 1943 p. [...] Ковпак залишив в Галичині своїх аґентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями [...]. Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких аґентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням”62.

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережну ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Отже, вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік і у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив Микола Сивіцький, “поляки боялися України на Східних Кресах, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця – і польсько-українська різанина”63. 
Гадаю, багато чого прояснить розповідь сина одного з польських офіцерів розстріляних у Катині Адама Дибчинського. 14 вересня 1939 р. його батько перед відправкою на фронт сказав матері: «Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» Зрозуміло? 39-й рік. Ще не існує ані військової рефентури ОУН, ані похідних груп, ані УПА. Кого ж боїться поляк? Очевидно – пересічних українців, розбурених попередньою владою вже настільки, що польський офіцер не сумнівається – послабне тиск поліції і українці полізуть різати поляків з натхненням. Було від чого збурюватися українцям. Протягом 20 років після програшу України у Перших Визвольних змаганнях, на теренах Західної України впроваджувалися полонізація (примусове ополячування українців) та пацифікація (конфіскація зброї та репресії проти незадоволених владою). Але головне – українці практично лишилися за бортом земельної реформи впроваджуваної Пілсудським. Останній факт був найбільш принизливим, хуторізацію на Волині провів іще прем’єр Столипін, але під Польщею родюча земля на Волині передавалася не тамтешнім селянам, а полякам, як нагорода за службу в армії під час війни з більшовиками. Селянам що лишалися без землі, поляки «милостиво» пропонували переїхати до берегів Балтики, або у Західну Польщу.

Справа в тому, що Польська держава по підсумках Першої Світової війни була зшита з земель, які доти входили до складу трьох держав, окремі з яких до існування в складі ІІ Речі посполитої ставилися з чималою прохолодою. Що там українці? Кашуби, мазури, шльонці та гуралі за першої ж можливості побігли до складу німецьких частин – саме їх Третій Рейх залюбки приймав до частин вермахту та СС. Польське керівництво намагалося зміцнити державу за рецептами Макіавеллі – перемішати населення та поселити представників різних етнографічних груп поляків та українців по всій Польщі. Цим воно заклало міну уповільненої дії яка вибухнула під час війни. Варто було зникнути зловісній «двуйкє», як частина Польщі побігла під знамена Гітлера, а українці заходилися «гнати зайд зі своєї землі». Результати – відомі. Але не переймайтеся. Зміцнення Польщі за Макіавеллі поляки таки провели – в часи комуністів.

Тепер коли ви все це знаєте, зважте ще раз - у сеймі Польщі зареєстрований проект постанови про визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, що здійснили геноцид стосовно польського населення на теренах Західної України, а Армії Крайовій висловлює данину пам’яті. Оцінить самі. 
Героїчні риси характеру польського народу не повинні змушувати нас закривати очі на його нерозсудливість і невдячність, які протягом ряду століть завдавали йому непомірних стражданнь. У 1919 році це була країна, яку перемога союзників після багатьох поколінь розділу і рабства перетворила на незалежну республіку і одну з головних європейських держав. Тепер, в 1938 році, через таке незначне питання, як Тішин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії і в США, які повернули їх до єдиної національної життя і в допомозі яких вони повинні були скоро так сильно потребувати. Ми побачили, як тепер, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні і руйнуванні Чехословаччини. У момент кризи для англійської та французької послів були закриті всі двері. Їх не допускали навіть до польського міністра закордонних справ.

Потрібно вважати таємницею і трагедією європейської історії той факт, що народ, здатний на будь-який героїзм, окремі представники якого талановиті, доблесні, чарівні, постійно проявляє такі величезні недоліки майже у всіх аспектах свого державного життя. Слава в періоди заколотів і горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу. Найхоробрішими з хоробрих занадто часто керували наймерзенніші з мерзенних! І Все ж завжди існували дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша плазувала в підлості ..

 

Війна з людністю повстанців і партизан

Кардинально різні цілі, що переслідували український повстанський рух і радянські партизани спонукали між ними війну. Повстанці прагнули створити незалежну українську державу, борючись з усіма зайдами на українські землі, натомість червоні партизани боролись за відновлення радянської влади. Зрозуміло, що через таку кардинально різну мету порозуміння знайти було надзвичайно складно.

Після катастрофи, що спіткала Червону Армію влітку сорок першого, радянського впливу на Правобережній Україні практично не відчувалося. Групи оточенців, диверсантів і підпільників були майже повністю знищені органами німецької держбезпеки разом з місцевою міліцією до весни 1942 року. Тому наприкінці травня почалося засилля радянських партизан з Брянщини, Орловщини і Білорусі, або перекидання повітряним шляхом з-за лінії фронту. В середині червня 1942 року в лісах Рівненщини була скинута група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на окупаційну адміністрацію, за що страждало ні в чому не вине місцеве населення, адже за кожного вбитого німця жандарми розстрілювали п”ятьох поліщуків, а за підірваний ешелон страждало все ближнє до залізниці село.

З листопада сорок другого на Волинь і Полісся починають прибувати російські партизанські з”єднання. У лютому 1943 року перекинутий на Полісся генерал Бегма В. створює Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опановують Західним Поліссям. Під головний удар партизанів попадає залізниця Брест-Ковель-Сарни-Київ. Розпочинається запекла боротьба проти українських січовиків разом з поляками, для чого в лютому сорок третього було спеціально створено польський партизанський загін ” Єще Польська не згінєла” під командуванням співробітника НКВС Р. Сатановського.

Перша велика сутичка між січовиками і партизанами відбулася наприкінці зими сорок третього року біля села Заморочне на Рівненщині, де сотня Г. Перегіняка І Яреми наголову розбила партизанів, спалила табір, захопили коней і вози з провіантом а застрелили 15 партизанів. Того ж таки дня повстанці атакували ще один партизанський табір біля села Озерське, який пограбували і знищили дотла.

У відплату за напад оунівців і опір сільської самооборони 25 лютого 1943 року Ковпак спалив декілька сіл у Сарненському, Степанському і Костопільському районах. У відповідь українські повстанці атакували партизанів в районі Сарн і Володимирця. В помсту за це, диверсанти Мєдвєдєва знищили с. Богуш, розстріляли при цьому 70 мешканців села і відразу ж після бою відійшли у ліси за річку Случ.

-Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський. Той Медвєдьов – із Росії – мацкаль, кацап х…в. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний очевидець Терешко Крат.

29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.

З 20 травня до 1 серпня 1943 року через Рівненське Полісся з”єднання І. Федорова здійснило два рейди. Під час цих рейдів було вбито 163 українські патріоти. Намагаючись залякати поліщуків терором партизанський командарм Т.Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком очевидно, що така помста “народних месників” падала в основному на селян.

Намагаючись залякати українських патріотів терором командарм всіх українських “народних” месників Т. Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком зрозуміло, що така помста падала на простих, ні в чому не повинних селян. Але вже в травні цього ж року було наказано знищувати ті повстанські загони, які нападають на партизан, а також ліквідовувати їх командирів, а рядових намагатися перетягнути на свій бік.

З початку червня 1943 року партизани починають застосовувати нову тактику- намагаються заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади, бази, проводять мобілізацію місцевого населення, при цьому заперечують факти свого підпорядкування Кремлю і намагаються переконати населення, що ведуть боротьбу “За Суверенну Соборну Українську Державу з демократичним устроєм.”

З огляду на такі обставини ОУН-УПА передислоковується на Полісся, в райони річок Прип”ять, Стир, Горинь, Случ. Ведуть запеклі бої, намагаючись втримати за собою ліс й не допустити проходу червоних з Поділля і південної Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.

Рейд Ковпака С.

У червні 1943 року знаменитий рейд з”єднання С. Ковпака на Карпати. Завдяки дипломатичному таланту комісара С. Руднєва партизанам вдалося безперешкодно пройти через Волинь і Полісся, але на Галичині партизани вдалися до терору, що й зіграло недобру послугу для них в серпні, коли основні сили Ковпака були розбиті німцями в Карпатах, народна галицька самооборона добивала розрізнені рештки партизанів.

У жовтні-листопаді 1943 року бойові дії між ОУН-УПА й радянськими партизанами переросли в подальшу ескалацію. З наближенням фронту партизани все більше наповнювали ліси Волині і Полісся і навіть почали проникати на Галичину. Повстанці зі свого боку, щоб ефективніше “викурювати” їх із своєї території зривали партизанські господарські заготівельні операції – суворо з нелюдською жорстокістю карали тих селян, які “добровільно” під страхом смерті всієї родини, давали партизанам провізію.

Ось як про свою страшну трагедію тих часів,що трапилася в селі Немовичі, що на Сарненщині розповідає сама її жертва і безпосередня очевидця Баєчко Олена:

-Вночі до нас, в хату увірвалися “лісові брати”,бо несвоєчасно батько здав їм провізію. Мені тоді й не виповнилось і шести років.

На моїх очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл переді мною. Чисто українською сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Я голодна і на смерть настрахана цим жахіттям просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили”…

Найбільші бойові баталії розгорнулися в грудні 43 року, коли одна і друга лісова “братва” створювала запаси на зиму…

У січні-лютому 1944 року більшу частину Волині та Полісся зайняла Червона Армія, німці контролювали лише західну частину Волинсь- кого краю. В цей період ситуація ситуація в протистоянні між партизанами і повстанцями кардинально змінилася. Радянські партизани не цуралися допомоги польської Армії Крайової, а повстанці не втрачали нагоди залучати собі на допомогу німецьких жандармів. Є відомості про те, що на Поліссі в Сарненських лісах повстанці проводили спільні операції проти партизан з німецькими силами безпеки, отримували від німців зброю і лікувалися після поранень у німецьких польових госпіталях.

Загалом, звітуючи у квітні 1944 року, генерал В. Бегма акцентував на тому, що у 43-44 роках лише на Рівненщині у боях з партизанами загинули 2275 повстанців. Правда, важко сказати, скільки часток з цієї цифри припадає на мирних мешканців.

Так чи інакше, обидві сторони, очевидно понесли значні втрати в обопільній кривавій боротьбі, які все таки мабуть обчислюються, не сотнями а десятками тисяч убитих з обох сторін. І єдиною суттєвою різницею між цими протиборчими силами було те, що повстанці були місцевими поліськими юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої домівки, а партизани були в переважній більшості вихідцями зі Східної України і Росії й узяли до рук зброю з метою перемогти Гітлера і знищити український самостійницький рух…

ЧОМУ РАДЯНСЬКІ ПАРТИЗАНИ ВІДСИДЖУВАЛИСЯ В ЛІСАХ

 

Джерела малюють досить строкату картину настрою людей, які раптово опинилися в зоні окупації на початку війни.

Так,знайденого у щоденнику німецького солдата, зазначалося:

«У Лозовій (Харківська область -. В. П.) мали контакт з російським населенням. Дуже багатьох ніяк не можна було переконати в тому, що більшовизм зрештою здобуде перемогу. Інші не знали, в яку фарбу перефарбуватися. І, нарешті, деякі налаштовані були дуже дружелюбно до німців і бажали, щоб більшовики були подалі. Відбувалося це від переконань чи від страху, я не знаю »2.
Згідно з німецькими даними, до початку 1942 р 60421 радянських громадян вступили на службу до окупантів в якості поліцаїв, сільських старост, дрібних чиновників органів управління фашистського режиму.

У цій обстановці положення партизан було складним. Найбільш впевнено і сприятливо почувалися ті партизанські загони, які спиралися на жителів довколишніх сіл і черпали в них людські ресурси. Основний кістяк їх складався з колгоспників, представників сільської інтелігенції, робітників і службовців підприємств і установ районних центрів. Більшість з них були пов’язані давньою дружбою чи родинними отношеніямі5.

Місцеві партизанські загони створювалися протягом усієї війни, повсюдно і безперервно до повного вигнання загарбників. Вони становили основну, найбільш численну й ефективну силу всіх партизанських формувань.

Набагато складніше було налагодити міцні зв’язки з населенням загонам і групам, прибулим з-за лінії фронту. Враховуючи цю обставину, до їх складу включалися особи, що раніше проживали в районі майбутніх дій. Траплялося й так, що партизани, побоюючись розкриття місцерозташування загону або проникнення в нього шпигунів, самоізолювалися від місцевого населення. Це невідворотно призводило до згортання їхніх бойової діяльності і в кінцевому рахунку до загибелі загону.

Про такі факти, наприклад, в листопаді 1941 року м повідомляв у Калінінський обком ВКП (б) інструктор обкому А. Д. Хрустальов:

«Не маючи досвіду партизанської боротьби, а почасти по боязні, деякі загони не мають зв’язку з населенням у районі дій загону. Місцями населення і поняття не має про існування партизан, тоді як при гарній постановці зв’язку з населенням загону легше діяти в тилу ворога. Як наслідок поганої зв’язку з населенням деякі загони в своєму складі не мають жодного колгоспника, не приймають через острах, що ці люди можуть видати загін ворогові.
Цілий ряд загонів слабо, не активно діють, часто відсиджуються в лісах або ведуть тільки розвідку. Це відбувається або по невміння або прямо в результаті прояву боягузтва окремих керівників. Такі загони найчастіше розвалюються і безславно кінчають своє існування. Розвалюються вони через відсутність продовольства або в результаті неробства »6.

Як правило, в таких загонах не проводилася політична і виховна робота серед партизанів, була відсутня дисципліна, що неминуче призводило до прояву самоуправства щодо мирних жителів, мародерства і свавілля аж до необгрунтованих расстрелов7.

Прояв насильства і відвертого розбою відштовхувало населення від партизанів. Партійні органи і керівництво загонів брали найрішучіші та суворі заходи по їх викоріненню. «Неправильне ставлення до населення, мародерство та інші образи повинні вважатися найтяжчим злочином, – вказував 3 березня 1943 начальник Центрального штабу партизанського руху П. К. Пономаренко в листі комісару об’єднаних партизанських загонів південних і південно-західних районів Орловської області. – Майте на увазі, що німці вважають дуже дієвим засобом засилання в партизанські загони своїх агентів, які під виглядом партизанів лагодять знущання над населенням і тим самим відштовхують населення від партизанів. Прояв антибільшовицького відносини до населення потрібно жорстко карати »8. Збережені документи свідчать, що до порушників радянської законності, викритим у мародерстві, насильстві і свавіллі над мирними жителями, застосовувалися найсуворіші заходи впливу – аж до розстрілу.

У районах активних партизанських дій сільське населення в силу безжальних законів війни нерідко виявлялося в самому центрі розгорнулися боїв і ставало мимовільною жертвою вогню з обох сторін. Більше того, озлоблені безуспішним результатом черговий каральної операції проти партизанів, гітлерівці всю лють нестримного гніву обрушували на мирних жителів. На жаль, приводом для репресій служили також малозначні бойові акції і диверсії партизанів поблизу населених пунктів. Так, в листопаді 1941 р в селі Успенка Чернігівської області партизанськими розвідниками був поранений німецький солдат. На ранок гітлерівці розстріляли кількох жителів і забрали 75 осіб в якості заручників. У селі Кутейникове партизани перерізали в двох місцях телефонні дроти, що можна було б зробити і на значній відстані від населеного пункту. На наступний день карателі спалили кілька будинків, а проживали в них колгоспників розстріляли. У селі Троїцьке була спалена порожня автомашина, а знаходився поряд склад з боєприпасами виявився недоторканим. І знову послідувала розправа над мирним населеніем9.

Малоефективна тактика «дрібних уколів» партизан поблизу населених пунктів, оплачувана великою кров’ю старих, жінок і дітей, викликала справедливе невдоволення місцевих жителів. Досвідчені командири загонів і рядові партизани при виборі об’єкта для нападу враховували і безпеку населення.

Було б помилково вважати, що населення покірно і безмовно реагувало на каральні акції окупантів, не вживало заходів до самозбереження та виживання. За ініціативою самих жителів у багатьох населених пунктах створювалися загони і групи самооборони, в які входили літні чоловіки, жінки і підлітки. Озброювалися вони зібраним на полях битв зброєю. Залежно від величини населеного пункту чисельність груп самооборони коливалася від півтора десятків до ста осіб. На чолі самооборонців стояли командир і політрук, що мали безпосередній зв’язок з найближчим партизанським загоном.

Ініціативу мирних жителів з організації самооборони населених пунктів активно підтримували партійні органи і командування партизанських загонів. Вони надавали їм допомогу в оволодінні різного виду зброї і в навчанні військовій справі. У ряді районів видавалися спеціальні інструкції з організації загонів і груп самооборони, в яких роз’яснювалися їх завдання, способи організації оборони населених пунктів, порядок взаємодії з партизанськими отрядамі10.

Багато бійців загонів і груп самооборони разом з партизанами брали участь в операціях по руйнуванню залізних і шосейних доріг, ліній зв’язку, в зборі розвідувальної інформації про супротивника. Вони несли вартову і дозорну службу, заготовляли продовольство і фураж, обладнали підпільні госпіталі та лікувальні пункти для поранених і хворих партизанів, доглядали за ними.

Групи самооборони, що розташовувалися на кордоні партизанських країв (так називалися звільнені від противника великі території), були своєрідними дозорними постами партизан. Вони своєчасно оповіщали командування загонів про появу каральних військ, їх чисельності, озброєнні, напрямку руху. До підходу партизан групи самооборони нерідко вступали у двобій з окупантами і самовіддано захищали свої жіліща11.

Створення населенням загонів і груп самооборони для захисту своїх населених пунктів було характерним явищем для всіх партизанських країв. У Південному Брянськом партизанському краї до початку квітня 1942 було понад ста груп самооборони, у складі яких налічувалося близько 10 тис. людей12. У партизанських краях Смоленської області тільки на території Дорогобужского, Ельнінского, Спас-Деменськ і Всходском районів групи самооборони (5 тис. Бійців) діяли в 420 населених пунктах13.

Загони і групи самооборони були не тільки активним бойовим помічником партизанів, а й постійно діяли резервом поповнення партизанських формувань перевіреними, підготовленими кадрами. «Самооборонців ми завжди вважали своїм надійним бойовим резервом, – згадував командир 115-го партизанського загону Кличевський район Моги-Левскі області П. М. Вікторчік. – З цих груп до нас приходили добре підготовлені бійці, що мають зброю. А в дні ворожої блокади всі самооборонці стали партизанами, помітно збільшивши чисельність і силу наших загонів »14. Самовіддана боротьба з ненависним ворогом захопила широкі маси. «Населення і партизани злилися в єдину бойову сім’ю, – йшлося у звіті про життя в Ашевско-Белебел-ському партизанському краї Ленінградської області влітку 1942 р – Важко відрізнити партизана від мирного жителя, партизани були в кожній родині »15.

Каральні заходи окупантів хоч і стримували, але вже не могли зупинити наростаючий підйом народного опору. «В даний час немає категорій населення, – говорилося у зведенні розвідвідділу Південно-Західного фронту від 15 листопада тисяча дев’ятсот сорок один р, – серед яких було б неможливо знайти достатню кількість осіб, які бажають працювати в органах розвідки. Труднощів у підборі людей немає. Пояснюється це тим, що абсолютна більшість населення готове активно підтримувати нас у боротьбі проти німців »16. А ось повідомлення з іншого регіону окупованій радянській території. «Все частіше зустрічаються цілі села, – доповідав у вересні 1942 р начальник Ленінградського штабу партизанського руху М. Н. Нікітін, – які з радістю діляться з партизанами і настроями, і продуктами. У селі Січі Порховского району староста Микола Васильєв ледь сказав односельцям, що прийшли партизани, як з усіх будинків понесли молоко, сир, хліб, курей, білизна і т. д. »17.

Своєрідною формою самозбереження і опору населення загарбникам були звані лісові або цивільні табори. Вони представляли собою тимчасові поселення в лісі або на болоті, де місцеве населення рятувалося від окупантів під час каральних експедицій. Сюди стікалися насамперед сім’ї партизан, партійних і радянських працівників і ті, кому загрожувала небезпека арешту або викрадення у фашистське рабство. У лісових таборах нерідко ховалося і решта населення сіл і сіл, позбавляючись від бомбардувань ворожої авіації, насильства і знущань гітлерівців та їхніх прислужників. Основним контингентом цих поселень були старі, жінки і діти.

Для життя в лісі вони забирали з собою найнеобхідніше: хліб, одяг, взуття, постільні приналежності, кухонне начиння, а також домашню худобу. Він містився при таборі в спеціально створених укриттях або загонах. Влітку селяни зазвичай розміщувалися в куренях, а для зимівлі будувалися теплі землянки. Їжа готувалася на вогнищах чи залізних печках. За продуктами харчування колгоспники пробиралися ночами в залишені села і на городи, а до світанку поверталися з повними сумками овочів, прихованою борошном, крупою або зерном. Широко вживалися в їжу різні рослини, гриби, ягоди.

Переселення мирних жителів в лісові табори під захист партизан прийняло широкий розмах вже в середини 1942 Подовгу змушені були проживати в лісах селяни Ленінградської, Калінінської, Смоленської, Орловської областей, Білорусії та північної України. Так, в Навлінський район Орловської області восени одна тисяча дев’ятсот сорок два р покинули свої села 360 сімей у складі 1600 чоловік. У Кличевський район Могильовської області знаходилося в лісових таборах більше 30 тис. людина, а партизани Мінської області врятували від знищення й відправки в Німеччину 567 тис. мирних жітелей18.

Особливо тепле ставлення проявляло населення до пораненим і хворим партизанам. Незважаючи на варварський наказ гітлерівців про розстріл на місці за приховування чи сприяння пораненим партизанам, бійцям і командирам Червоної Армії, радянські люди безстрашно брали участь в полегшенні їх положення.

У перші місяці боротьби більшість партизанських загонів не мали медичних працівників. Лікарі були тільки у великих формуваннях. Часто поранених і хворих доводилося приховувати в селах, де знаходився лікар або фельдшер, а то й просто передавати на піклування надійним селянським родинам. «Всі поранені партизани, як правило, знаходяться в будинках місцевих жителів, – говорилося в донесенні політуправління Північно-Західного фронту від 17 жовтня тисяча дев’ятсот сорок одна р, – які доглядають за бійцями, годують їх. Наприклад, завідувачка лікарнею дер. Железніци Дедовічского району Л. С. Радзевич вкривала у себе в лікарні 8 поранених партизанів. При відвідуванні німцями лікарні вона, ризикуючи життям, видавала поранених партизан за колгоспників, випадково поранених в селі, постачала видужали документами, облегчавшими їх перехід в радянський тил »19.

Важливо відзначити, що населення не ділило поранених і хворих на своїх, т. е. місцевих партизанів і військовослужбовців, які опинилися в тилу ворога. Історія партизанського руху сповнена численними прикладами прояву населенням окупованих районів героїзму і самовідданості в порятунку поранених бійців і командирів Червоної Армії. Відомі факти створення підпільних госпіталей20.

Не підлягає ніякому обліку продовольча допомога партизанам від місцевих жителів. З усіх джерел постачання це був найголовніший і надійний постачальник. Щоб виключити випадки надмірного і непосильної оподаткування населення поставками продовольства, була впорядкована система збору продуктів. Як правило, партизанський загін в залежності від чисельності закріплювався за одним або декількома населеними пунктами, жителі яких вважали його своїм. Встановлювалася певна норма виділення продуктів з кожного селянського двору з урахуванням складу і матеріального становища сім’ї, зібраного нею врожаю.

Багато жителів самі приводили до партизанів свою худобу, щоб вона не дісталася окупантам. У ряді загонів колгоспникам вдавалося офіційні довідки, свого роду зобов’язання повернути полученное21.

Про розміри продовольчої допомоги можна судити з того, що тільки в першій половині 1942 населення Дорогобужского партизанського краю Смоленщини передало партизанам, десантникам і кавалеристам генерала П. А. Бєлова, що діяло в тилу противника, близько 6 тис. т хліба, понад 5 тис. т картоплі, близько 3 тис. т м’яса, 2 т вершкового масла і багато інших продуктів пітанія22. На повному продовольчому забезпеченні населення перебувала більш ніж 15-тисячна армія партизанів і бійців Червоної Армії.

Неоціненну допомогу місцеві жителі надавали партизанам у збиранні зброї та боєприпасів. Вони вказували місця найбільш напружених боїв, шляхи відходу радянських військ, пункти розташування складів, баз і дотів. Найбільш завбачливі селяни за власною ініціативою збирали зброю і ховали в тайніках23.

Взимку і навесні тисячу дев’ятсот сорок дві р жителі Дорогобужского, Ярцевского та інших районів Смоленщини зібрали і передали партизанам і частинам 1-го гвардійського кавалерійського корпусу 150 станкових і 167 ручних кулеметів, близько 14 тис. гвинтівок, 18 тис Більш. хв, 100 тис. снарядів, 800 тис. патронів і інше снаряженіе24. Командування кавкорпуса зазначило, що населенням «зібрано таку кількість гвинтівок, гранат, патронів, снарядів, яке повністю покривало втрати» 25.

Активність і способи участі радянських людей в антифашистському русі на окупованій території були не однакові. Не кожен міг взятися за зброю – і це цілком зрозуміло. У той же час успіхи партизанів безпосередньо залежали від різних форм сприяння, що чиниться їм місцевим населенням. Чим більше при цьому партизани враховували його законні інтереси і потреби, тим більше була і «віддача», знаходить вираз у наростанні різних форм антифашистського опору в тилу німецьких армій.

 

Як жило поліське село у тридцяті -сорокові роки минулого століття?

Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році сільський хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.

В тридцяті роки до самого початку війни в селі Немовичі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Мих айло і звичайно освічений Ющик Петро.

При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.

Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “…мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:

«Українець я маленький,

Я люблю край рідненький.

Вірний син я свого роду,

Українського народу»

До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…

Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”

Ось як з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”

У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].

Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..

Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”. В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”, написано таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, в “Березу Картузьку”. А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша:

Бо хто мову забуває, того Бог карає,

Чужі люди цураються, в хату не пускають.

А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.”

“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.

Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”. Невдовзі було заарештовано:

Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…

В Книзі “Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але чомусь наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:

  • Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.

-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує його син Євгеній.

-Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.

Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”- згадує Євгеній Ющик.

Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.

В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.

У своїй книзі О. Денищук на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…

Для повного і справедливого викладу слід відмітити й таке:

Згідно інформації , яку почув від чудлян колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола В.Іл.; тоді трапилась жахлива трагедія : “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 чудлянам-табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

-О!, які то були “Кармелюки”!- нарікали старі чудляни.

Надзвичайно складний,жахливий і трагічний то був час. Учасники визвольної боротьби для одних були героями, справедливими Робін Гудами, а для інших- лісовими розбійниками, бандитами.

У радянський час Пацьола Іл. Євг. розповідав про трагедію Баєчко Олени Василівни:

  • Це трапилось відразу після війни. Вночі до Баєчок в хату увірвалися “лісові брати”,бо невчасно сім”я здала їм контрибуцію. Оленці тоді не виповнилось і шести років.

На її очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл перед дитиною. Сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Голодна і настрахана цим жахіттям дитина просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили…

Розповідав Іларіон Пацьола і про такий випадок, очевидцем якого був особисто:

-Під час війни, коли ми були дітьми і гралися з сусідом в піску біля церкви, почули стрілянину, помітили озброєних людей з тризубом на кашкетах, що їхали на підводі за двома втікачами, чоловіком і жінкою. Нещасні бігли і голосили по польські. Заскочили у двір священика, що жив з нами по сусідству і почали щось робити по господарству, мов би вони там живуть… Ті що їхали на конях, застрелили поляка і польку. Сіли на підводу і співаючи під гармошку поїхали на луг, в бік Чудля…”

Пізніше в 70-роках, під час копання колодязя на подвір”ї священика на глибині півтора метра знайшли два людських скелети-чоловічий і жіночий.

В народі кажуть- “яке життя, такі й жарти”. Виявляється, що навіть зі страхом невідворотньої смерті можна жартувати.

Наконечний Федір Йосипович до сих пір без щему в душі не може розповідати про “жартівливий” трафунок, який трапився з ним особисто наприкінці війни.

  • Батько мій Йосип воював на фронті у Червоній Армії. Щоб мамі не було страшно в нас ночували мої двоюрідні сестри Колядко Любка і Кіркова Ганна. Рано-ранесенько у двері наремно постукали. З фальшивим галицьким акцентом, ті що були за дверима, попросили мою маму: “Соню відкрий! Ми прийшли по тебе!

Моя мама взяла мене п”ятирічного на руки, міцно притулила до грудей і з розпачем зашептала:

-Все синочку! Прийшов наш кінець!…

Ми всі причаїлися і мовчки “ні живі ні мертві” не знали що робити. Через недовгий час знову настійливо постукали і попросили в хату погрітися. Коли вони увійшли, то ми побачили, що то “наші” сільські хлопці. Одного з них мама назвала Максимчиком. Він сміявся з нас, що ми так налякалися , ледь не до смерті, а він лишень пожартував.”

Надзвичайно колоритно згадує Федір Йосипович про Ісака Мичку/Лийника/- батька баби Дарки, жінки Савчина О.С.:

  • Ісак був дуже схожий на святого Миколая. Мабуть ікону святого писали з цього немовицького діда Лийника, який жив у Вистрові. Він з дітьми не дуже то й дружив. А ми, малеча пробирались до його двору подивитися на сільське диво – обклеєну картинками і царськими грішми труну, яку зазвичай дід зберігалав в салнику- за хатою. Але деколи виносив ії у двір, мабуть провітрював. Дід Лийник страшенно не любив, щоб ми дивилися на його кумедну труну. Отож безбожно ганяв нас з лайкою і палицею”…

А, Євген Петрович Ющик акцентує особливу увагу на антигероях, які на смерть видавали навіть близьких сусідів односельчан, на очних ставках свідчили проти борців за волю України:

-У селі був “такий” /П,Х,Р./ що мені, офіцеру говорив прямо в очі: ” Як то в такого батька -”бандіта” син офіцер?.Хоча добре знав, що батька закатували німці в Сарнах..

-Доніс він і що Тарас Боровець переховувався в клуні мого тата.

-Мама на слідстві відказувалась, мов нічого не знає, а він, близький сусід добре то знав і видав…

Я Тараса Боровця пам”ятаю, часом з Колею- моїм братом носили йому їсти..

Ось так жили, мучились і боролись наші земляки.

Тогочасне життя в Немовичах було тривожнеі небезпечне. Вночі могли прийти то повстанці, то партизани, всіх треба було нагодувати та ще й з собою дати. Бувало,тільки заколе хто кабана та впорає його, як уночі тут же приходять партизани, йдуть до клуні, де схована свіжина, і все забирають. Очевидно, що то була «наводка». Часто партизани приходили під виглядом повстанців, а бувало й навпаки. І не дай, Боже, на когось донести або пожалітись! Провокації чинилися на кожному кроці. Той, хто помилився, міг поплатитися власним життям.

Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “… виступав селянин Іван Колядко на Німовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний поліщук отримав би таку урядову нагороду? “28/ Такі, як Колядко вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. Після цього виступу Колядко та його численні родичі стали мішенню помсти повстанцями. За кілька тижнів після виступу Колядка, були злочинно вбиті дев’ять його родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі.”

Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих активістів село не спало, не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…

Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними МКДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і п”ятдесят п”ять від більшовиків., три- загадково померли…

… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі односельчанина, якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, бульбівці , і звичайні бандити… Кожен займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу … Що ж вело у ліс наших земляків, адже не мобілізаційна карта покликала їх у бойовий стрій. Зараз кажуть : їх вела у бій з окупантами незломна воля і беззавітна відданість рідному краю…, за нього вони життям жертвували, або від ран кривавих в походах гинули чи замучені в тюрмах і в землі чужій і своїй поліській спочивають.

Були ж вони молоді, хотіли жити, орати поле, ростити дітей і внуків. Але змушені були йти в ліс.

А БОГ ЙОГО ЗНАЄ


Німці в селі появились на початку липня сорок першого.

Лексій у лісі ховатися не хотів. Не міг залишити свюю Дарку з чотирма дітьми на поталу німецьким приходькам…

І от 5 липня, під самий вечір, щосили грюкнули двері. На порозі з”явився круглоголовий хлопчина років дванадцяти- Макарчик., повідомив, що Вигоном вже їдуть німці на роверах. Лексій спершу кинувся у сіни, на горище, мало не збивши з ніг сина, та Дарка повернула його назад до хати. Лексій озирнувшись, вмить підняв ляду погребу, що був розташований позаду величезної поліської печі, в кутку. Цей потаємний погреб не один раз рятував його за часів Польщі, коли приймав участь у сільській “Просвіті”, за що й був засуджений Річчю Посполитою до вищої міри покарання — смертної кари. Добре що, совіти якраз нагодилися, вступивши 17 вересня 1939 року на землі Волині, з метою визволення братів-українців з пазурів панської Польщі. Тоді повезло, а зараз — Бог його знає?… Отож, краще сховатись, пока все більш-менш владнається. Та й обріз з того часу зберігся. Може й пригодиться…

Без жодного слова Лексій зігнувся в отворі, зник з головою. Над ним глухо впала ляда. Дарка притрусила сіном, ще й зверху поставила величезний кіш-кубло з квочкою, що в цьому році запізнилася з виведенням циплят. А хлопцям, Василю і Макару пригрозила пальцем, мовляв, защепніть рота-ворота — і щоб навіть нікому не муркнули. Та, хлопцям не треба було й нагадувати, – вчені вже, хіба перший раз ховається батько…

Лексій думав, що обминуть чужинські зайди його хату, не поїдуть у Вистрив, аж ні, завернули. Хоча правду казати йому кортіло глянути на німців. Колись бачив їх, коли служив на Балтійському флоті.

Баварське пиво

Виявилось, що не всіх німців бачив Макар на Вигоні. Насправді німаки приперли не лише на велосипедах, а й на такнкетках і одній машині, яка й зупинилася навпроти Лойничиного двору. З неї вискочив німець, щось загелготів і під собачий гавкіт просунувся у хвіртку. Він був якийсь цибатий, зі зброєю на грудях, і одразу до Дарки, яка стояла посеред двору, швидко і чемно привітався, змішуючі польські слова з руськими вперемішку з українськими.

  • Харашего вечара… Хазяйко!…Бардзо перепрошую… Офіцер Великої Німеччини мають велике жонданнє зайти до хати, і якщо понравиця — то й переночувати. Тільки пес мішає — забери до дябла!

Двір, хата одразу сповнилися чужинським гелготячим гомоном і сумішшю незнайомих запахів цигарок, парфумів, вина і ще чимось таким, чим ніколи не оддавало в Лойничиній хаті. Непрошені гості щось гергонять між собою, не сідають на канапу, хоч і запрошувала їх Дарка присісти. Сміються декотрі і розглядають в рамках по стінах фотографії, здивовано зиркають на сволок з кіптявим хрестом — од Великодня ще залишився. А той цибатий нишпорив по закутках доті, поки в сінях не знайшов сокиру. Декілька раз намірявся підійти до квочки, але та сердито квоктала, тож він лишався свого наміру зазирнути за піч.

До дябла цю сокиру, прошу господине, тут німа вовків, можна спати і без неї. І переклав сказане німцям.

  • О, яволь!- ствердно закивав блакитноокий німець у кітелі з коричневими лацканами та орлиною кокардою на задертому кашкеті. – У вас на Украйнє много собак. Ти Украйна? Да? – звернувся до трохи старшого від Макара Дарчиного сина — Василя, лаштуючи фотоапарат.
  • Це ви мене питаєте? – стрепенувся Василь, – коли руські прийшли, то назвали нас українцями, а так по сільському ми — поліщуки, ще тутейшими нас називали. А ви я бачу з поляків будете? – звернувся хлопець до цибатого навпроти.
  • Так, я є з поляців. Моя матка Єва Грохольська. Но ойцец є чистої крові німець. Н-но, айн момент…, єдну секунду. Гер гауптман сфотографує цю панянку, що пораєца коло пєца. Як її звати? – Паланька. О ! Гут, гут! Фотографія вашої сестри Палані буде поміщена до європейського альбума найкрасивіших панєнок. Правду я мувлю, чарівна палєсянко – проворкотів проворний напівнімець чи напівполяк…

Офіцер усміхнувся і почав клацати фотоапаратом.

  • А тепер,- звернувся до Дарки – швидко давай яйка, млєко до пива на баварське пиво.
  • Н-но такого пива ви ще ніколи не смакували.

Через якихось півгодини лойничиного подвір”я і хати не можна було впізнати. Хтось витинав на губній гармошці бравурний марш. В кухлях іскрилося духмяне баварське пиво. На покуті стояв красивий ящик похідної радіостанції

Рамки з карточками на стіні

Блакитноокий гауптман, повісивши на косяк дверей свій кашкет з орлячою кокардою, прицмокував золотаве пиво з чудернацької бутилки. Облизуючи губи, він подивився на портрет Лексія у матроській формі.

  • Він на фронті? Якби він попав до нас в полон, я б його і так відпустив… А на інших фото то ваші сини і дочки і родина?

Дарка охоче пояснила, що отой, у формі, то її муж, десь подався, але повинен повернутися, ота вродлива дівчина — то Паланя, а там у другій рамці її родичі, а внизу троє хлопчиків, то сини… – Василь, Макар і Йван. Так і свербіло на язиці похвалитись, що дівчина грала Наталку- Полтавку на сільській сцені. Але те що Лексій накричить на неї за довгий язик, зупинило. А вона ще б похвалилася і Макаром, що так гарно деккламував Шевченкового вірша “Реве та стогне Дніпр широкий”, що аж польські газети писали

За старшого Йосипа промовчала. Не могла вона сказати, що він вже працював на залізниці його недавно мобілізували на фронт і він воює проти німців…

Німці щось герготіли по своєму. Дарка насторожено поглядала на офіцера, щоб бува знову до чогось не причепився. Але напівполяк показав рукою на стіну, де були рамки з фотографіями.

  • Гер гауптман висловлює жаль з приводу того, що ми проти вас воюємо. Але війна є війна, і в ній гинуть люди, гине багато людей, бо вона є жорстокою. Вся Європа пішла проти совєтів. О матка боска, скільки вже загинуло людей!…

Паланя принесла миску яєць і полумисок редьки з сметаною. Німець налив склянку пінястого пива, подав Дарці і Палані. Витягнув з кишені плитку шоколаду і розділив між хлопцями. Жінки , граючи очима, взяли пиво і подякували. Так хотілося попробувати заграничного питва.

Дарка, трохи осмілівши, запитала — Слава Богу, ми жили не так вже й погано, не знаю, яка буде житка при вас, як воно буде, коли прийшла німецька заграниця?

Промова гауптмана

Напившись досхочу яєць з пивом, гауптман наказав перекладати цій цікавій полісянці усе, що він зараз виголосить.

  • В древнім вашім літопису сказано: земля руська велика й багата, а порядку на ній нема. Ідіть княжити і управляти ними, сказано. Отож ми, німці, для того й прийшли, щоб навести у вас порядок. А, якщо говорити про землю,- запитливо глянув на Дарку- то ваша Украйна завжди була житницею Європи. І тепер вона стане такою житницею. На цей раз-абсолютно нашою, німецькою.

Німець називав міста, ріки, гори, країни, по яких мають пройти легіони третього рейху.

Від сказаного Лексію в підпіллі аж лячно стало.

Запищав блискучий ящик похідної рідіостанції. Гауптман аж протрезвів, даючи команду терміново рушати на Сарни.

Незабаром хата , двір і сільські вулиці спорожніли. Гуркіт моторів, гелгіт і кінський тупіт віддалилися у бік Случі…

Роздуми над Язвінкою

Вибрався зі своєї схованки і Лексій. Видибав в огород і зупинився біля розчиненого вікна.

-Хліб наш насущний, дай нам днесь,- вихоплювалось з хати молитовне буркотіння Дарки.- І прости борги наші, яко і ми оставляємо боржникам нашим… і не введи у напасть та ізбав нас од лукавого…

Відступив від вікна, тінню посунув в сторону Язвінки, до обійстя старшого Дарчиного сина- Йосипа. Там сама Соня і маленький Тодік. Чи бува чого не сталося? Але двір відлякував темнотою, тож Лексій побрів до річки.

Синюватими хмарами танув над річкою туман. З густих верб спадала рясна роса і зозуля відлічувала молодим наділені війною літа. Прийшло на думку, як занесло сюди колись давним-давно у древлянські нетрі та поліські болотяні пущі якихось молодих поселян, а може втекли сюди сіромахи, шукаючи вільної вольниці, де не було ні пана, ні гетьмана, ані якогось там татарина. Прийшли сюди на береги Язвінки й Случі і почали рубати ліс, випалювати згарища для посіву. Так і виросло село у місцині на трохи горбистій поляні, вкритій пахучою травою, з безліччю озер, повними риби, а в лісі-тетері,олені, лосі, вепрі, і бджіл диких хмари. Одним словом гарне місце. Немовичі стояли збоку від великих торгових шляхів. Отож і лишались збоку від усіх історичних перепетій. І в часи лихоліть жодна бусурманська нога не топтала надслучанські немовицькі землі.

Бувало, траплялися в селі великі мори.Тоді смертельна хвороба гадюкою залазила в хати немовичан. І було чути голосіння за покійниками в кожній хаті, а вночі сумно вили собаки з вовками. Тоді хтось, з дуже старих , згадав дику давнину- розкопати на кладовищі могилу відьми Ганни Барчикової, і цвяхами й осиковим кілком прибити труну до землі, аби не накликала на село біди. Та ніхто не погодився розкопувати гробовище, бо боялися мабуть. З часом моровиця, наситившись людською смертю, поволі заспокоїлася…

Всього було в селі, доволі бід воно пережило. І дарували його московському перебіжчику Андрію Курбському, і продавали польскому пану Кошевському. Під різною владою жило село; не один раз під росіянами, так само і під поляками, а тепер ось непрохано завітали німці. Що ж буде далі, як жити? Бог його знає…

Треба завтра порадитись з просвітянами, а там буде видно…

Перший наказ Василя Боровця

 Вранці стало відомо, що німці захопили Сарни. І закрутилося, завертілося повне небезпек життя. Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в’язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн.

Люди стрічаючи один одного переповідали страшну новину, запитуючи і відповідаючи одночасно

-Що ж буде далі?… – Бог його знає!…

На другий день, відразу ж після появи німців у селі, Василь Боровець, який невідомо звідки появився у селі за рік до війни і знімав куток у директора школи Ющика Петра оприлюднює свій перший

Приказ № 1 

«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.

ко всем командирам боевых групп

I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.       

задачи:  1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.

Голова Украины Тарас Бульба 17 .”/

А до того, як оприлюднити свій перший наказ, який був написаний за тиждень до приходу німців у район, Тарас Боровець разом з немовицьким Жуком-Семенюком, який втік з Червоної Армії по дорозі на фронт і ще трьома спільниками, маючи на озброєні лише один пістолет, розброюють Сарненську більшовицьку комендатуру і створюють народну міліцію, яка невдовзі переросла в поліську повстанську армію- Поліську Січ , а потім в Українську Повстанську Армію, яка нараховувала понад десять тисяч січовиків.

Сільське життя за законами Тараса Бульби

Німці в селі не появлялись. Вся Волинь була підконтрольна Поліській Січі під орудою ющикового квартиранта Василя Боровця., який возвеличив себе у генерал-хорунжого Тараса Бульбу. Отож жило село за встановленими ним правилами і законами. Сіяло жито, садило картоплю і косило сіно.Час від часу ходили станичні і назначали контрибуцію провізією та одягом з селянських дворів. Посипалися накази. Ще й які!. З а порчу урожаю або не вчасний його збір — смерть! Хто не зареєструютья — розстріл! У церкві піп закликав до смирення і покірності.

  • Брати і сестри! Багато чого можна говорити в цей тяжкий час, коли велика буря змітає з життя людські долі. Але ми тепер повинні залишатися братами і сестрами. Тому всі, всі — в поле. Бо, як сказано в святому письмі, жатви багато, а робочих рук мало…” – лунало з церковного амвону.

На видних місцях у селі появилися листівки, які пояснювали хто такі українські партизани:

1. Український партизан не є «бандитом», як його називають вороги, а вірним сином і щирим патріотом України. Він добровільно жертвує своє життя для загального добра свого рідного краю і народу. Партизанка не є жодним розбійницьким ремеслом, а зародком української національної армії… 3. Обов’язком кожного українського партизана є: 1) боротися всіма засобами з кожним ворогом України; 2) безоглядно винищувати всяку ворожу явну і таємну силу в Україні; 3) поборювати всяку чужу диверсію та свою анархію в краю, […] змагатися за новий лад і порядок та всіма силами будувати свою рідну державу… 8. Зброю, одяг, харчування […] і всяке інше постачання українська партизанка здобуває тільки двома шляхами: 1) шляхом роззброювання ворогів та розбивання ворожих арсеналів, магазинів, складів, банків і державних кас; 2) шляхом добровільної допомоги цивільного населення. 9. Хто примусово реквізує від цивільного населення (без огляду на те, якої воно національності) які-небудь речі, як: харчі, одяг і т. п., той не є українським партизаном, а звичайним злодієм і грабіжницьким бандитом. 

У турботах і клопотах пролетіли довгі літні дні і короткі ночі. Промайнула тривожна і постріляна, почавлена осінь, поливши стражданну землю п”янкими соками, поломаними журавлиними ключами у не мирному, але все ще блакитно-синьому небі. Чим раз частіше з глинища і з-за ріки було чути постріли. Глинища- то давно забуте місце, де копали глину, тепер перетворилося в страховисько для людей.

У ворота постукала зима. А з нею і розформування німцями Бульбівської міліції. Влада вкотре помінялася. В село знову навідались непрохані гості у мишиного кольору уніформі. На цей раз створили комендатуру і на сході села Лексія вибрали Головою села.

І вкотре перед ним наяву постало споконвічне поліське запитання з одночасною відповіддю, — Що ж далі?…

  • А Бог його знає!…

 

ВОЛИНЬ 43. КРИВАВА ВІЙНА ЗА СВОЮ ЗЕМЛЮ

Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку дослідників  є скрупульозний аналіз  правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії

 

А її масштаби були значними і без жодних надумувань та перебільшень. Достатніми для того, аби зрозуміти, якою ціною оплачені сьогоднішні приязні стосунки між нашими народами, і бути готовими захистити їх від спроб нерозумних політиків ці взаємини зруйнувати.

 

Бійці 1-ої роти командування “Самбір” Дрогобицького інспекторату АК під час операції “Буря”.

Однією з головних причин українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни стала та обставина, що поляки ні на мить не сумнівалися: ця територія – польська. Вони високо цінували власний, справді значний економічний і культурний внесок у розвиток західноукраїнського регіону, та помилково вважали, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн.

 

На думку польської сторони, єдиним народом, з яким слід було б рахуватися при визначенні повоєнного статусу Волині і Східної Галичини, були місцеві українці.

Втім, провідні польські військово-політичні кола розглядали цю проблему, по-перше, як внутрішню, здебільшого ігноруючи існування “Великої України”, а, по-друге, під час переговорів з урегулювання територіальної суперечки вони ставилися до місцевих українців як до нерівноправних партнерів. Від останніх вимагалося передусім, аби вони залишалися лояльними щодо неї як її колишні громадяни

Спробуємо з’ясувати, яку інформацію про 11 липня 1943 року містять документи того часу. Насамперед, матеріали головних учасників протистояння — польських та українських підпільників, а також, додатково, матеріали німецької окупаційної адміністрації та радянських партизанів.

Розгорнута мережа польського підпілля у своїх звітах ретельно описувала наростання польсько-українського конфлікту, починаючи з весни 1943 року.

Найраніше з відомих на сьогодні повідомлень, яке стосується антипольських акцій на Волині в липні 1943 року, датовано 31 липня. Невідомий підпільник під псевдонімом “Соболь” інформував міністра внутрішніх справ еміграційного урядуВладислава Баначика:

“Вбивства польського населення Волині, здійснювані українцями, посилюються. У період із 13 до 18 липня масові вбивства мали місце у: Гурові, Гурові Великому, Гурові Малому, Вигнанці, Здзярах, Забoлотці, Садовій, Новинах, Загаях, Порицьку, Олені, і Ожешині. У луцькій єпархії з 11 липня цього року вбито 40 ксьондзів” [12, 518].

Описані в документі події не стосуються дня, який нас цікавить – адже згідно зі звітом вони сталися наступного тижня, однак у пізніших документах польського підпілля більшість із названих населених пунктів будуть віднесені саме до тих, які атаковані в ніч з 11 на 12 липня.

Натомість у звіті генерала Тадеуша Коморовського, командувача Армії Крайової, від 19 серпня 1943 року згадуються антипольські акції саме в ці дні. Тут вказано: “11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл на Володимирщині та Горохівщині” [28, 59].

Це коротке речення у звіті, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого географічного масштабу акції. Жодних деталей генерал не передає, хоча від описуваних подій минуло достатньо часу — більше місяця. Документ не містить наголосу на одночасній атаці протягом однієї ночі, а йдеться про результати нападів за дві доби — 11 і 12 липня.

20 серпня 1943 року міністр внутрішніх справ Владислав Баначик звітує про ситуацію на окупованих німцями колишніх теренах Другої Речі Посполитої за останні півроку.

“Останнім часом ці формації — пише він про відділи бандерівської та мельниківської ОУН, а також загони Тараса Боровця “Бульби”, — на які великий вплив мають радянські агенти, розпочали масове вбивство польського населення.

Акція спочатку була спрямована проти поляків, залучених до німецької адміністрації, сільської та лісової, а потім поширилася і на місцевих польських селян. У Ковельському повіті у селах Голоби, Мельниця, Порицьк, Велицьк, Жмудче та інших українські банди вимордували близько 150 польських родин.

У Володимирському повіті українські вбивства зачепили 360 родин. Криваві розправи українців із поляками мали місце також у Костопільському повіті. Загалом жертвами українських злочинів стало близько двох тисяч осіб польської національності” [30, 45].

Жодних конкретних хронологічних прив’язок це повідомлення не містить, із контексту зрозуміло лише, що мова йде про літо 1943 року загалом. Важливо, що, згадуючи про ті ж терени, що й Коморовський (Володимирський повіт), Баначик не пише про жодну масштабну одночасну акцію протягом 11-12 липня.

У грудні міністр внутрішніх справ, отримавши додаткові звіти з місць, опрацював докладніший звіт про події на східних теренах у липні – серпні 1943 року. Тут у розділі “Волинь” знаходимо конкретну інформацію про знищені польські населені пункти.

Баначик уже пише про те, що “в середині липня одночасно в низці місцевостей українські банди напали на польське населення в західних повітах Волині, а саме Володимирському, Горохівському, в яких за минулі місяці панував ще відносний спокій” [29, 44].

Далі, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися в Галичині, він наводить перелік місцевостей, атакованих у Горохівському (25 сіл і колоній), Луцькому (8 сіл і колоній), Дубенському (17 сіл і колоній) та Володимирському (27 сіл і колоній) повітах [29, 44].

Отже, мова йде про 77 населених пунктів (цифра, близька до наведеної Коморовським), але точної інформації про час цих атак не наводиться, і знову-таки, з контексту можна зрозуміти, що йдеться або про липень та серпень 1943 року, або загалом про населені пункти, знищені від початку конфлікту до серпня 1943 року.

Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції.

Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському.

“У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, —відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння.

Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1 500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями” [27].

Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію:

“Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [назви сіл перекручені звітодавцем —В.В.та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ.

Основний опір дали озброєні поляки села Бути, під керівництвом ксьондза. Втрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів.

Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони”.

Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію з участю значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.

Отже, теза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження.

Волинська різанина, жертвами якої стали до ста тисяч мирних людей, – найтемніша сторінка історії УПА .Антипольську акцію УПА підтримала частина місцевих українців. Насамперед через земельну політику керівництва ОУН-Б на Волині відібрану у поляків землю розподіляли поміж українських селян. Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільними, озброєними косами, вилами, сокирами та ножами, і надала волинським подіям особливо кривавого характеру.

За радянських часів вона замовчувалася, тому попервах у політичному протистоянні в пострадянській Україні противники реабілітації УПА покликалися винятково на її жертви серед радянських громадян (відповідні написи зроблені на встановлених наприкінці 2000-х пам’ятниках жертвам ОУН і УПА в Сімферополі та Луганську).

Проте згодом тема польських та єврейських жертв українського підпілля також стала предметом політичних маніпуляцій: маю на думці сумнозвісну “виставку Колесніченка” в Українському домі (яка, зрозуміло, не мала нічого спільного із відповідальним обговоренням важких питань минулого) або виданий тим таки Колесніченком, з порушенням авторських прав та численними помилками, збірник перекладів досліджень західних істориків “ОУН и УПА: исследования о создании исторических мифов” (протест авторів перекладених текстів щодо політичної інструменталізації їхніх розвідок дивись тут).

Потребу випрацювання такого способу опису Волинських подій 1943 року, який би дозволив одночасно пишатися антирадянською боротьбою націоналістичного підпілля, сформулював Ярослав Грицак у “Тезах до дискусії про УПА”.

На його думку, “якщо я поділяю захоплення УПА та виводжу себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі прорахунки і навіть злочинний характер рішень певної її частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині” (Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 111).

Показово, що цей дуже поміркований заклик у дусі формули “прощаємо і просимо вибачення”, який пропонував стратегію збереження УПА в національному каноні (підкреслюю: збереження!), викликав істеричну реакцію археолога Леоніда Залізняка:

“Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі… Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду… Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед колонізаторами та окупантами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ?… Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі?”

Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тільки багаточисельним і добре вишколеним польським базам самооборони і тим, які користувалися допомогою радянських партизанів (переважно в лісистих східних і північних районах Волині).

Деяким польським селам на Волині зброю давали також німці або польська допоміжна поліція, щоб поляки могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя (скажімо, колонія Гали біля м. Сарни). Завдяки цьому поляки, наприклад поселення Гута Степанська, змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА з 16 по 18 липня 1943 р.

Окупанти намагалися використати польську самооборону також для боротьби з УПА, яка все більше міцнішала, а також проти тих українців, які підтримували її дії. 28 липня волинський представник польського еміграційного уряду звернувся до поляків: “в жодному випадку не сприяти німцям”.

У зверненні підкреслювалося:

“Всі поляки, жінки, як і чоловіки, повинні знаходитися в лавах самостійної польської самооборони… Слід зробити все, щоб німці якомога менше людей забрали на роботу. Вступ до німецької міліції і жандармерії є тяжким злочином стосовно польського народу.

Міліціонери-поляки, котрі беруть участь у руйнуванні домів, а також у вбивстві українських жінок та дітей, будуть виключені зі складу польського народу і жорстоко покарані…

Співробітництво з більшовиками є таким самим злочином, що і співпраця з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден поляк не повинен там знаходитися”.

Однак далеко не всі поляки прислухалися до порад місцевих представників польського еміграційного уряду або зверхників з АК. Вирішальним чинником служили не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження.

Німецька окупаційна адміністрація чи радянські партизани були єдиною силою, як здавалося полякам, на котру вони могли розраховувати.

Саме за участі польських поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з Генерал-губернаторства) на Волині постраждало найбільше місцевих українців. Та польське суспільство, як і українське, не повинно відповідати за дії тих, хто перейшов на службу до німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму.

Окрім головного свого призначення – захисту людей, члени польських баз самооборони, насамперед найміцніших з них, вдавалися до інших акцій. Від середини літа і особливо восени 1943 р. вони організовували “превентивні” напади на упівські осередки або напади з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА, зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи проблему продовольчого забезпечення поляків у пунктах опору.

Від подібних дій нерідко страждали цивільні українці, які не брали участі в антипольських нападах. Утім, впродовж 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Сили УПА наприкінці року досягли 15-20 тисяч. До того ж антипольські дії УПА підтримували місцеві українці, а це близько 80% населення Волині, тоді як поляки – це не більше 15%.

Натомість, за даними волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували до 1300 вояків. Ще близько 3600 осіб діяли в базах самооборони. Цим можна пояснити і разючу різницю в числі жертв трагедії. З українського боку – кілька тисяч, з польського – кілька десятків тисяч.

Лише створення в перших місяцях 1944 р. т. зв. 27-ї Волинської дивізії піхоти АК зберегло певну частину поляків від загибелі та підтримало дії польських збройних формувань, відтак зросла кількість жертв-українців.

Наявні документи спростовують твердження деяких польських авторів про те, що дії цієї дивізії, призначеної для боротьби проти гітлерівців у рамках реалізації т. зв. плану “Бужа”, не носили характеру “відплатних акцій”, а були викликані лише необхідністю “очищення” території від загонів УПА.

На підтвердження цієї думки зацитуємо уривок зі звіту на ім’я представника польського еміграційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31 січня 1944р.:

“Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків.

Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей”.

В іншому документі учасник тих подій зазначав:

“Поляки в своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням.

Вбивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту”.

У повоєнний час для виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень.

До того ж у даному випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими або приватними особами.

Проте на практиці все набагато складніше. Наявний великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної відповідальності.

Багато з причетних до тих вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути покарань, померли.

У повоєнний час для виправдання воєнних злочинів нерідко посилалися на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу ґрунтуються на нормах ХХІІ статті Гаагського положення від 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та передбачено покарання за порушення цих обмежень.

До того ж у даному випадку йдеться про карну відповідальність усіх осіб, які припустилися воєнних злочинів, незалежно від того, чи були вони правителями, посадовими або просто фізичними особами.

Проте на практиці все набагато складніше. Маємо великий сумнів, що Комісія з покарання злочинів польського Інституту національної пам’яті, яка від 1990-х років проводить слідство в справах масових вбивств в роки війни колишніх громадян Другої Речі Посполитої (як поляків, так і українців), зможе притягнути когось до карної відповідальності.

Багато з причетних до тих вбивств уже покарані свого часу в Україні та Польщі. Ті, кому вдалося уникнути покарань, померли.

Без  заперечень, поляки були жертвами. Це більш ніж нищення – це етнічна чистка, метою якої було зайняття земель Західної України українцями. На початку Другої Світової війни ці землі були багатонаціональними – були поляки, були українці, були євреї. Кожна з тих груп пережила страхіття. Не можна виокремлювати однієї з них і говорити тільки про її кривди.

Неправда, що жертвами вбивств і винищення були тільки поляки. Наприклад, кілька років тому відбулася велика дискусія, присвячена злочину в Єдвабнім. Чому тоді не згадували про Волинь? Адже це подібні явища. Сусіди, люди, що мешкали поруч роками, раптово нападають і жорстоко вбивають…

Слід визнати, що втрати українського населення від польського націоналістичного терору стали б значно більшими, як би не оперативно-бойові удари радянських органів та військ держбезпеки, котрі розглядали підконтрольні Лондонському уряду підпільні структури як небезпечного противника (тим більше, з огляду на перспективу визначення геополітичної долі земель Західної України та Східної Європи у процесі повоєнного врегулювання).

З 1944 р. органи держбезпеки завдали дієвих оперативно-військових ударів по організаціях польського націоналістичного підпілля.

У лютому-квітні цього року у Волинській обл. ліквідували Луцький інспекторат Польського повстанського союзу (ППС, який вів активну розвідувально-диверсійну роботу, мав підготовлені бойові кадри, склади зброї, нелегальні типографії та радіостанції), був виявлений зв’язок польського підпілля з англійською розвідкою.

Англійці постачали ППС зброєю, висаджували свою агентуру на бази підпілля для залучення його можливостей для розвідувальної діяльності відповідно до планів військового відомства Великобританії, 2-го (розвідувального) та 6-го (диверсійна робота) відділів еміграційного Міністерства закордонних справ.

Вдалося встановити приготування польського підпілля до проведення диверсій за допомогою бактеріологічної зброї (!).

Під час ліквідації осередків ППС у Рівному, Дубно, Здолбунові, Кременці органи Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) УРСР провели вербування низки перспективних оперативних джерел з поміж колишніх учасників польського підпілля.

У населених пунктах Волинської, Рівненської й Тернопільської областей радянська контррозвідка виявила осередки польської підпільної організації Державна цивільна служба – Делегатура Жонду (ДЦС-ДЖ, тобто представництво еміграційного уряду в Лондоні).

 

Польський прапор, вивішений повстанцями АК над Львівською політехнікою в перші години після звільнення міста радянськими військами в 1944 році. Фото: en.wikipedia.org

Як визнавали документи польського підпілля, оперативні заходи радянської сторони зірвали реалізацію планів масштабного залучення польського населення до підривної роботи.

Крім того, придбані НКДБ УРСР негласні помічники спромоглися проникнути до керівних ланок ППС, ДЦС-ДЖ у Люблині, вдалося перехопити кур’єрів з Варшави з цінними документами для волинського підпілля, що дозволило ліквідувати ряд осередків польського опору у Волинській та Рівненській областях, склади зброї, радіостанції, затримати низку керівників ППС та ДЦС-ДЖ на Волині.

Відчутні результати дала оперативна розробка  крайових органів АК та ДЦС-ДЖ по Галичині, підконтрольних їм інших польських нелегальних організацій. Зокрема, було затримано керівництво “Львівського обшару” АК та ППС, Львівського й Тернопільського округів АК та ППС.

Органами держбезпеки були виявлені створені гестапо для ведення провокаційної роботи  польські легендовані підпільні організації “Білий орел”, “Шанець”, “Меч і орало”, здобуті матеріали про наявність угоди між гестапо та польськими націоналістичними організаціями про спільну боротьбу з СРСР.

Новий поштовх боротьбі з польським підпіллям надала директива глави Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР Лаврентія Берія від 20 грудня 1944 р. № 524 про “вилучення польського націоналістичного елементу”.

 

 Повстанці АК. Праворуч – “Твардий”, чиї успіхи у винищенні українцівописав його соратник Стефан Домбський

Зокрема, радянська спецслужба припинила діяльність молодіжних підпільних організацій “Орлента” (Дрогобич), бойової організації “Стшелец” та низки терористичних груп у Львові. У ході оперативних заходів “Блок” та “Януси” в Галичині ліквідували спільні польсько-англійські розвідувальні резидентури, затримали ряд агентів-диверсантів, підготовлених у спецшколі британської “Сікрет інтелідженс сервіс”.

Лише до 1 травня 1945 р. радянськими спецслужбами та військами було ліквідовано 152 польські націоналістичні нелегальні організації, арештовано 1064 їх учасники, захоплено 19 складів зброї, 12 радіостанцій, 6 типографій.

Як бачимо, польське підпілля являло собою потужну військову та розвідувально-диверсійну силу (загалом бойовий склад АК нараховував за час війни до 270 тис. осіб – цікаво, що одночасно на службі ІІІ рейху перебувало до 250 тис. громадян довоєнної Польщі, про що нерідко забувають на фоні писань про “масовий колабораціонізм українців”).

Окрім безсумнівного внеску підпілля АК у боротьбу з нацизмом, були і справді темні сторінки – включаючи згадану Волинську різанину. Якщо її учасники з польської сторони будуть для сучас

Також слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією “Вісла” – етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців. Значною мірою це зачепило тих людей, наприклад, лемків, які самі не відчували себе українцями до кінця. Це все єдина проблема.Не можна шукати одного винуватця. Треба покірно прийняти, що так було і намагатися зрозуміти всі чинники.УПА як УПА мала блискучі сторінки своєї історії. Не визнавала ні Гітлера, aні Сталіна і намагалася воювати на кожному з обох фронтів. Війна розпалила насильство з обох сторін. Так як не всі українці, так не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами. Це дуже складна історія. Не можна дозволяти, щоб лише одна сторона називала себе єдиною жертвою.

МАЗУРИ,БАНДЕРІВЦІ, СОКИРНИКИ,ПАРТИЗАНИ І СВОЇ…

 

Не буває у всіх одного горя!

Сарненщина ніколи не забуде тих років , коли реалії кожного дня були  подібними на кадри з сучасного фільму жахів. Пожежа, смерть, кулі над головою,а люди в різних одностроях  диктують кожен свої порядки. І хто свій, а хто чужий? І не знаєш, куди бігти, і в кого просити допомоги.

Найтрагічнішим для сарненського краю став 1943-й. Тоді сталося декілька трагедій. І причетними до них були не тільки німці, а й свої і представники інших народів.

Ось як згадують про той кривавий час очевидці:

Після Різдва 1943 року в Бутейках було весілля Івана й Марти, родички Катерини Колдун, яка й повідала цю історію. На їхнє свято завітав і старий польський пан, що керував у німецькому господарстві. Він чомусь не дуже хотів веселитися і спішив додому. Музики ж стояли поперед поляка й грали йому «Многая літа», за що він, за весільним обрядом, мав кинути грошей. Але не зробив цього і покинув свято. Музики ж дуже образилися на нього за таку зневагу. Поляк ішов до свого маєтку і не знав, що там чекають непрохані гості. Були вони одягнені в нові білі кожухи. Дехто з селян признав у них корощанських мужиків, бо перед тим, як відвідати панську оселю, вони пройшлися селом, грабуючи місцевих жителів. Але дехто приписує цей злочин бандерівцям, інші – сокирникам. Олександр Фйодоров, партизанські загони якого на той момент дислокувалися на Поліссі, і який добре володів обстановкою в області, доповідав у штаб у Москву влітку 1943-го: «Із достовірних джерел відомо, що, крім загонів українських націоналістів – бандерівців і бульбівців, на Поліссі існують загони сокирників». Вони виникли влітку 1942 року в районах сіл Злазне та Степанської Гути й набули деякого поширення на півночі Рівненщини. Сокирники, як їх називало місцеве населення за те, що полюбляли орудувати сокирами, на початку червня 1943-го вимордували в Згуще 45 поляків, деяким із яких відрубали голови й, насадивши на палі, виставили в центрі села. Саме їм більшість приписує вбивство польської родини в Бутейках. Можливо, до них і належали ті корощани. Господарі дому в той час зібралися в кімнаті. На руках у молодої панянки плакала дитина, один із бандитів схопив малюка за ноги й ударив об стіл. Пан кинувся захищати свою сім’ю і за це його зарубали сокирою, потім – пані, їхню вагітну покоївку і її жениха. Забрали все цінне й покинули село. Незабаром за вбитими приїхали німці. Тоді й прискакав додому молодий пан. Як побачив усю родину порубаною, то почав кричати й шаленіти, його не могли втримати. Не витримав він цього горя й збожеволів. Повезли молодика в Степань, після цього більше ніхто його не бачив. Катерина Корніївна добре пам’ятає той день. Вона ще малою була, бавилася з однолітками. А коли почула про горе, захотіла подивитися. Заглянули у вікно маєтку, де стіни червоніли від крові. Але за це вбивство панів німці чомусь нікого не покарали і не шукали винних. Мало хто знає, що польську сім’ю поховали біля великого ясена обабіч лікарні у Степані, де раніше стояв костел. Ця трагедія, наче недобрий знак, сталася саме того дня, коли Марта й Іван побралися. Жили вони в любові та злагоді. А на Петрів день вирішили сходити за грибами на Ставищанські островки. Мешканці села боялися покидати його межі, бо лісами блукали поляки, які могли зробити все, що їм надумається. Марта вже була вагітна, але не залишила чоловіка й пішла з ним до лісу. Ще й грибів тоді вродило, хоч бери та косою скошуй. Там їх і настигли ляхи. Івана схопили, а Марті сказали йти геть, бо один із поляків мав зуб на Іванового батька. Та жінка не послухала мазурів (так називали їх українці) й почала випрошувати, аби його відпустили. Зрозумівши, що з нею багато клопоту, Марту, як і її чоловіка, застрелили. Поранили ще одного бутейківця, але він вижив. Ледь не постраждав і хлопець, що пас недалеко корови, але зміг утекти від куль. Тіла загиблих забрали лише наступного дня, бо жителі Бутейок боялися підходити до того місця. Про трагедію мешканці села переповідають своїм дітям й онукам. А Ростислав Давидюк присвятив нещасним закоханим поему. Горе друге На Благовіщення у 1943 році над селом Бутейки повисли тяжкі хмари, провісники тих подій, що випали на долю маленького населеного пункту. Микола, якому тоді було лише 9 років, прокинувся і дуже здивувався побаченому в рідній хаті: у них гостювали озброєні незнайомці. Виглянув на двір, там ходив часовий. Згодом хлопцеві батько розповів, що то бійці Української повстанської армії. Вночі вони були на завданні в Степані: розігнали німецьку комендатуру, а потім прийшли в Бутейки на відпочинок. У селі тоді мешкало десь із десяток польських сімей. Бутейківці жили з ними дружно, але політичні перипетії, що відбувалися на той час у світі, все ж таки впливали на стосунки між двома народами. Поляки не любили українців, наші ж селяни до них ставилися лояльніше. Але згодом неприязнь стала взаємною. Коли в Бутейки завітали повстанці, то польські дівчата не гаяли часу й пішли в Гуту, щоб донести про це. Там ляхи організували групу й рушили в село. За що вони хотіли відплатити упівцям, ніхто не відав. Коли почалася битва між поляками та воїнами УПА, Микола і його батьки були в хаті, тільки старший брат Ігнат разом із більшістю бутейківців утік із села. Тато Миколи, Гриць Назарович, переймався за майно та худобу, але в повітрі літали кулі, тому не було можливості все рятувати. Він сказав рідним, що можна перечекати бій у хаті, бо вона штукатурена з обох боків, тому кулі не проб’ють стіни. Тож вони лягли на підлогу та тільки й чули, як щось б’є в шибки. А серед повстанців почався переполох, бо не розуміли, хто їх атакує. Гадали, що німці, але тільки пізніше з’ясували, що поляки. Згодом битва переросла в рукопашний бій, і малий Микола не втримався й спостерігав за ним із вікна рідної оселі. Пощастило йому побачити й славнозвісного командира загону упівців – Дубового, який ходив між бійцями й щось говорив. Микола Григорович пам’ятає великого хреста на грудях воїна. Він не прислухався до його промови, увагу відволікли два полонених, яких посадили біля хати. Дитяча цікавість перемогла, і коли бій саме набирав обертів, хлопченя виглянуло у вікно й побачило, що один із бійців добиває іншого. Гриць Назарович насварив, що висовує голову, коли кулі свистять, і стрімко потягнув хлопця за ногу. Перший бій тривав недовго. Поляки відступили, але через певний час до них надійшла численна допомога. І просто з лісу почали наступ. Село обстрілювали з кулемета. Хати стояли близько одна від одної, а дахи ще й були солом’яні, тому почали горіти. Батько Миколи наказав йому тікати до річки. Сам же іще, коли стих перший бій, виніс із дому весь одяг і закопав у землю на городі. Воїни УПА почали обстрілювати поляків у відповідь. Тож атаку ворогів вдалося відбити. За деякими даними, їх тоді полягло 138, з боку повстанців – 8. Рідне село Миколи стало справжнім згарищем: лишилося тільки декілька хатинок, переважно ті, що стояли поодаль від інших. Селом же блукали упівці. Дим виїдав їм очі, а вони лише мовчки витирали хустинками мокрі від сліз обличчя. Вночі, коли воїни УПА покинули Бутейки, поляки забирали тіла вбитих побратимів. Із корінних жителів ніхто не постраждав. Лише вбило коня, кулею відбило ріг корові. Того дня в одній бутейківській сім’ї народився син. Ще люди пригадують, що через два дні після розгону фашистів у Степані, в село потрапив зовсім юний німецький солдат. Він плакав і щось говорив не по-нашому. Чоловікам стало жаль його, тож переодягли цього «хороброго» бійця в дівоче вбрання, зав’язали хустину й повезли в Антонівку, де було багато німців. Мужики мусили замаскувати хлопця, бо якби його побачили бандерівці в німецькій формі, то вбили б. Тож привезли юнака на станцію, де віддали німцям. Вони ж, як побачили того вояку в спідниці, то ледь зі сміху не луснули. Полеглих у бою воїнів УПА похоронили в Бутейках. Їхні могили майже не доглянуті, до того ж, одне з захоронень розміщене неправильно. Скоріш за все через те, що ховали їх серед ночі і не знали, де захід сонця, а де схід. Після того, як спалили Бутейки, всі поляки, які були в селі, повтікали. А місцеві жителі боялися подальшого розвитку подій, тому навіть спали одягненими, аби під час загрози можна було легко втекти. До 26 червня село охороняли вартові. А з 25-го на 26-е чоловіки з ближніх сіл, у тому числі й бутейківці, рушили військом разом із воїнами УПА проганяти поляків із України, заодно й відплатити за все спричинене горе. В одній лише Кам’янці тоді жило 15 тисяч ляхів. Вони мали власну армію, яка називалася «Ożel biały» (Білий орел). Це була організація польських націоналістів, яку звинувачували за фашистські погляди, адже визнавали вони лише своїх. Вороже ставилися до євреїв та українців. Тож, коли оточили польські поселення, отримали наказ вбивати всіх мешканців, нищити все польське надбання. Їх же заздалегідь попередили, аби покинули Україну, виділили їм дорогу на Рафалівку, де німці видали декілька вагонів для вимушеної евакуації. Але ніхто з фашистів і совєтів не втручався в це з’ясування стосунків. І до обіду 26 червня всі польські двори зруйнували. Вбитих було мало, бо більшість поїхали геть. Худобу, яку не встигли забрати з собою, воїни УПА зігнали в одне місце. Дещо лишили собі, а все інше роздали людям. Горе третє Після цього стало вільніше. Люди вже покидали межі села, хоча в серці все одно залишилася пересторога: а раптом поляки повернуться… За літо відбудували хати й хліви хто як зміг, вирили землянки. А 11 листопада (за свідченням Миколи Кокори) в Бутейки завітав воїн УПА, був він без зброї та вигукував: «Тікайте, люди, бо в селі буде бій. Німці йдуть!». Повстанці перекрили фашистам дорогу обваленими деревами. Німці ж вислали вояків обстежити територію, а згодом у селі почалася стрілянина. Свідки казали, що фашисти потрапили в засідку загону УПА на чолі з Яремою, хоча це міг бути й загін Дубового. Вороги деякий час тримали оборону, а незабаром у повстанців закінчилися запаси зброї, тому вони припинили обстріл. Але зайди вирішили на всяк випадок спалити Бутейки, мешканці якого, як їм здалося, заодно з армією УПА. Наступного дня Гриць Назарович пішов у село за хлібом, але там його схопили фашисти. Сім’я ж про це й не здогадувалася, після першої пожежі вони тимчасово жили в хатинці лісника. З вікна оселі малий Миколка й побачив, що в їхній бік прямують німці. Мати наказала тікати. Хлопець подався до болота, де був покинутий хутір, сховався у хліві в куточку, накрившись соломою. Ніхто за жінкою й дитиною не погнався, бо фашисти остерігалися лісу. Хатину лісника теж не зачепили, тільки зірвали підлогу. Мама знайшла Миколу вже під вечір. Принесла з собою кусочок хліба. Микола Григорович пам’ятає, яким смачним він йому видався. Батька ж разом із усіма, хто лишився в селі, загнали в хлів і хотіли спалити. Врятувала їх німкеня, що була одружена з місцевим жителем. Вона пояснила, що в Бутейках немає повстанців, а зачинені в клуні – ні в чому не винні селяни. Фашисти їй повірили й відпустили бутейківців. Але Миколиного тата забрали з собою, він їх супроводжував декілька тижнів аж до села Разничі, і там їх чимало полягло від рук бійців УПА. Гриць Назарович із декількома офіцерами вирвався на підводі з оточення і вони дібралися до Ковеля, де був німецький штаб. У цім місті отримав документи. Прикинувся поляком, адже добре знав мову. Німці ставилися до ляхів приязно, ще й вільно розмовляли польською. На щастя, дружина німецького коменданта була полячкою, тому його забрали, аби допомагав по господарству. Якось у них скінчилися дрова й Гриця Назаровича відправили за ними в ліс. Він же попросив собі в помічники односельця Василя Базелюка. Той польської не знав, тому Гриць сказав йому вдати з себе глухонімого. Сіли ці псевдополяки на підводи й рушили додому. Тож батько Миколи Григоровича врятував життя односельцю, ще й коней додому привів. Таким, переповненим подіями, став для маленького села 1943-й. Дві пожежі від рук різних ворогів. Несправедливі смерті та жадане спасіння… Звісно, нелегко сучасникам  уявити таку реальність.

Була війна , а на війні як на війні: основна професія – убивати. Не були винятком і противники: поляки,партизани та оунівці. Останні вбивали проїжджих військових, навіть своїх земляків-комуністів, які поверталися з фронту додому. Вбивали й просто за те, що виявляли симпатію до радянської влади. Причому на таких „ворогів” шкодували патронів — основною зброєю була мотузка.

Рекрутів до УПА набирали в добровільно-примусовому порядку: якщо прийшли по тебе „Степанові хлопці” (бандерівці), ти, значить, віриш в самостійну Україну. А коли відмовляєшся служити в повстанській армії – виходить, симпатизуєш червоним. Тоді дорога одна – на той світ. Хоча могли лише шомполів всипати (це вже як на кого потрапиш) або комісувати по стану здоров’я. Всі мобілізовані проходили строгий  медичний відбір, і хворих на службу не брали („нема часу вас лікувати, нам треба здорові вояки” – казали лікарі). Крім того, всі новобранці перевірялися службою безпеки. Незадовільний результат перевірки теж грозив смертю.

Практично з ОУН-УПА дороги назад не було.

” Не раз було й таке, — мені особисто розповідав батько, якому в той час йшов 14 рік: ” ОПІВНОЧІ СТУКАЮТЬ У ВІКНО „СТЕПАНОВІ ХЛОПЦІ”: „ АНУ!, ОДЧИНІТЬ!”. БУВАЛО, ПРОСИЛИ, А НАЙЧАСТІШЕ ЗАБИРАЛИ ХЛІБ, КРУПИ, САЛО, ХУДОБУ. МУСИШ ВІДДАВАТИ, КОЛИ НА ПЕЧІ ПЛАЧУТЬ МАЛЕНЬКІ ДІТИ, А В ГОЛОВУ  НАЦІЛЕНЕ ДУЛО КАРАБІНА! А ПІД РАНОК СТУКАЮТЬ ЗНОВУ, ВЖЕ ЧЕРВОНІ ПАРТИЗАНИ: „, СЯКІ-ПЕРЕТАКІ, ХЛОПЦІВ З ЛІСУ ПУСКАЄТЕ ДО СЕБЕ, ФАШИСТАМ ПРИСЛУЖУЄТЕ?! БАНДЕРІВЦІ! РОЗСТРІЛЯЄМО!..”

Добре, якщо закінчувалося тим, що поставлять синяка під око та вигребуть решту харчів. Можуть і кулю в лоб пустити, або хату підпалити. Але найчастіше люди просто не розуміли, хто прийшов: чи бандерівці, чи партизани. Лютували ті й другі. Проте траплялися й добрі, людяні, по всякому тоді було.

Того сорок третього буремного літа по всьому сарненському Поліссю з раннього світанку до пізнього вечора з дня в день у лісі лунали дитячі зойки і плачі:” Та-а-ту-у!…. Виходьте з лісу!”.

Од тих благальних дитячих голосів солоними і сухими сльозами плакало опалене, гартоване  вогнем січове побратимство. Довго шукали бродили по лісу стрільці в пошуку діточок. Натрапили…, і очам своїм не повірили; плачі і благання дітей линули з чорно-блискучої скриньки. Людське горе записане на плівку. Зі скриньки лунали дитячі благання, а за товстими дубами ховалися троє бійців НКВС і один ястребок…

У кожному воєнному жахітті найбільше страждань припадає на дитячу долю. Неможливо без здригання слухати розповідь Баєчко Олени Василівни, їй було тоді ледве за шість років і жили вони на околиці села Немовичі. Усю сім”ю вирізали бандерівці, а Оленку для залякування інших односельців лишили живою. Розчленовані тіла  склали на стіл, а дівчинці  наказали:” Ну, сиди дитино! З голоду не помреш, м”яса на столі багато!…” Замкнули хату і пішли.

Ось як згадує той повний жахів час  уродженець села Немовичі Наконечний Ф.Й., батько якого воював  на фронті в лавах Червоної Армії:

” Добре пам”ятаю, мені вже сповнилось п”ять років; десь серед літа 43-го  з села прийшла збентежена мама й сказала, що їй передала Ющикова Любка, що сьогодні вночі будуть “рубати”. Я вже розумів що це означало… Ледь стемніло, мене мама взяла на руки і понесла в город – у квасолиння. Наша хата була сама крайня, отож далі вже не було куди йти… Там протремтіли до ранку… В ту ніч до нас ніхто не прийшов, а от в центрі села тоді вирубали сім”ю за те, що не насушили мішок картоплі /на кшталт сучасних чіпсів/ за рознарядкою хлопців з лісу …”

Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті подій Другої світової війни й у контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не мали іншого шляху до незалежності, як боротьба з державами, що панували на українських землях. При цьому українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони становили більшість. Протистояння з поляками в роки війни було спровоковане насамперед прагненням польської меншини зберегти владу Польщі на західно­українських землях.

Ситуацію загострило нищення цілих сіл нацистами, які намагалися зміцнити свою владу жорстоким терором. Коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір україн­ського сільського населення проти нацистських окупантів, він включав і терористичні акти щодо тих поляків, яких українці вважали німецькими прислуж­никами. По-суті, це було справжнє повстання, яке лише з часом набуло орга­нізо­ваних форм. Як доповідав до Лон­дона один з представ­ників еміграційного уряду, вбивства колаборантів пере­кинулися на польські села і на поміщицькі маєтки, які нале­жали державі, але управлялися поляками[2] .

Польські збройні формування на Волині йшли на співпрацю не лише з німцями, що інколи допускали й українці, але й з черво­ними партизанами, яких українське підпілля вважало головним ворогом. Участь волинських поляків у червоній партизанці, в тому числі і в розвіду­вально-диверсійних загонах радянських спецслужб, по­чалася до загострення польсько-українського проти­стояння, отже вона була не наслідком цього загострення, а однією з його причин. На якомусь етапі керівники окремих повстанських загонів, на базі яких створювалася УПА, вирішили усунути ворожі польські осередки з теренів, які мали стати їхньою опера­цій­ною базою. Напади на польські села, вбивства частини населення мали на меті тероризувати і змусити до втечі всіх інших. Участь місцевої людності, зумовлена соціальними конфліктами, надавала протистоянню рис безпощадної селянської війни [4]. Хоч за великим рахунком її спрово­ку­вали ті, хто зробив волин­ських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі, нема і не може бути ніякого виправдання вбивствам не­винних людей, кату­ванням і знущанням, виявам садизму й жорсто­кості. Але за злочини відповідають тільки ті, що їх вчи­нили, а не український народ і його збройні форму­вання.

Нещодавно українською прокуратурою був допитаний ветеран УПА Степан Бакунець. Про це повідомляє Громадська ініціатива Поліська Січ.

У Дубровицькій районній прокуратурі повідомили, що Бакунця допитали на вимогу Республіка Польща, у якій тамтешня Генеральна Прокуратура порушила кримінальну справу “за фактами злочинів проти польського народу”. Підставою для слідчих дій стала позиція польського історика Ґжеґожа Мотики -- він звинуватив відділ УПА Григорія Перегійняка-”Коробки”, в ліквідації польської колонії Паросля поблизу с.Антонівка в Сарнецькому районі Рівненської області.

 

Звинувачення щодо “Коробки” базується на уривку допиту в застінках НКВД, повстанця Петра Василенка. Зокрема Василенко повідомив:

 “Наша сотня под командованием Корзюка Федора из Волынской области по кличке „Кора” уничтожила два селения около 300 дворов (сожжено) – селение Галы и селение Паросля Владимерецкого района Ровенской области. Все польское население вплоть до грудных детей было уничтожено (вырезано и порубано).” ГДА СБУ, Ф. 13, спр. 1020, арк. 204.

Але важливо те, що (Мельник Макар) “Кора” ніколи не був у сотні “Коробки”. Все, що пов'язувало “Кору” з “Коробкою” – так це лише участь у спільному старшинському вишколі “Холодний Яр”, про що детально розповів ветеран УПА Степан Бакунець. Більше того, напад на польську колонію Паросля невідомими особами які намагались розмовляти “російською” (тому могли бути місцевими червоними партизанами!), був вчинений, за свідченнями поляків, в лютому 1943 року, а “Кора” створив свою сотню лише влітку того ж року, що підтверджено архівними документами. Вже з цього можна дати оцінку “свідченням” мордованого в застінках НКВД повстанця Петра Василенка.

Також цікавим епізодом у історичних фантазіях польського історика Ґжеґожа Мотики, є згадка про нібито полонених бандерівцями у Володимирці польських поліцаїв – “узбеків”. Поява цих “узбеків” дивує навіть польських істориків. Адже вони не розуміють звідки Мотика взяв тих “узбеків”, якщо про них не згадує жоден з виживших після нападу в Паросля поляків.

З цього приводу, ми ще раз зустрілись з ветераном Бакунцем і він розповів, що саме від нього хотіли прокурори.

  Ветеран УПА Бакунець, повністю визнає, що брав участь в облозі Гути-Степанської (сьогодні с.Гута, Костопільський р-н., Рівненської обл.). Облога пояснюється тим, що в цьому населеному пункті переховувалось два десятка червоних партизан, які грабунками і нічними нападами на сусідні села тероризували українське населення.

Тому, зі слів Бакунця, Гуту-Степанську УПА (ОУНб), взяли в облогу, і поставили вимогу видати “червону банду”. Але поляки не лише не видали червоних бандитів, а й вбили трьох повстанців переговорників, що інакше як віроломство у військовій міжнародній термінології назвати не можна.

А ось про колонію Паросля ветеран УПА нічого не знає і запевняє, що у цьому селі його сотня не бувала.

    Ось як про політичне становище в районах дислокації військ 1 -го Білоруського фронту

на цьому відтинку часу доповідав Хрущову М.С. начальник Політуправління 1-го Білоруського фронту генерала майор Галаджій

 

Політичне становище в районах дислокації військ фронту (Рівненська, Волинська, Житомирська та Поліська області) характеризується наявністю в них організованих збройних загонів німецько-українських націоналістів, що діють проти частин Червоної Армії і місцевих органів радянської влади.

 

 

Збройні банди об'єднуються так званими «Українською повстанською армією» ( «УПА») і «Української народно-революційної армії» ( «УНРА»), загальне керівництво над якими здійснюється організацією німецько-українських націоналістів (ОУН).

 

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА І ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА ОУН

 

На чолі ОУН стоїть «Центральний провід» (центральне керівництво). Йому послідовно підкоряються: крайової, окружний, надрайонний, районний і підрайонів проводи.

 

Цій політичній організації відповідає організація господарська (постачальна), яка будується в такий спосіб (від низу до верху): сільський «господар», підрайонів «господар» і т.д., що забезпечують створення продовольчих, фуражних та інших запасів для ОУН. Відповідний їм за рангом «господар» -інтендант при військовій частині підпорядковується послідовно: Станично, Кущевий, підрайонів, районному і т.д. «Господарю» -інтенданту. Вони є організаторами і хранителями таємних продфуражного складів ОУН, у великій кількості створених в Протягом 1943 р на території, нині звільненою Червоною Армією від німецької окупації.

 

Всі організаційні ланки ОУН ретельно законспіровані. Як керівники, так і рядові члени ОУН діють тільки під кличками.

 

ОУН має спеціальний пропагандистський апарат, який випускає значну кількість брошур, листівок до населення, Червоної Армії.

 

Відразу ж після нападу Німеччини на СРСР оунівці виступили з антирадянськими відозвами, а також з'явилися організаторами «Українського стрілецького корпусу» (т.зв. «Вільний козаки»), що входив до складу німецької південної групи армій. Керівник ОУН колишній полковник петлюрівської армії МЕЛЬНИК і його помічник БАНДЕРА у всіх містах і районах, окупованих німцями, ввели організацію «української поліції і міліції». Вона співпрацювала з німцями в проведенні масового знищення радянських громадян.

 

Ставленик бандерівського крила ОУН (БАНДЕРА претендував на роль «гетьмана вільної України» і вже сформував «уряд») Тарас БОРОВИК (або Боровець), який назвав себе Тарасом Бульбою, призначений начальником поліції м.Сарни, одночасно став організовувати так звану «Поліську січ».

 

У міру як Того німці просувалися України націоналістична вглиб Агітація і ІМЕНА Мельника, Бандери, БУЛЬБИ і ін., Перебуваючи ще в деякий відгук, Західній Україні на території СРСР в межах до 1939 р не користувалися ні найменшої популярністю. В лютому місяці 1942 р німці розпустили поліцію. Після перших поразок німці стали всерйоз побоюватися наявності в своєму тилу українців, враховуючи також активізацію партизанського руху.

 

Цей різкий поворот в німецькій політиці на Україні викликав замішання в керівництві ОУН і привів до її розколу. Одна частина, на чолі з МЕЛЬНИКОМ, відкрито солідаризувалася з німцями, заявляючи, що про «самостійний» Україні необхідно відкласти до кінця війни, а зараз слід беззастережно співпрацювати з німцями на будь-яких умовах, виходячи з того, що «головне завдання - спільна боротьба проти рад ». Інша частина, на чолі з БАНДЕРОЮ, перейшла на нелегальне становище і почала формування «Української повстанської армії». Ядро «УПА» склали б.поліцейскіе і члени ОУН, потім до її складу було включено значну кількість насильно мобілізованою української молоді.

 

У той же час БУЛЬБА спробував вести «самостійну політику,« незалежну »від керівництва ОУН, вступаючи в переговори поперемінно то з радянськими партизанами, то з німцями і організував з розігнаних німцями загонів« Поліської січі »і української поліції« Українську Народно-Революційну Армію » ,

 

Незважаючи на свої «розбіжності», бандерівці, які намагалися грати роль «непримиренних» супротивників німців, і більш погоджуючись налаштовані буль-Бовца, також як і відверті гітлерівці-мельниківці, виконують роль німецької агентури і проводять абсолютно однорідну політику: грабують населення, влаштовують польські та єврейські погроми, вирізають партизанські сім'ї, організовують засідки і цілі походи проти партизан і «змагаються» в наклепницької антирадянській пропаганді.

 

«УПА» очолюється «головнокомандувачем» генералом Клима Савура (Охрім інакше), що є одночасно «крайовим провідником» ОУН. «УПА» в свою чергу, розбивається на 4 округи (на нашому фронті діють два округи - «Заграва» і «Схід»), Кожен такий округ складається з 3-6 батальйонів (куренів). До складу куреня входить 3-4 сотні, до складу сотні - 3-4 чота (взводу), в чоте - 3-4 рою (відділення). . У батальйоні налічується до 450 чол, в сотні - 100 чол.

 

До кінця грудня 1943 р «Заграва» налічував понад 3 000 багнетів.

 

На озброєнні є гвинтівки, ручні кулемети, пістолети різноманітних марок російського та іноземного зразка, станкові кулемети «Максим» (дуже мало), міномети (дуже мало). Артилерія, якщо не брати до уваги 2-3 знарядь, вийнятих з радянських танків і декілька перероблених, відсутня.

 

Організаційна структура «УНРА» (бульбівців) аналогічна «УПА» (бан-деровцам). Можна припускати, що вони об'єднуються в бандитських діях або у всякому разі відмовляються від «міжусобної боротьби».

 

Статути «УПА» передбачають спеціальне обмундирування німецького зразка з невеликими відмінностями. Однак, відмічені досі банди не мають ніякої форменого одягу і, відчуваючи брак в будь-якої одязі, відбирають у населення взуття, носильні речі.

 

* * *

Українські націоналісти мають свою програму. У програмі вони рекламують, що «організація українських націоналістів бореться за українську самостійну соборну державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі ... Тому ОУН бореться проти СРСР і проти німецької« нової Європи »... за повне визволення українського народу від московсько-більшовицького та німецького ярма ».

 

3-й надзвичайний з'їзд ОУН, який розглянув в серпні місяці 1943 р нову програму, проголосив гасла, які повторювали або варіювали колишні демагогічні тези, на кшталт: «Україна для українців», «Геть з України німців, ляхів, жидів і москалів» і ін.

 

Однак, численні документи та практичні дії показали, що свою ворожу діяльність оунівці проводять в тісній співпраці з німецьким командуванням і їх розвідувальними органами. Про це можна судити хоча б по наступних прикладів:

 

6 березня 1944р. партизанами захоплена копія «договору» між загоном бандитів і німцями. За договором бандити будують для німців міст в районі Любяж і припускають спільними діями очистити західний берег р. Стаход від партизан і підрозділів Червоної Армії. Договір підписаний від німців капітаном ВІФІ і від бандитів - ОБОРИНА-ЧОРНИМ.

 

24 лютого 1944 р боївки націоналістів разом з німцями вели бій проти наших військ за Домбровиця.

 

У числі тринадцяти бульбівців, 9 квітня знищених 1944 р при зіткненні з бійцями 1330 ОТЕР (70 А), виявився один німець.

 

27 березня 1944 р націоналісти допомогли розвідці противника влаштувати засідку і захопити в полон командира взводу зв'язку 488 397 СП СД (61 А) ст. лейтенанта ВАСИЛЬЧЕНКО і єфрейтора-телефоніста того ж взводу БУЛГАКОВА.

 

Встановлено також, що оунівці підтримують зв'язок і здійснюють співробітництво не тільки з німцями, а й з усіма тими, хто веде війну проти СРСР, і, зокрема, з угорцями.

 

Під час відступу німецьких військ з м Сарни в січні 1944 р, окружним керівником «СБ» - «ШВОРНИМ» були затримані два мадяра, за допомогою яких він зв'язався з угорським командуванням. Через кілька днів в с. Працікі, Домбровицького району, Рівненської області, між «ШВОРНИМ» і офіцером-представником угорського командування, відбулися переговори про спільну боротьбу проти Червоної Армії. Мадяри забезпечили оунівців зброєю, передавши їм одну легку зенітну гармату, кілька кулеметів, патрони і 5 тис. гранат93.

 

Про зв'язок з угорським командуванням показав і заарештований Балецький. На початку січня, - показував Балецький ", - в с Тончев, Корецького району, де розташовувався курінь« КВАТИРЕНКО », приїжджав угорський генерал, одягнений в цивільний одяг Разом з ним були: .. Перекладач і три представника від головного командування« УПА »і крайового проводу ОУН. після відбувся урочистого обіду генерал передав куреню «КВАТИРЕНКО» 1 тис. індивідуальних пакетів, 500 патронів для автоматів і 27 гранат. На другий день був збудований курінь «КВАТИРЕНКО», і генерал робив огляд, після чого він виїхав разом з представниками центру ОУН.

 

Від головного командування «УПА» є наказ про те, щоб не вступати в бій з угорськими та румунськими частинами, а, навпаки, всюди встановлювати з ними контакт і надавати їм сприяння в заготівлі продуктів харчування.

 

ТАКТИКА БАНД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

 

До приходу частин Червоної Армії в західні райони України націоналістичні банди вели боротьбу проти партизанів і польського населення. У ряді населених пунктів майже поголовно вирізано польське населення і розграбовано його майно. Польське населення бігло в ліси, багато приєдналися до партизанів або ж перебиралися в міста назустріч наступаючим частинам Червоної Армії.

 

Коли частини Червоної Армії перейшли через Дніпро, «УПА» і «УНРА» також намагалися перейти до рішучих дій. Вони викинули гасло: «Поради женуть на захід - ми наступаємо на схід» і навіть оголосили свій «похід на Київ».

 

Однак, спроба виступити в якості польових частин, рухаючись назустріч відступаючим німцям (не нападу на них, маючи намір захопити Київ в момент переходу його з рук в руки), поставила банди «УПА» і «УНРА» під концентровані удари партизанських частин. З іншого боку, і німці, будучи дезорієнтовані і налякані потужним розмахом партизанської війни, вже в своїх ближніх тилах переставали місцями відрізняти ОУНівські банди від партизан і завдали їм кілька сильних ударів. Таким чином, «УПА» і «УНРА» були розсіяні на дорогах, що ведуть до Києва.

 

Основні збройні сили «УПА» і «УНРА» відступили слідом за німцями, залишивши в тилу Червоної Армії загони і дрібні банди чисельністю від 6-10 до 500-800 чол., Частково навіть не озброєними. Перед ними було поставлено такі завдання:

 

1. Продовжувати фізичне знищення євреїв і поляків.

 

2. Знищувати представників радянської влади, партійних органів, особливо органів НКВС.

 

3. Озброюватися за рахунок Червоної Армії, нападаючи на обози, окремі групи, одиночних бійців і офіцерів.

 

4. Знищувати «сексотів» (Під останнім терміном маються на увазі всі особи, лояльно які співпрацюють з радянськими органами і Червоною Армією.)

 

5. Зривати усі заходи Радянської влади і, перш за все, призов до армії, трудову мобілізацію, будівництво доріг і мостів, налагодження зв'язку, різні поставки і заготовки і т.д. і т.п.

 

Особливо широко розгорнулася діяльність українських націоналістів з моменту вступу Червоної Армії на територію західних областей УРСР. У боротьбі проти органів радянської влади і частин Червоної Армії використовуються раніше створені організації. Причому новим в їх діях є те, що вони роблять спроби блокуватися з білоруськими націоналістами і залучити на свою сторону нестійкі елементи з числа військовослужбовців Червоної Армії.

 

У перші дні приходу Червоної Армії українські націоналісти через свої банди, що знаходяться на напівлегальному становищі, повели боротьбу з населенням, з полюванням відгукуються на заклик Радянської влади. Серед місцевих жителів, що підтримують заходи Радянської влади, проводили жорстокий терор.

 

Так, наприклад, 2 лютого ц.р. бандити закидали гранатами будинок місцевого жителя с. Теклювка, Домбровицького РАЙОНУ ЦУМу. Сам ЦУМу і вся його сім'я загинули. В с. Б. Цепевічі бандити вирізали всю родину місцевого жителя М ОСКАЛІК в кількості 8 чоловік.

 

З метою збереження бази для укомплектування загонів «УПА» і ослаблення Червоної Армії, націоналісти в лютому - березні місяці розгорнули активну роботу по зриву проведеної органами радянської влади мобілізації місцевого населення в Червону Армію

 

Ця боротьба проводилася різними формами.

 

Крім проведеної агітації серед населення про ухилення від призову в Червону Армію, націоналісти становили списки осіб, які підлягають призову, і шляхом залякування домагалися їх ухилення від призову, а також цілими селами чоловіче населення забирали в ліси.

 

В с. Сепачув, Ново-Рокитнянського району, збір призовників був призначений на 10 березня ц.р.; підлягало явку 110 чол. Дізнавшись про це, за 2 бандити дня до призову з'явилися в село і забрали насильно в ліс 106 чол. призовників.

 

В с. Озерці, Володимирецького району, напередодні призову бандитами уведено в ліс все чоловіче населення.

 

З с. Кричильськ, Степаньского району, було покликане в Червону Армію 360 чол. . При проходженні в призовну комісію з них розбіглося 300 чол, більшість з яких - за мотивами боязні репресій з боку бандитів над їхніми родинами.

 

Характерно те, що чоловіче населення призовного віку з населених пунктів, в районі яких розташовувалися частини Червоної Армії, на призовні пункти були нормально і, навпаки, там, де не було військових частин, на призовні пункти було в незначній кількості.

 

Мали місце випадки збройного нападу бандитів на працівників призовних комісій.

 

18 березня ц.р. в с.с. Немовичі і Тинне Сарненського району, на членів призовної комісії було скоєно напад, в результаті перестрілки вбито 20 бандитів.

 

Напад на працівників призовних комісій мало місце також вербі. Ремчиці.

 

Як показав заарештований учасник «УПА» СТЕЛЬМАХ, йому відомо, що від вищестоящих органів «УПА» було отримано спеціальну вказівку бандитським загонам вжити заходів до того, щоб всі учасники бандотрядов ухилялися від призову в Червону Армію і до особливого розпорядження ховалися в лісах.

 

Заарештований керівник оунівського організації с. Северинівка. Маневицького РАЙОНУ Сиротіна Л.Г. показав:

 

«Перед приходом Червоної Армії в цей район я отримав від ОУН вказівку - весь чоловічий склад населення цього району, а особливо учасників« УПА », вивести в ліси, щоб зірвати мобілізацію до Червоної Армії».

 

Також мав місце ряд фактів нападу загонів націоналістів, чисельністю до 500 чол., На військові частини і підрозділи.

 

* * *

 

З приходом наших військ в райони Західної України, війська НКВС, а також частини Червоної Армії розгорнули рішучу боротьбу з ліквідації банд українських націоналістів. За цей час ОУНівцям нанесені великі втрати, багато з банд припинили своє існування.

 

За даними Управління «СМЕРШ» Другого Білоруського фронту, за період з 15 березня по 6 квітня ц.р., в результаті проведених операцій, 970 чол вбито. і 1050 чол. взято в полон українських націоналістів. Крім цього, заарештовано 280 учасників ОУНівських організацій.

 

Управлінням «СМЕРШ» і відділеннями «СМЕРШ» армій Першого Білоруського фронту, спільно з військами НКВС, за час з 6 квітня по 12 травня ц.р. 44 ліквідовано банди, які налічують 765 чол. Крім того, під час зіткнень з бандгрупами вбито 1 720 чол На підставі оперативних заходів заарештовано 338 активних учасників ОУН і «УПА», в населених пунктах прифронтової смуги ліквідовано 46 осередків ОУН. При цьому взято 61 склад, з яких 15 - зі зброєю і боєприпасами, 40 - з продовольством і 6 - з різним майном.

 

Ось кілька характерних прикладів.

 

27 березня 1944 р в районі с. Степань 202 ОСБ бригади НКВД виявив в лісі банду в 500-600 чол. В результаті проведеного бою вбито 436 бандитів, один узятий в полон, інші розбіглися. Втрати батальйону склали 22 чол. убитими.

 

29 квітня 1944 р на групу червоноармійців в складі 54 чол., які працювали в Межерицького районі, Рівненської області по заготівлі с / г, напала Продуктів Банда бандерівців в кількості 500 чол.

 

Бійці вели бій протягом 5 годин, поки не підійшов загін бригади НКВД. В результаті бою банда була ліквідована :. Убито - 250 чол, захоплено в полон - 200 чол. Наші втрати - 4 чол. убито, 7 - поранено.

 

В результаті проведених частинами Червоної Армії ряду операцій зі знищення банд і понесених ними втрат націоналісти змушені були змінити дислокацію і тактику. За розпорядженням керівництва ОУН і головного командування «УПА», банди пересуваються в східні райони і від боротьби проти великих підрозділів Червоної Армії перейшли до диверсійних і терористичних актів проти військових об'єктів, невеликих груп військовослужбовців, особливо офіцерів. У разі зіткнення з великими силами Червоної Армії, банди всіляко ухиляються від бою, а при успішних боях з дрібними групами - забирають зброю, ховають його, військовослужбовців неросійської національності приваблюють в «УПА», російських вбивають і тільки невеликий їх відсоток відпускають для проведення разложенческой роботи серед бійців і командирів Червоної Армії.

району, з лісів вийшло і здався в полон 86 бульбівців, частина з них, після перевірки, спрямована в райвійськкомати. 11 квітня через лісів в районі Рокитно вийшла і здалася в полон група бульбівців - 93 людини.

ПОЛІТИКО-МОРАЛЬНИЙ СТАН оунівських БАНД

 

Склад бандерівських і бульбівських банд неоднорідний. Керівний актив -свідоме зрадники Батьківщини, німецькі найманці і фанатичні шовіністи з числа старих учасників ОУН. Основне ядро банд складається з колишніх поліцейських, учасників каральних експедицій німців проти партизан і масових вбивств поляків і євреїв.

 

Поряд з ними в бандах націоналістів є значна кількість насильно мобілізованих (виявлені, наприклад, спеціальні мобілізаційні листки «УПА») і ошуканих антинімецької демагогічною пропагандою ОУН молодих селян, в тому числі і таких, які бігли від німецької трудової мобілізації.

 

Серед учасників банд також є колишні військовослужбовці Червоної Армії, які перебували в полоні у німців чи в їхньому тилу.

 

Відділом «СМЕРШ» 69 армії, в результаті прочісування місцевості, в районі розташування частин Червоної Армії 23 квітня ц.р., був затриманий і заарештований, як активний учасник ОУН, колишній військовослужбовець Червоної Армії (з 1937 по 1941 рр.) - ОВЧАРОВ- ОВЧАРЕНКО Дмитро Максимович, 1915 р.н., уродженець с.Олександрівка, Кромского району, Орловської області. Потрапивши в полон до німців в 1941 р, був відпущений і приєднався до «УПА», був учасником «СБ», організовував розвідку і вів роботу проти партизан, у свій час очолював бандгруппу.

 

Відділом «СМЕРШ» 47 армії, 24 квітня ц.р., заарештований учасник ОУН - колишній військовослужбовець Червоної Армії Полещук Короп Васильович, який в 1941 р Разведуправленіем Червоної Армії був перекинутий в складі 5 чоловік з м.Києва в тил противника з розвідзавдання. Перебуваючи на території Західної України, вступив в ОУН.

 

15-го квітня ц.р. на ділянці 47 армії, в лісі в п'яти кілометрах на південь від с. Пісочне, був затриманий разом з іншими учасниками оунівського банди бувши. військовослужбовець Червоної Армії - КОРОЛЬОВ Михайло Васильович, 1922 р.н., уродженець с. Баген, Черновершенского району, Куйбишевської області. У серпні 1941 р [Він] під м.Канів змінив Батьківщині, перейшовши на бік противника. Утік із Ковельського табору військовополонених, переховувався в Турійському районі і восени 1943 р вступив банду «УПА», де йому було присвоєно кличка «Сіващ». Складався в саперної команді і займався будівництвом бараків для банди, складів, пекарень, стаєнь і госпіталів.

 

14-го квітня ц.р. команда була розпущена до особливого розпорядження, і він, разом з іншими чотирма учасниками, попрямував в с. Тагачин, Турійського району, де повинні були тимчасово проживати на нелегальному становищі, але в той же день, наскочив в лісі на 20 Бойцов для Людина Червоної Армії, були ними захоплені.

 

Серед всіх своїх прихильників як добровільних, так і насильно залучених в банди ОУН, підтримують надзвичайно жорстку, буквально терористичну дисципліну.

 

Для підтримки дисципліни в бандах застосовуються тортури і смертна кара. Є ряд випадків, коли дезертирували з банди розстрілювали або відрубували їм голови. Право розстрілу має командир сотні, нижчестоящі командири мають право побити або змусити багато разів падати грудьми на землю.

 

У січні 1944 р, групою «СБ» «ЯРЕМИ» були розстріляні три колишніх учасника «СБ»: один за те, що погано ніс службу, а два - як ненадійні, яким не можна було довіряти.

 

На допитах учасники «СБ» били заарештованих шомполами. Як показав Степанок Феодосій, їм було нанесено заарештованому КОВАЛЬЧУКУ Ігнатію 25 ударів шомполом за наказом «ЯРЕМИ» за те, що той не зізнавався. У січні 1944 р «ЯРЕМА» допитував одну дівчину з с. Городище. За його наказом два учасники «СБ» побили її шомполом, щоб вона, як сказав Степанок, дала правильні свідчення.

 

Побиття шомполами застосовувалося, як міра покарання за скоєні вчинки. У січні 1944 р п'ять жителів с. Стебла були побиті шомполами за розкрадання лісу. Шомполами каралися і учасники «СБ» за пияцтво, порушення дисципліни та інші проступки.

 

Одночасно з цим націоналісти розпускають серед рядових учасників банд різного роду провокаційні чутки, а також залякують жорстокими розправами з боку радянських органів.

 

Так, наприклад, ватажками банд пущений слух, що німці випустили Бандеру, підготували великі з'єднання оунівців, які найближчим часом будуть перекинуті на допомогу бандам, чинним в тилу Червоної Армії.

 

Проте всі ці заходи безсилі утримати почалося розкладання в бандах. Збільшується число осіб, які не вірять в те, що скоро здійсниться переворот і буде створена «самостійна Україна», починають більше вірити в сили Червоної Армії, що вона втримається на Західній Україні.

 

Все це пояснюється тим, що частини Червоної Армії завдали відчутного удару по бандам. Багато банди розбиті, їх учасники знищені або арештовані. Ослабла зв'язок з населенням, погіршилося постачання, в бандах лютує тиф, деякі починають не виносити тяжкості голоду і переслідування і в організованому порядку виходять з лісів, є до військових частин Червоної Армії і складають зброю.

 

10 квітня ц.р. в районі д. Прапор, Рафуловского

Спроби націоналістів насадити свої організації на собственноукраінской території зазнають краху.

 

Цьому в значній мірі сприяє правильна лінія частин Червоної Армії і органів Радянської влади щодо місцевого населення.

 

Однак, -Німецька українські націоналісти досі вдають із себе організовану силу, а їх банди продовжують завдавати військам фронту значної шкоди.

 

СТАВЛЕННЯ НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ До ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

 

Банди німецько-українських націоналістів тривалий термін проводили жорстоку політику по відношенню польського населення, піддаючи його масового побиття і винищення. В результаті цього поляки пішли в ліси і ховалися від переслідування.

 

У зв'язку з успішним наступом Червоної Армії і поразками німців на радянсько-німецькому фронті, націоналісти переконалися, що сили для боротьби за «самостійну Україну» у них занадто мало. Тому вони були змушені різко змінити політику до поляків, прагнучи тим самим за рахунок їх поповнити свої ряди. Про це свідчить листівка до поляків, видана «УПА» в грудні 1943 р (Текст листівки додаю) я.

 

Однак націоналістичні банди своїми провокаційними діями багато нашкодили нам в справі взаємин польського населення з українським. І зараз серед поляків - жителів західних районів України, помічається прагнення піти слідом за польською армією на постійне проживання в Польщі.

 

СТАВЛЕННЯ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ ДО ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ І заходів радянської влади

 

У районах Західної України, особливо в перші місяці приходу туди Червоної Армії, міська і сільська буржуазія, а також певна частина шовіністично настроєної інтелігенції вороже ставиться до Радянської влади і Червоної Армії, прямо співчуваючи націоналістам. Вони до цих пір в своїй більшості продовжують вкривати їх агентів і самі виконувати роль зв'язкових, господарів і т.д.

 

Значна частина сільського населення в районах найбільшої активності бульбівських і бандерівських банд (Деражнінскій, Костопільський, Сталінський, Домбровицького, Сарнинський, Клесівський, Камінь-Каширський) була залякана і тероризувати бандами націоналістів.

 

«Чи підете до військкомату, підете працювати на дороги - виріжемо ваші родини, а вдома спалимо», - такі загрози в формі записок і написів часто зустрічалися на будинках жителів. Випадки вбивства і напади, широка пропаганда панічних чуток дозволили ОУН тероризувати цілі села. Ще більший вплив мали окремі акти звірячої розправи з особами, обвинувачуваними в «зраді» - у викритті бандитів (спалення живцем, розп'яття, четвертування).

 

Це змусило населення зазначених районів поводитися нейтрально, висловлюючи в таємниці ненависть до бандитів (в побуті їх називають «сікачами», «секірнікамі», «кровожерами»). У той же час, боячись помсти, вони нерідко вкривають їх і допомагають їм замітати сліди.

 

Коли заходить мова про виконання державних завдань, про призов в РККА, жителі говорять: «Ви нас не агітуйте, а змушуйте силою. Якщо ж ми будемо робити все добровільно, бульбівці за це нас покарають ».

 

У с.Мар'янівка, Сарнинський району громадяни, які підлягають мобілізації в РСЧА, заявили: «Нехай військові прєдут і заберуть нас, так як бульбівці нам пригрозили, що якщо хто добровільно піде в Червону Армію - у тих вони виріжуть сім'ї».

 

У дер. Озеро Висоцького РАЙОНУ з 300 чол. в квітні місяці на призовний пункт ніхто не з'явився.

 

В д. Яблунька, у відповідь на прохання командування 1297 160 СП СД про надання допомоги транспортом, жителі викрали своїх коней і биків в ліс.

 

У ряді населених пунктів, під впливом націоналістичних банд, населення вороже поставилося до заходів командування (травень 1944 г.) по відселенню мешканців з прифронтової смуги. Опір в окремих селах виливалося в масову відмову виконати розпорядження. Всілякими засобами (населення в якості зброї брало вила, лопати, кілки і ін., Жінки лягали на дорогу, щоб перепинити шлях автомашинам) оунівці намагалися викликати на провокацію частини Червоної Армії. Детально про це буде повідомлено спеціальним повідомленням.

 

Наша робота по відселенню місцевих жителів з 25-кілометрової прифронтової смуги, безумовно, активізувала націоналістичні банди. Але, незважаючи на це, основна частина місцевого населення вороже ставиться до банд, грабують і тероризує мирних жителів. Це визнають і самі націоналісти, кажучи про населення:

 

«Хіба цим потрібна Вільна Україна? Їм потрібні Поради ».

 

Місцеві жителі говорять про те, що за час німецької окупації вони не отримували ніяких товарів. Не було навіть солі, сірників, гасу та інших предметів першої необхідності. Характерно, що населення до цих ПРР згадує

 

про ті товари, які продавала їм наша кооперація і торгові організації в 1939-1941 рр., а деякі навіть зберігають сірники, куплені в той час.

 

Дуже позитивно відгукується населення про ставлення Радянського Уряду до релігії і церкви, а також схвалює політику дружби і чуйного ставлення росіян до українського народу.

 

Населення, з числа середніх шарів, які зазнали тяжкість німецької і панської неволі, співчутливо ставиться до Червоної Армії і Радянської влади, з полюванням відгукуючись на їхні заходи.

 

В с. Константинівка один старий в бесіді заявив: «Нам, українцям, і при поляках жилося погано, а при німцях ще гірше. При Радах ми відразу побачили справедливе ставлення до себе ».

 

Житель того ж села БІЛЕЦЬКИЙ Митрофан каже: «Німці нацьковували одну національність на іншу, не було спокійного життя через. Кожен день чекали, що прийде німець або поляк і розорить будинок і все господарство. Спали, не роздягаючись, боячись нападу ворога. Німці створювали то українську, то польську поліцію і з її допомогою грабували нас ».

 

В д. Висоцький, після доповіді агітатора Політвідділу 397 сд (61 армії) про перемоги Червоної Армії і завданнях радянського тилу, громадянка цього села Ївга Берестень сказала: «Велика слава Червоної Армії і велике їй спасибі, що вона звільнила нас від німецьких звірів. Я закликаю виконувати в строк всі обов'язки, які покладає на нас Радянський Уряд, а крім цього я вношу пропозицію, щоб кожен житель села надав допомогу пораненим бійцям маслом, молоком, яйцями ». Ця пропозиція зустріла загальне схвалення присутніх на зборах.

 

Українець Чеснюк Іван Антонович, 1891 р.н., в ніч на перше квітня провів наших розвідників в тили ворога по знайомим йому стежками. Чеснюк розповідає, що його син був головою сільради і убитий німцями, а дружина сина викрадена в рабство до Німеччини.

 

Однак, на настроях місцевого населення негативно позначаються незаконні дії окремих військовослужбовців, вилучення ними продуктів і ін.

 

В д. ГРИВА, 38-військовослужбовці й ГСД під час Маршу у незаконно вилучили 15 Населення місцевого Коней. 20-го березня в д. Гирич, червоноармійці хозвзвода 2-го батальйону 113 ГСП МАЛЄЄВ і БЕРЕЖНИЙ забрали у громадянина Петруха двох коней, вимагали самогону, відкрили в будинку стрілянину з автоматів і побили господаря.

 

3-Командир го батальйону 115 ГСП гвардії капітан кісток дозволив своїм підлеглим відбирати коней у населення. Такий же дозвіл давали своїм підлеглим командир 1-й стор. роти цього полку лейтенант Сухач, командир взводу ПТР 2-го батальйону 115 ГСП ст. лейтенант ГОЛІКОВ і інші.

 

Подібні факти в частинах 38 ГСД не поодинокі. Вони були відомі командиру дивізії і начподіву. Однак рішучих заходів боротьби своєчасно вжито не було.

 

Після того, як ці факти були виявлені, 38 Командир ГСД та начполітот-справи дивізії відсторонені від займаних посад.

 

Червоноармієць МАЛЄЄВ, найбільш активний учасник групи мародерів

 

2 113 СБ СП, Військовим Трибуналом у відкритому процесі засуджений до розстрілу. Вирок оголошено в наказі по 70 армії і доведений до всього особового складу.

 

ЗАХОДИ політорганами ПО РОБОТІ З МІСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ І підвищенняпильності СЕРЕД ВІЙСЬК ФРОНТУ

 

Політуправління фронту і політвідділи армій і з'єднань провели ряд заходів по роботі з місцевим населенням і підвищення пильності серед військовослужбовців.

 

20 квітня для начальників політвідділів армій прочитаний доповідь про дії німецько-українських націоналістів на території військ фронту.

 

За даними цензури, було виявлено, що багато бійців перебільшують силу і розміри дій націоналістичних банд, штучно створюючи страх перед бульбівціми і бандерівцями. Політуправлінням фронту запропоновано політорганам роз'яснити особовому складу дійсний стан. Одночасно в усі армії і з'єднання фронтового підпорядкування була розіслана довідка «Про методи терористичних дій банд німецько-українських націоналістів» для ознайомлення політскладу і використання у виховній роботі з підвищення пильності особового складу.

 

Випущена великим тиражем листівка про пильність.

 

Політична робота з місцевим населенням головним чином ведеться по * роз'ясненню розділу доповіді т. Хрущова на VI сесії Верховної Ради УРСР про дії німецько-українських націоналістів, звернення Уряду України, а також роз'яснюються успіхи військ Червоної Армії на фронті боротьби з німецькими загарбниками.

 

Так, наприклад, політвідділом 61 армії в м Камінь-Каширський організований для місцевого населення агітпункт, де проводяться доповіді, бесіди, читання газет, демонструються кінофільми.

 

Поряд з наданням допомоги місцевому населенню, ведеться боротьба з незаконними діями окремих військовослужбовців. Військовим трибуналом в квітні місяці за незаконне вилучення майна у населення засуджено 53 військовослужбовців.

 

Політуправління фронту видає директиву, в якій даються вказівки про політичну роботі з місцевим населенням і пропонується політорганам посилити виховну роботу серед бійців і командирів, а також повести рішучу боротьбу з людьми, бешкетують серед цивільного населення.

 

Додатково тиражем в 100 тис. примірників видається звернення Українського уряду до населення західних областей України.

 

Робота, пов'язана з діями банд німецько-українських націоналістів, продовжує залишатися в полі зору Політуправління. Політоргани своєчасно орієнтуються про нові методи в діях ОУН з метою правильної організації політичної роботи з особовим складом та місцевим населенням.

 

Начальник Політуправління 1-го Білоруського фронту

 

-генерала майор

 

Галаджій

 

Не тільки хлопці – дівчата ішли «до лісу

 

Вони були молоді. Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять і двадцять кілька літ… «…Ішли безвусі хлопці – партизани…» Не тільки хлопці – дівчата. Ішли «до лісу». Там жили «не знаючи ні дня, ні години…». Переходи лісами, ночівлі, раптові бої, засідки, напади і оборони. Кожен день. Ніхто з них не знав, чий день буде останнім.


Вони не мали права прийти додому. «Приснив ми ся сон дивненький, що я вдома ночував…» Ночували вони в лісі, на голій землі, під відкритим небом. Далеко не кожну ніч щастило провести під дахом – а навіть, якщо траплялося заночувати десь у гостинній хаті, то на стрісі або ще десь, щоб не знайшли…
Вони не мали права провідати рідних чи коханих. Бо за ними або по їхніх слідах могли прийти вороги. Багато хто і не мав кого провідувати – бо ж «гуркотять снігами ешелони батьків, дружин і навіть діточок…».
Їхнім домом став ліс. І «криївки», викопані в землі схованки, старанно замасковані від ворожого і просто випадкового ока, вузькі, спартанські житла, де проходили зими. І звідки багатьох витягали вже мертвими або напівзадушеними газом.

Для них не існувало свят. Святу вечерю або Великодній сніданок вони споживали у криївках чи лісах з чого Бог послав. Вони не могли прийти до рідної хати з'їсти з близькими куті чи паски.
Якщо комусь із них траплялося покохати, вони і не мріяли, що колись житимуть спокійно. Вінчалися в лісі, потайки, дітей приміщували в родичів або і взагалі чужих людей. А деякі потрапляли в дитбудинки. І росли, не знаючи, хто їхні батьки – бо і вихователі боялися сказати дітям, як, коли і звідки вони потрапили в їхній дім.

А батьки… «Хлопці бредуть лісами – хто не помер від ран». Кого не вбили, не дострелився з останнього набою, не схопили з засідки, ті проходили всі кола пекла на слідстві. Ті, хто проходив катування, безсонні ночі, знущання моральні і фізичні, потрапляли в табори ГУЛАГу, звідки повернулися не всі, а хто повернувся – залишив там навіки свої молоді літа і здоров'я. «Ой ви, кляті воріженьки, я вам буду пам’ятав, що найкращі свої літа я в кайданах змарнував…».

Ці люди ішли на небезпеки, голод, холод, поневіряння, втрату близьких і рідних, довгі роки ув’язнення – і це на початку життя. Багато хто не дожив і до двадцяти п’яти… А могили загиблих, кого поховали товариші у незнаних лісових зворах, а кого й вороги, перш ніж зарити будь-де, виставили привселюдно «на опознание». «Назвуть вас зрадниками, страдники, імення ваше осквернять…»
Зараз часом звучать питання – заради чого? Не могли ж вони, справді, перемогти у бою стократ міцнішу імперію. І вони це чудово знали. Вони знали, що йдуть на смерть.
І вони знали, за що. Не варто зразу казати – за Україну, за ідею. Не тому, що це буде помилкою. А тому, що йшли в бій вони передусім за власну гідність. За те, щоб самим вирішувати, де жити, куди їхати, у що вірити і якою мовою розмовляти. Щоб жити достойно, але не під командою окупантів. Щоб відкрито молитися Богові. Щоб вільно вибирати з-поміж кількох можливостей, а не «блок комуністів і безпартійних». Щоб читати і слухати те, до чого лежить душа, а не «брехунця» на стіні.

«Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Вони вмирали стоячи. Навіть не здавалися в полон. І тому з ними воювали навіть після того, як загинув останній повстанець зі зброєю в руках і продовжують воювати, коли з схрону 1991 року вийшли «останні нескорені». І воювали безжально та безпринципно.
Якщо з воїном воюють навіть по його смерті, тоді він стає безсмертним.

 

УЖЕ НЕ ТЕМНА ПЛЯМА

 

Трагічні події 1943 р. на Волині, які ще донедавна були темою, майженевідомою широкому загалу і науковій громадськості сьогодні потребують від українських істориків чесного, відвертого і неупередженого вивчення. Останніми роками вітчизняними фахівцями вже нагромаджений суттєвий науковий доробок з цієї проблеми, проаналізований в низці історіографічних і бібліографічних праць


Аналізуючи новітні публікації, присвячені досліджуваній проблемі, доцільно звернути увагу на нещодавно опубліковані монографії Д. Вєдєнєєва і Г. Биструхіна, Г. Стародубець, статтю В. Гулая, що мають важливе історіографічне значення і в яких підняті деякі маловідомі і слабовивчені, однак, важливі аспекти даної проблеми.


Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін, обравши об'єктом свого дослідження розвідку і контррозвідку руху українських націоналістів та УПА у 1920—1945 рр., аналізують роль цих спеціальних служб і структур у перебігу українсько-польського протистояння 1943—1944 рр. і аргументовано доводять, що розбудова і завдання спецпідрозділів в УПА визначалися, серед інших військово-
політичних факторів, зокрема і «запеклим українсько-польським збройним
протистоянням на Волині».


У монографії Г. Стародубець, яка відзначається яскраво вираженою новизною і актуальністю, наголошується на гостроті та напруженості в межах повстанського запілля другої половини 1943 р. саме українсько-польських стосунків. На думку Г. Стародубець, суть проблеми полягала у територіальному «накладанні» значної частини повстанського запілля на територію так званої
підпільної польської держави, структури якої було сформовано в окупованій Польщі і яку визнав польський уряд в екзилі. Крім того, поляки складали значний сегмент так званого «місцевого населення краю», що перетворювало їх у потужний дестабілізуючий чинник повстанського запілля. До причин протипольських виступів українських повстанських загонів Г. Стародубець, серед інших, відносить бажання за рахунок польських колоній поповнити запаси своїх матеріальних ресурсів, а також необхідність опору спробам польських осередків самооборони на Волині вирішити за рахунок українців, населення повстанського запілля проблему продовольчого забезпечення

В. Гулай досліджує вплив етнічних стереотипів і стереотипізованих оцінок поляків Волині на українсько-польське збройне протистояння в цьому регіоні в роки Другої світової війни, на стан масової свідомості польської спільноти Волині, її повсякденне життя та політичні орієнтації в умовах поглиблення взаємної конфронтації з українцями і в ході конфлікту з місцевим україн-
ським населенням. Автор робить висновок про перебування масової політичної свідомості переважної більшості польського населення Волині станом на 1943—1944 рр. під помітним тягарем низки традиційних і модифікованих до нових військово-політичних реалій стереотипів, оперування якими сприяло ще більшому загостренню взаємних антагонізмів і вирішенню їх нерідко шляхом фізичного знищення протилежної сторони.


Аналіз й осмислення нових даних та найновіших документів, зокрема з Державного архіву Служби безпеки України14, про різні процеси і тенденції в середовищі бандерівської ОУН зумовив дуже цікаві висновки сучасних науковців про наявність так званої «волинської» і «галицької» тактик провідників ОУН(б) щодо активної збройної боротьби проти окупантів та їхніх посібників, які позначилися і в перебігу польсько-українського протистояння, про вироблення на Волині специфічної, регіонально зумовленої політики місцевого проводу повстанців про прийняття і виконання «волинського «вирішення» польської проблеми» окремими командирами УПА на Волині незалежно від керівництва ОУН, яке радше просто було поставлене перед фактом. В сучасній літературі відзначається, що волинська фракція ОУН(б) почала діяти за власною ініціативою, на власний розсуд, за допомогою стратегії
«доконаних фактів», незалежно від центрального керівництва організації  або за підтримки тільки частини членів центрального проводу ОУН19, серед якогйшла боротьба з цього питання і в результаті якої прибічники антипольської акції взяли гору. Поширення антипольської акції
на всю Волинь мусило статися з ініціативи волинської УПА, а одночасне нищення значної кількості сіл, як це було 11 липня 1943 р., можна пояснити лише координованими діями загонів, що мали спільне командування волинської УПА.


В сучасних дослідженнях особливо підкреслюється, що навіть серед самих учасників українського руху, керівництва УПА не було одностайного схвалення антипольських акцій, одностайності щодо того, чи вдаватися до масової антипольської акції; що переважна більшість українського підпілля, частина керівництва ОУН та місцевих політичних діячів не погоджувалися з екстермінацією польського населення, методами екстермінації та етнічних чисток, неподіляли погляди на екстермінацію, однак вплинути на ситуацію не могли.

В сучасній історіографії зроблений висновок про те, що саме Д. Клячківський (Клим Савур), цей видатний діяч українського повстанського руху, який був провідником ОУН(б) на Волині і командувачем УПА, доклав тоді найбільше зусиль до організації не тільки антинімецької і антирадянської, але й антипольської боротьби2, був одним з організаторів етнічної «чистки»
польського населення Волині і на його сумлінні – ескалація україно-польської «волинської різанини» 1943—1944 років

Цікаві спостереження щодо ролі Д. Клячківського містяться у Фаховому висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. В ньому, зокрема, зазначається: «Вчені діаспори теж вважали, що в історії ОУН(Б) і УПА волинська трагедія – це важка темна пляма. Її не можна було ані виправдати, ані пояснити. Разом з тим, не можна було й зви- нуватити Д. Клячківського, не звинувачуючи при цьому весь український повстанський рух. Цю трагедію можна було лише замовчати. Мабуть, не випадково в «Енциклопедії українознавства», де подаються короткі біографії діячів навіть зовсім невеликого масштабу, не знайшлося місце для Д.Клячківського (Клима Савура). І мабуть, не випадково цей непересічний діяч у листопаді 1943 р. під пристойним і переконливим приводом був позбавле-
ний посади головнокомандувача УПА». 

 

 

 

   Тяжкий, кривавий і дуже переплутаний то був час. Не нам судити учасників тих подій. Та, якби там не було, незаперечний один факт: і радянські, і польські, й українські збройні формування боролися кожен за свою державу. І саме за це вони достойні і поваги, і пам’яті. Це ж наша історія, а нація, яка не має своєї історії, приречена на загибель.

 

Насамкінець

 

Насамкінець  підсумуємо  про короткий екскурс в історію національного підпілля в Західній Україні, який виправдовується необхідністю нагадати про існування ще трьох збройних формацій окрім УПА Бульби-Боровця. Одна з них - Фронт Української Революції (ФУР) - з'явилася влітку 1942 р. на Кременеччині (Волинь). Очолював ФУР Тихін Басюк (справжнє прізвище - Яворенко), який командував сотнею УПА. Після невдалого походу в Центральну Україну він з 80 бійцями залишив табір "Крука" й продовжив боротьбу проти гітлерівців на волинських землях. Штаб "Крука" засудив його, як зрадника, на смерть, а СБ виконала цей вирок згодом.6  
Розкол ОУН, що стався 1940 року, спричинив появу ще двох збройних формацій: одна з них будувалася під керівництвом мельниківського крила, а інша - бандерівського. Перша налагодила контакти з ФУР і "УПА - Поліська Січ", базуючись на півдні Крем'янеччини та Володимирщині. Командирами військових відділів ОУН (Мельника) стали "Хрін" (М. Недзведський), колишній поручик польської армії Журба та сотник Орлик. Друга творилася паралельно на території Полісся й Волині восени 1942 р. Поліським загоном командував Сергій Качинський ("Остап"), волинським - Григорій Перегійняк ("Довбешка-Коробка"). В перші місяці вони боролися проти радянських та польських партизанів, а пізніше спрямували удар проти німців, у боях з якими обидва командири загинули.  
Наявність кількох військових формувань з відмінною політичною орієнтацією заохочувала спроби до координації зусиль. З одного боку робилися спроби узгодження дій між меньниківцями (командир "Хрін") і бандерівцями (командир "Крук"). З іншого - бандерівці активно шукали засобів впливу на Т. Бульбу-Боровця. 9 квітня між представниками Головного командування УПА та військової референтури ОУН Бандери почалися переговори, характерною ознакою яких була неприхована спроба делегатів ОУН поручика Сонара ("Юрка") та "Омелька" "викрутити руки" своїм візаві - отаману Т. Бульбі-Боровцю й отаману Щербатюку ("Зубатому"). Зокрема, пропонувалося відмовитись від політичної орієнтації на уряд УНР і перейти на однопартійну платформу ОУН, визнаючи акт державності від 30 червня 1941 р. як єдину державницьку концепцію. Репрезентанти ОУН (СД) домагалися створення спільних військових сил і штабу, очищення повстанської території від польського населення. Відмовившись пристати на ці вимоги, командир УПА фактично вирішив долю свого формування7 .  
Тоді ж, у квітні 1943 р., командування збройними відділами ОУН (СД) видало наказ, який закріплював за ними назву УПА. Командуючим новоствореною УПА призначено Клима Савура (Дмитра Клячківського), шефом військового штабу - полковника Гончаренка, начальником оперативного відділу - полковника М. Омелюсіка. Завдяки рішучим мобілізаційним заходам, бандерівці швидко довели чисельність УПА до 20 тисяч чоловік. СБ активно ліквідувала політичних противників та опонентів. Тож коли молодим людям пропонували рекрутуватися до УПА, альтернатив у них практично не було. Архівні документи свідчать, що мобілізаційні акції супроводжувались інколи й провокаціями, дезінформацією. Відомо було: німці палять села, в яких побували озброєні повстанці. З тим, щоб прискорити каральні дії окупантів і привернути на свій бій місцевих жителів, бойовики ОУН Бандери нерідко відкрито дефілювали зі зброєю по селах8. До УПА перейшла частина української поліції. Німецькі власті замінили її польськими відділами, що спровокувало трагічні сутички між польськими та українськими боївками, а також терор проти мирного населення на релігійно-національному підґрунті.  
Щоб відмежуватися від подібних акцій, Т. Бульба-Боровець 20 липня 1943 р. перейменовує свої збройні загони в Українську народно-революційну армію (УНРА), на чолі якої стояла Політична рада з 6 осіб. Чисто військовими питаннями продовжувала займатись Головна команда, до якої входили командуючий УНРА, комендант територіальної армії, командир діючої армії, начальник штабу та секретар. Позиція Т. Бульби-Боровця ставила УНРА між двох вогнів. З одного боку - тривала антигітлерівська діяльність. Так, за даними командира партизанського з'єднання В. А. Бегми, що надійшли до УШПР, у липні 1943 р. бульбівці знищили ландвіртів Демідівського та Вербівського районів. У відповідь на це німці спалили обидва райцентри, провели великі операції проти повстанців, причому в деяких селах знищили поліцейські дільниці, а в ході каральних акцій застосували бомбардувальну авіацію. З другого боку - керівництво УНРА постійно відчувало на собі жорстку руку оунівців, яка 19 серпня 1943 р. ще раз болюче вдарила: під час нападу бандерівської боївки на позиції УНРА було захоплено деяких штабістів і вбито дружину Бульби-Боровця - Ганну. Після цього його прихильники змінюють стратегію й тактику, прагнучи уникнути жертв серед особового складу та місцевого населення. А напередодні, 18 серпня, командуючий УПА Клим Савур видав наказ про роззброєння УНРА, який і був виконаний. Після цього УНРА фактично припинила існування.9  
Восени 1943 р. подібна доля спіткала військові відділи ОУН Мельника. Проголосивши лінію на боротьбу проти більшовизму похідними групами й залишаючись при цьому на фундаменті толерантності до окупантів, провідники ОУН (М) прирекли себе на повну ізоляцію, а потім і ліквідацію як збройної сили. Роззброєні бандерівцями відділи ОУН (М) частково поповнили УПА, а деякі стали базою для утвореного німцями на Волині 31-го карального загону СС чисельністю 600 чоловік, на рахунку якого серед інших спалене село Підгайці з його мешканцями.10  
На цей час чисельність УПА зростає до 20 тис. чол., "до яких належали організовані курені й сотні, що постійно були зібрані під командою командирів, і теренові частини (від роя до сотні), що виконували місцеві спеціальні завдання".11 У другій половині 1943 р. кристалізується організаційна структура УПА, яка стала єдиним військовим штабом, що перебазувався від Костополя на Львівщину. В серпні 1943 р. Головний військовий штаб (ВШ) був відокремлений від Центрального проводу ОУН (СД), хоча Р. Шухевич одночасно виконував функції голови ОУН Бандери та Головнокомандуючого всіма військами УПА.  
 З метою більш чіткого керівництва військами, УПА була поділена за територіальним принципом на три частини: УПА - "Північ" під командуванням Дубового, що діяла на Волині, Поліссі, включаючи Житомирщину та Київщину; УПА - "Північний Захід" під командуванням "Рудого" (зона дії охоплювала Закарпаття, Галичину, Буковину); УПА - "Південь" під командуванням "Енея"; УПА - "Схід", що рейдувала до східних районів України (з 1944 р. доля цієї групи невідома, ймовірна загибель частини її складу та розосередження).12  
Крайовим командирам УПА підпорядковувалися військові округи (ВО) зі своїми штабами, які з незначними відхиленнями відповідали областям Української РСР. До складу ВО входили загони, кожен з яких мав кілька куренів. Курінь нараховував 3-4 сотні (по 160-200 чоловік у кожній). Всього у військовій окрузі налічувалося до 30 сотень.13 
Власної уніформи та відзнак (за винятком окремих частин) УПА не мала, однак бойові нагороди були введені: медаль УПА "За боротьбу в особливо важких умовах"; Золотий, Срібний і Бронзовий хрести 1 і 2 класу. Для підготовки офіцерських кадрів у липні 1943 р. була створена перша старшинська школа з 3-4 місячним терміном навчання. Вже наприкінці жовтня 1943 р. ця школа, під назвою "Дружинники", випустила 120 старшин. Відразу після цього утворилася ще одна школа - "Олені", яка у 1944 р. готувала офіцерів у Карпатах. Підстаршинські школи з 6-тижневим курсом підготовки діяли в кожній військовій окрузі.  
Командування УПА та провід ОУН Бандери надзвичайну увагу приділяли пропагандистській і виховній роботі. В частинах політвиховники поряд зі священиками відігравали першочергову роль у творенні відповідного морального клімату, політичної орієнтації бійців.  
Функції політичної контррозвідки уособлювала служба безпеки (СБ) на чолі з М. Лебедем. Вона діяла за допомогою референтів безпеки при підпільній адміністрації, котрі розпоряджалися своїми боївками з 3-5 чоловік. СБ складалася з 2 відділів: політичного та кримінального, а також сітки інформаторів, які давали агентурні відомості референтам. На карб СБ слід віднести не лише успішне протистояння німецьким та радянським спецслужбам, але й трагічне братовбивство, яке за сутю вело до ізоляції та самознищення організації. Часто жертвами політичних інсинуацій ставали люди, які вірою й правдою служили УПА, ідеї суверенної України, але в дрібних деталях розходилися з генеральною лінією ОУН Бандери.14 
Озброєння бійців та офіцерського складу було болючим місцем УПА. Упівці воювали радянською, німецькою, польською зброєю. Навіть рушниць та набоїв до них часом не вистачало. Рівень озброєння, зрозуміло, диктував характер військових дій УПА - уникнення генеральних боїв і партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. Бойова діяльність УПА мала різнобічне спрямування: проти гітлерівських військ - з одного боку і проти радянських партизанів та Червоної армії - з іншого; проти польських боївок та частин Армії Крайової - з третього.  
Антинімецькі виступи мали на меті розв'язання кількох завдань. Брак зброї, амуніції, харчів змушував повстанців постійно поповнювати їх запаси з німецьких складів та ешелонів, що просувалися Волинню, Поліссям та іншими районами. До таких операцій належить успішний наліт на фабрику в Оржеві в ніч з 10 на 11 березня 1943 р. Уночі з 21 на 22 квітня потужні відділи УПА повели наступ на Іванову Долину (Костопільщина), здобули цей добре укріплений населений пункт, підірвали 2 залізничні мости, здобули багато зброї й тонну вибухівки.15 Посилення УПА (на осінь 1943 р. в ній нараховувалось близько 40 тисяч бійців) дозволяло її командуванню планувати й здійснювати рейдові операції. Такі рейди ставили не лише суто військові, а й пропагандистські завдання. Прикладом може служити рейд на східну Волинь загону курінного УПА - "Південь" Несуга у жовтні 1943 р. У 8-годинному бою з німцями частина бійців разом з командиром полягла, намагаючись вибити гітлерівців з бункерів у м. Барші на Коростенщині. Основним завданням куреня було здобуття складованої там зброї, "продемонструвати перед населенням силу УПА і задокументувати її ворожість до німців, тому що совітські партизани закидали УПА співпрацю з німцями".16  
Одним з напрямів антинімецької боротьби УПА була протидія окупаційній адміністрації у вивезенні української молоді до третього рейху, грабунку населення, а також акції помсти за сплюндровані села та закатованих співвітчизників. Так, у березні 1944 р. повстанці вели бої з ворогом поблизу Деражні, Луцька, Ковеля, Крем'янця. Внаслідок звільнено полонених з луцького та ковельського таборів, а також в'язнів ковельської тюрми. Бічаль, Постійно, Ятополь, Чудви, Велика Любеша, Іванова Долина на Костопільщині; Березні, Новостав на Кремянеччині; Білогородка, Судінка на Дубенщині; Цумань, Колки на Луччині; Бугри, Жуків, Сергіївка на Рівненщині; Гурійська, Доротинь на Ковельщині; Дружкопіль і Горохів на Горохівщині - це лише частина з тих населених пунктів на Волині, Поділлі, Поліссі, в районі яких бойові відділи УПА вступали в збройні сутички з німецькими зайдами.17  
Протинімецькі виступи активізували заходи окупантів щодо знищення "бандитизму" й "умиротворення" населення. 29 березня 1943 р. повстанці відбили наступ карателів на Людвипіль. На початку травня німці здійснили 3-тижневу експедицію на с. Сільце та Скабарівський ліс, у яких перебував відділ УПА на чолі з "Громом". 9 травня почалась атака на позиції повстанців, у якій брали участь танки й бомбардувальна авіація. Чотовий "Сумний" ув'язався в бій з німцями, що вступали в Скабарівщину, й разом з ройовим "Шумом" утримав своїх бійців на позиціях. За цей час мешканці села зуміли втекти до лісу, хоча 28 чоловік гітлерівці затримали й знищили.  
Згодом уперті бої відбулися на території Берестечківського району. В лісовому масиві поблизу с. Лобечівка відбувся великий бій з німцями, що мали танк і 3 гармати. Бій тривав 10 годин, протягом яких повстанці знищили 8 автомашин і до 30 ворожих солдатів, захопивши багато зброї й амуніції.  
У травні 1943 р. німецькі частини оточили м. Колки, в якому перебувало 5 госпіталів з 80 пораненими та хворими бійцями УПА. Однак медперсоналові, серед якого відвагою й холоднокровністю відзначилася медична сестра "Циганка", вдалося евакуювати госпіталі. А в цей час передові загони стримували наступ переважаючих сил ворога, втративши поручника Василя Івакіна ("Сонара"), поручника Юліяна Ковальського та хорунжого Семена Сп'ятецького.  
Наступного місяця окупанти поширили каральні операції на всю Волинь, створивши окремий штаб "ББ", якому підпорядкувалися всі військові та поліцейські відділи, що вели боротьбу проти УПА. Безпосереднє командування операцією було покладено на генерала Гітлера, якому, втім, не вдалося її успішно завершити внаслідок результативних розвідувальних дій упівців. Натомість повстанці зробили кілька вдалих нападів на ворога. В ніч з 23 на 24 червня вони атакували між станціями Немовичі й Малинська поїзд, знищили близько півтори сотні гестапівців, здобувши велику кількість зброї та спорядження".18  
Розлючений невдачами адміністрації рейскомісаріату "Україна" у спробах придушити опір повстанців, її шеф Е. Кох покладає це завдання на генерала фон Баха. Розпочавши з масових арештів і катувань інтелігенції (15-16 липня було заарештовано близько 2000 чоловік в Крем'янці, Рівному, Луцьку) та спалення цілих сіл (Малин, Уличів та ін.), карателі Баха, підсилені 50 танками й бронемашинами, 27 літаками, артилерією, 5 бронепоїздами, повели широкомасштабні бойові дії проти загонів УПА. Ось сумна статистика тих боїв: у липні відбулося 35 сутичок, у серпні - 24, у вересні - 15; втрати повстанців становили 1237 бійців і старшин, ворожі втрати склали 3000 чоловік.19  
Слід зауважити, що окупантові протистояли не лише регулярні частини УПА, але й інші збройні формування, зокрема самооборонні кущові відділи (СКВ), створені адміністрацією "повстанських республік" у селах і містечках Волині та Полісся. Крім того, в Галичині діяли Українська Народна Самооборона (УНС), а з осені 1943 р. - повстанські відділи Буковини та Бессарабії під назвою БУСА - Буковинська Українська Самооборонна армія.20 У серпні 1943 р. бійці УНС напали на охорону табору "Баудінст" у каменоломні поблизу м. Сколе, перебили її, звільнивши в'язнів. 30 вересня німці наштовхнулися на засідку відділів УНС і зазнали серйозних втрат. Після цього нацисти вдаються до випробуваного засобу - терору серед мирного населення, щоб зіткнути його з УНС. З 10 жовтня 1943 р. до кінця червня 1944 р. за вироком судів поліції безпеки прилюдно розстріляно 16771 українців.21  
Безпосередньо проти відділів УНС карателі здійснили 3 операції: 27 листопада, оточивши табори УНС у Чорному лісі між селами Посіч і Завій; 4 грудня - на Самбірщині; 11-12 грудня - в Долинщині. Всі вони, незважаючи на значні втрати УНС, закінчилися для гітлерівців невдачею.  
3 січня 1944 р. Українська Народна Самооборона вливається до складу УПА - "Захід" під командуванням Ростислава Вишитого (В. Сидор-Шелест). Бойове хрещення УПА - "Захід" відбулося восени 1943 р., коли вона разом з УНС відбила три каральні акції окупантів. Останній бій з німцями біля сіл Кам'янки та Липа (Скільщина) УПА - "Захід" провела в липні 1944 р., коли ворог зазнав у 6-денній операції великих втрат.  

До найбільших сутичок з ворогом, які мала УПА - "Південь", слід віднести ліквідацію німецької поліцейської школи поблизу Житомира, розгром ворожих частин під с. Устинівка Потіївського району рейдуючими загонами УПА 26 липня 1943 р. У липні 1944 р. сотні хорунжого "Різуна", старших булавних Черника та Благого планували вчинити напад на німецьку поліційну частину в м. Сколе. Гітлерівці, дізнавшись про наміри повстанців, почали наступ на їхні позиції. На горі Лопаті розгорнувся бій, у якому ворог втратив майже 150 чоловік убитими.  
У серпні 1944 р., коли фронт підійшов до Бойківщини, відділ УПА під командуванням "Різуна" під час двох антинімецьких акцій у селах Бистриці та Ясинці Турківського району знищив близько сотні гітлерівців, 120 взяв у полон, здобув трофеї: 8 важких і 45 легких кулеметів, 250 рушниць, 3 мотоцикли, 75 підвод, 150 коней тощо. Тоді ж підрозділ УПА під командуванням поручника "Сапера" (курінь Грегота - "Різуна"), здійснивши засідку на відступаючий німецький обоз поблизу с. Ясінки Масової, знищив 32 ворожих солдатів, 107 взяв у полон, здобув 23 кулемети, 500 рушниць, 100 тис. набоїв, а також ліки, взуття, обмундирування.22  
На початку 1944 р. сили УПА зросли приблизно до 50 власне українських і 15 куренів, до яких входили представники інших народів. На час приходу Червоної армії в західноукраїнський регіон у них нараховувалося відповідно 80 тис. і 20 тисяч чоловік.23 За іншими даними, взимку 1943-1944 рр. УПА нараховувала в своєму складі близько 40 тисяч чоловік разом з підпільними кадрами ОУН. Через рік сили УПА, що діяли на радянській території, оцінювались у 20-25 тисяч чоловік.24  
Причиною боротьби УПА проти польських збройних формувань періоду Другої світової війни стало традиційне українсько-польське суперництво в Галичині та на польських землях, де проживали етнічні українці. Війна лише загострила тертя, завдяки якому спалахнуло справжнє вогнище міжнаціональної "вендети". Згідно з принципом "поділяй і володарюй" і гітлерівський, і сталінський режими роздмухували це полум'я.  
За деякими українськими джерелами, винищення українців польськими екстремістами на землях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян), почалося з 1942 р. Жервами стали понад 2000 чоловік українців. З серпня-вересня 1943 р. акції польських "плацуфок" поширилися на райони Галичини та Волині.25 Лише 13-14 березня 1944 р. на Холмщині польські терористи дотла спалили 14 українських сіл, розстріляли або замордували до 1,5 тисяч чоловік, у тому числі 70% дітей і жінок. У с. Сагринь спалено 260 господарств, убито 700 українців; у с. Гнуковичі спалено 150 господарств, загинуло від рук польських бойовиків близько 80 чоловік; у с. Мординь - відповідно 36 і 75. Масовий терор охопив села Андріївку, Вороновичі, М'яке, Ласків, Шлиховичі та багато ін.26  
Перша значна протипольська акція відбулася 21-22 квітня 1943 р., коли на с. Іванова Долина (Волинь), зайняте німцями й допоміжною польською поліцією, наскочили відділи УПА.  
Командування Армії Крайової далекоглядно планувало створення "коридору" від Білгорайських і Холмських лісів через Раву-Руську й військові полігони, звідки ще 1940 року радянські власті відселили українців. З цією метою у лісових масивах було зосереджено 15-тисячний військовий контингент Армії Крайової (АК), який з наближенням радянсько-німецького фронту рушив проти населення Білгородського, Томашівського та Грубешівського повітів.  
У відповідь на Холмщину почали прибувати підрозділи УПА: в березні 1944 р. - відділи "Галайда" й "Тигри"; у квітні - відділи групи "Тури", курінь УПА під командуванням "Наливайка", курінь "Вовки" (командир - "Ягода-Черник") і з Карпат - курінь "Сіроманці" (командир - "Яструб"). Вони об'єдналися під началом командування Холмського фронту (КХФ), який очолював інспектор Головнокомандування УПА С. Новицький ("Спец"). Почалися антипольські бойові дії. 28 березня 1944 р. упівці вдарили на с. Острів, знищивши польських бойовиків і частину жителів. 6-9 квітня об'єктом операції УПА стали села Жарники, Посадів, Стенятин.  
15-20 квітня волинські відділи УПА почали наступ на південну Грубешівщину, куди після вигнання польських колоністів почали повертатися українські селяни. 15-16 травня настала черга сіл Гостинне, Гонятички, Гонятичі й Черемно, в яких було спалено польські помешкання.  
1-2 червня відділи АК спалили 500 господарств, вбили більше 100 українців у селах Зімно, Стенятин, Терники, Ульгівок, Ретичів. Підрозділи УПА в кровопролитних сутичках зуміли відкинути противника за р. Гучву. 12 червня відділи УПА під командуванням Острозького, подолавши р. Гучву, розпочали наступ на м. Грабовець. Операція допомогла звільнити від польських бойовиків і частин АК територію, окреслену лінією сіл Ухані - Орнатовичі - Горешів Руський - Черемно.  
В останні дні німецької окупації польсько-українські сутички на Холмщині стихають. Разом з тим неспокійніше стає в Галичині, де весною 1944 р. поляки спільно з радянськими органами "полювали" за націоналістичним підпіллям. Як наслідок - близько 200 відплатних акцій, в ході яких загинуло понад 5000 поляків.27  
З просуванням фронту за "лінію Керзона" у так званому Закерзонні (Холмщина, Посяння, Лемківщина) перед місцевим населенням постала сумна альтернатива: або виселятися до східних районів УРСР, або ж залишатися в межах Польщі, де перспективи міжнаціональних відносин не обіцяли нічого доброго. Весною 1945 р. в Закерзонні прокотилася нова хвиля бандитизму й геноциду: в с. Павлокома замордовано поляками 30 чоловіків, жінок і дітей українського походження; в селах Сівчина та Березці - понад 200 чоловік; в с. Малковичі - 250 чоловік; в селах Пискоровичі, Кирилівці, Люблинці - по 200 чоловік; у с. Ракові - 130; с. Горанці - 1325; с. Скоповій - 115.28  
Обставини, що склалися, змусили командування УПА створити на Закерзонні власну політичну та військово-організаційну структуру з трьох тактичних частин: "Бастіон", "Данилів", "Лемко", підпорядкованих військовому округу "Сян" на чолі з "Орестом" (Я. Онишкевичем). До них належали підрозділи УПА, що вийшли на Холмщину навесні 1945 р. (командири - "Ягода-Черник", "Штиль", "Куліш", "Шумський"), а також 11 сотень УПА та 3 відділи військової округи "Маківка", які повернулися на Посяння.  
Поряд з боями проти польських боївок і поліції УПА здійснювала адміністративні функції, забезпечуючи населення українських районів продуктами харчування, худобою, реманентом, допомагала в посівній кампанії. В липні 1945 р., коли скінчилося добровільне переселення українців з польських територій до УРСР, дію угоди між Польщею та Українською РСР було продовжено. З метою примусового переселення українців та ліквідації УПА, польський уряд надіслав до Закерзоння кілька піхотних дивізій. Однак відділи УПА місцями досягли успіху, як це було 5 жовтня 1945 р., коли вони захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль-Забужжя. Вагони, призначені для вивозу людей, знищувались, а насильно репатрійованих повернуто додому.29  
Боротьба проти антиукраїнських акцій польського уряду тривала після закінчення другої світової війни, зокрема, вона загострилася у зв'язку з сумнозвісною операцією "Вісла" (1947 р.), пов'язаною з переселенням майже 150 тисяч українців з південно-східних на західні землі Польщі.  
Ще однією, чи не найдраматичнішою, сторінкою діяльності УПА було її протистояння радянським партизанським загонам і Червоній армії. Про це вже багато написано. Нові документи та свідчення, що з'являються зараз, ще будуть осмислюватися, узагальнюватися. Це й зрозуміло, оскільки люди по-різному сприймали й сприйматимуть братовбивчу війну, причиною якої став різний менталітет, політичні прагнення й амбіції таких неоднакових за переконанням, але єдинокровних синів і дочок України.  
Ось лише коротка хроніка зіткнень УПА та радянських партизанів. Березень 1943 р. - нічний бій з групою Медведєва, яка намагалася перейти р. Случ у районі, контрольованому УПА. Липень 1943 р. - сутичка з радянськими партизанами між селами Гай і Ставки Головнянського району. Вересень-жовтень 1943 р. - рейд з'єднання партизанських загонів під командуванням Федорова трьома групами супроводжувався сутичками з загонами УПА. 15-18 жовтня відбулися уперті бої між радянськими партизанами та повстанцями в Коківському, Степанському, Деражнянському й Уманському районах з великими обопільними втратами. У жовтні-листопаді 1943 р. частина УПА провела 47 боїв з німцями й 54 - з червоними партизанами, у яких полягло 414 старшин і бійців30.  
Радянські партизани в своїх донесеннях Українському штабу партизанського руху інформували про напрями, мету, тактику й стратегію загонів УПА. Так, 21 березня 1944 р. повідомлялося про бій чотирьох загонів партизанського з'єднання під командуванням Одухи з відділом УПА чисельністю 70 чоловік. 21 листопада 1943 р. надійшло донесення про бій партизанського загону ім. Хрущова з'єднання Шитова проти "українських націоналістів" чисельністю 600 чоловік.31 Як правило, в донесеннях партизанів та звітах повстанців втрати противника перебільшувалися. На жаль, ці дані без належної перевірки "перекочували" до наукової літератури й правлять сьогодні за орієнтири. Саме тому на часі ретельне вивчення архівів Служби Безпеки України, армійських джерел, які містять необхідний статистичний матеріал. Тільки неупереджене, об'єктивне співставлення різнорідної інформації, її аналіз зможуть допомогли відтворити справжню картину минулих боїв, вивести цифру обопільних втрат.  
Слід зауважити, що не завжди між партизанами та повстанцями доходило до сутичок. Відомий рейд Ковпака в Карпати взимку 1943 р. супроводжується "джентльменською угодою", як і стосунки червоних партизанів з УПА Т. Бульби-Боровця. Однак нейтралітет між останніми тривав лише півроку, а суперництво за вплив на населення між радянськими загонами та повстанцями з табору Бандери набуло загострених форм майже відразу після перших контактів.  
Останній і найтрагічніший етап існування УПА пов'язаний з боями проти регулярних частин Червоної армії та спеціальних з'єднань НКВС. Наближення Червоної армії до головних пунктів дислокації відділів УПА поставило перед командуванням повстанців завдання розробки подальшої стратегії й тактики боротьби. ГК УПА прийняло рішення про перехід за лінію фронту через радянські бойові порядки й вихід в їх тилові райони. УПА - "Південь" дістала наказ залишити Вінниччину та Кам'янець-Подільщину, де було обмаль лісів, і відійти на Волинь разом з двома відділами армійської групи УПА - "Схід". Один відділ УПА - "Схід" мав залишитись у чоповицьких і малинських лісах і там перейти фронт.  
Частини УПА - "Північ" у другій половині січня 1944 р. перейшли фронт у лісовій смузі Волині по лінії річок Случ і Горинь. Саме в цей час Війська 1-го Українського фронту силами 13-ї та 60-ї армій здійснили Рівненсько-Луцьку операцію, визволивши від гітлерівців ці два обласні центри. Намагаючись уникати великих боїв з регулярними військами, загони УПА нападали на мобілізаційні пункти, розвідувальні, зв'язкові, інтендантські служби. Аналіз архівних документів свідчить про те, що одні її групи пробиралися через лінію фронту невеликими відділами, другі - переховувалися в селах поки пройшла перша лінія фронту, треті - переходили в запілля під виглядом червоних партизанів, інші ховалися в бункерах та сховищах, деякі розходилися по домівках, зберігаючи зброю.32 Характерним у протистоянні між Червоною армією та УПА на той час було й те, що провід УПА дав своїм відділам вказівку добре влаштовувати прийом військ діючої Червоної армії, котрі вступали в міста й села Західної України. Робилося це з тією метою, щоб приспати їх пильність, а потім завдавати відчутних ударів по штабах, складах, базах і окремих невеликих підрозділах для поповнення запасів зброї та продуктів.33  
Цю тактику УПА здійснювала до березня 1944 р. У квітні характер дії повстанців різко змінився. Причиною було те, що саме тоді війська 1-го Українського фронту готувалися до наступу проти німецько-фашистських загарбників. Щоб ускладнити цю підготовку, Головний провід ОУН дав вказівку ряду з'єднань із груп "Заграва-Турів" і "Південний Схід" провести глибокі рейди по тилах Червоної армії. Групи УПА здійснили ряд диверсій на шосейних і залізничних шляхах між Дубно та Кременцем. У районах на північ від залізничної лінії Ковель - Рівне - Шепетівка мали місце відкриті збройні виступи, в ході яких відділи УПА зазнали значних втрат.34 Особливо важко довелося частинам УПА - "Південь", втрати яких були настільки великими, що Головне Командування УПА розформувало УПА-"Південь" і включило її уцілілі частини до складу УПА-"Захід" і УПА-"Північ", а також змінило тактику переходу фронтів, форми та методи боротьби з Червоною армією.  
Відділи УПА виводили з ладу лінії зв'язку, мости, зривали мобілізацію до Червоної армії, заготівлю харчів для неї, організацію місцевої влади. Вояки УПА часто нападали на штаби, склади, бази, окремі військові підрозділи, військові колони з боєприпасами та продуктами харчування, які пересувалися на фронт залізничними й шосейними шляхами, здійснювали терористичні акції проти партійних і господарських керівників, працівників НКВС, радянських партизанів, бійців і командирів Червоної армії. Тільки з січня по лютий 1944 р. на території Рівненської області відділами УПА було зроблено 154 напади на військові частини та окремих військовослужбовців, у ході яких було вбито 439 радянських солдатів і офіцерів.35  
Велика кількість сутичок між УПА та червоноармійськими частинами була викликана, окрім інших факторів, ще й значною скупченістю повстанців на Волині, лісиста місцевість якої сприяла партизанським формам боротьби. На території Рівненської області в січні - лютому 1944 р. діяло 56 загонів УПА, в кожному з яких налічувалося від 100 до 600 вояків (загальна кількість - 10600 осіб). Там базувалися і рейдували "Поліська армія УПА" на чолі з "Добовим" і "Бористеном", що складалася з 5 куренів ("Шаули", "Яреми", "Берези", "Кори", "Лайлаки" - чисельністю 3500 чоловік), Західна група УПА на чолі з "Енеєм" (до 5 тисяч чоловік) та інші підрозділи, які нараховували ще близько 2 тисяч бійців.36  
Особливо посилився напад вояків УПА на дрібні підрозділи та окремих бійців і командирів Червоної армії на ділянці 13-ї армії. В період з 7 січня по 2 березня в розташуванні цієї армії зафіксовано 200 випадків нападу на окремі військові підрозділи, солдатів, сержантів і офіцерів.37 29 лютого 1944 р. вояки УПА під командуванням "Енея" вчинили напад на колону машин, у якій їхав зі штабу 13-ї армії в розташування 60-ї армії командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін. Біля с. Милятин колона була обстріляна, внаслідок чого М. В. Ватутін був поранений і через місяць помер.38  
Повстанці здійснювали напади й на окремі радянські підрозділи. Поблизу с. Сюлько-Божикув того ж Підгаєцького району вояки УПА після гарматно-мінометної підготовки піддали автоматно-кулеметному обстрілу 1-й батальйон зв'язку 1331-го стрілецького полку, що прямував на фронт. Внаслідок раптовості нападу та інтенсивності вогню батальйон зазнав значних втрат і був розпорошений. Лише окремі бійці наступного дня почали збиратися в районному центрі.39  
У свою чергу й радянське командування вживало заходів для "боротьби з бандерівцями". В усіх полках 13-ї армії 1-го Українського фронту з цією метою створювалися спеціальні загони. Навесні 1944 р. командування фронту виділило зі свого резерву кавалерійську дивізію, 20 броньовиків, 8 легкових танків, які використовувались у протиупівських операціях.40  
В цей час до західноукраїнських областей прибуває значна кількість військових частин НКВС-НКДБ. Армійські підрозділи тісно взаємодіяли з ними в ході так званих "чекістсько-армійських операцій". Так, під час спільної акції військ НКВС і 4-го Українського фронту на території Дрогобицької області з 18 серпня до 9 вересня було вбито 1171 і захоплено в полон 1180 "бандерівців", а також затримано 6 тисяч тих, хто ухилився від мобілізації.41  
До речі, мобілізація військовозобов'язаних до лав Червоної армії в Західній Україні завдавала націоналістичному підпіллю та УПА не менш відчутних ударів, ніж військові операції радянських військ. Лише до кінця вересня 1944 р. у Львівському військовому окрузі було мобілізовано 525 тисяч чоловік,42 багато з яких були потенційною соціальною базою повстанського руху. 
Радянське керівництво надавало боротьбі з ОУН і УПА великого значення. Спеціальним рішенням Наркомату оборони СРСР семи західним областям України було надано право на тимчасове звільнення від призову до Червоної армії 30 тисяч чоловік, які мали стати бійцями винищувальних батальйонів. Сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу з УПА в площину громадянської, братовбивчої війни. Всього по УРСР було створено 776 винищувальних батальйонів чисельністю 69315 чоловік і 17930 груп сприяння (116297 чоловік). За час з 10 січня до 23 лютого 1945 р. до органів радянської влади з'явилося більше 22 тисяч учасників підпільного руху, взято в полон близько 26 тисяч, знищено 11 тисяч.43  
Іншою характерною особливістю в протистоянні між Червоною армією й УПА в той період стало розгортання пропагандистської діяльності ОУН і УПА серед воїнів Червоної армії. Ця робота розглядалася "як особливий вид боротьби".44 "Її організаторами, - доповідав у політдонесенні начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал-майор Шатілов на адресу члена Військової ради 1-го Українського фронту генерал-лейтенанта Хрущова, - були активні учасники бандитських загонів - бандерівці. Вони старанно маскували свою підривну роботу, в боях показували себе з позитивного боку, входили в довір'я, інколи здійснювали бойові подвиги, тим самим зменшували пильність командирів. Діяли вони згідно "Основних вказівок про пропагандистську роботу членів революційно-визвольної ОУН в лавах Червоної армії". Цей документ, відзначав Шатілов, був захоплений у бандерівців на ділянці 38-ї армії. Про тактику їх дії в ньому говориться: "Кожен український революціонер не повинен демонструвати свою зовнішню ворожість до Червоної армії і небажання воювати. Навпаки, потрібно спочатку врости в червоноармійські маси, зблизитися з ними, завоювати довір'я, а потім розгорнути національно-визвольну роботу. Спрямувати її на те, щоб викликати у червоноармійців невдоволення, ненависть до Сталіна, сталінського режиму, апарату НКВС, партійної верхівки. Доводити, що і гітлерівська, і сталінська влади - однакові. Червоноармієць повинен прийти до висновку, що в СРСР неминуча національно-визвольна революція, яка закінчиться побудовою самостійних держав усіх народів".45  
Деякі з'єднання 1-го Українського фронту в своєму складі мали до 80 відсотків українців. У військах 1-ї танкової армії, наприклад, воїни-українці складали 51 відсоток особового складу.46 Тільки в квітні 1944 р. з Київської, Житомирської, Вінницької, Кам'янець-Подільської областей до з'єднань і частин цієї армії направлено 9997 чоловік.47 А протягом квітня-травня 1944 р. у війська Українських фронтів з Чернігівської, Київської, Житомирської, Вінницької, Кіровоградської, Кам'янець-Подільської, Рівненської, Волинської, Тернопільської областей мобілізовано 1037174 чоловік.48 То була, в основному, молодь 24-го, 25-го, 26-го року народження, яка, перебуваючи на окупованій території, дещо знала про УПА, а в західних областях і бачила, як діють вояки. Не враховувати, що серед українців, (особливо вихідців із західних областей) було поширене намагання ухилитися від призову до Червоної армії, неможливо. Так, наприклад, у ході мобілізації з 25 квітня по 2 травня 1944 р. по Тернопільській області ухилилися від мобілізації й втекли в ліси 2551 чоловік.49 Подібне спостерігалося й у інших областях. З 3 по 14 травня 1944 р. в 7 сільських районах на Станіславщині та в м. Коломия ухилилося від призову до Червоної армії 5915 чоловік.50  
Розуміючи, що діюча армія не пристосована для антипартизанських дій, партійне та воєнне керівництво СРСР вже в березні 1944 р. надіслало в Західну Україну для боротьби з УПА спеціально навчені війська НКВС. Весною 1944 р. на територію Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Станіславської та Чернівецької областей прибуло кілька стрілецьких дивізій НКВС, 15 бригад, 3 піхотні та один кавалерійський полки загальною чисельністю 26304 чоловік. Невдовзі проти УПА було кинуто один танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії (22 танки) і 5 бронепоїздів (з 7700 чоловік особового складу).51  
Одна з перших сутичок між повстанцями й внутрішніми військами відбулася 18 січня 1944 р. у Броненському лісі. Сотня під командуванням "Ворона" змушена була відступити в ліси за р. Случ. У районі Гурбенських лісів на Крем'янеччині війська НВКС замкнули в кільце частини УПА - "Північ" під командуванням "Ясеня" (курені "Сторчака", "Мамая", "Дика", "Дока", "Довбенка", "Бувалого", "Шума", "Залізняка", сотню "Ваньки") загальною чисельністю 5000 чоловік.52 Вранці 23 квітня підрозділи НКВС атакували бази УПА в селах Антонівка-Забара, Андрушівка, Обчів. Під натиском переважаючих сил НКВС упівці відступили на лінію Майданські гори - Гурби - Мости - Святе - Мішаниця - Обчів. Наступного дня, після генерального наступу з'єднань НКВС, їм у кровопролитному бою вдалося зайняти Гурбенську гору. Вцілілі залишки повстанських куренів відійшли. Оцінки втрат обох сторін в різних публікаціях мають значну розбіжність. Автори "Історії Українського війська" та П. Мірчук наводять такі цифри: загинуло 80 повстанців, потрапило в полон понад 200. Втрати військ НКВС - 800 чоловік. За радянськими даними, вбито 2018 бійців УПА, захоплено в полон 1570.53  
Двомісячні вперті бої з переважаючими силами військ НКВС спричинили великі втрати в УПА - "Південь". В одній із сутичок з каральною експедицією НКВС поблизу Кам'янець-Подільського загинув курінний "Довбиш", уродженець Вінниччини; 10 червня 1944 р. на Вінниччині поліг командир групи УПА - "Південь" полковник "Батько" (Омелян Грабець).  
Однією з баз УПА-"Захід" стає Чорний ліс у Карпатах. Протягом літа-осені 1944 р. відділи цієї групи провели цілу низку боїв проти частин НКВС: лише в другій половині вересня вони охопили Сокальщину, Радехівщину (18 вересня), Зборівщину (27 вересня), Перемишлянищину (Унев, 30 вересня), Бережанщину (Урман і Вулька, 19 вересня), Ходорівщину (Буковина, 23 вересня), Снятинщину (Трійця, 23 вересня), Надвірнянщину (Молодиків, 19 вересня).  
В той же час радянські частини вдарили на Чорний ліс (12-14 вересня), Волохівські (24 вересня) і Перегінські ліси (19 вересня), внаслідок чого значних втрат зазнала група УПА - "Захід". У тих боях загинули головний лікар групи "Дон" - відомий діяч ОУНівського підпілля Ю. Липа, офіцери розгромленої першої старшинської школи УПА майор "Поль" (командир школи), хорунжий Ткачук, командир "Ждан", капелан о. Рафіїл, зв'язкова "Дзвінка".54  
Всього з 19 лютого по 20 вересня 1944 р. втрати УПА становили 13442 чоловік вбитими та 7457 полоненими.55  
Незважаючи на безвихідне становище, повстанці не лише вели оборонні бої, а й спромагалися на рейди та наскоки на постої військ НКВС, районні центри, склади, залізничні станції тощо. Лише в травні й червні було завдано удари по райцентрах Надвірна, Галич, Яворів, Солотвин, Делятин, Раджа, Гримайлів, Жаб'є, Яблунів, Ланчин, Яремча (Гуцульщина), Гоща, Березне, Людвипіль, Корець (Волинь). З 1 січня до 30 червня 1945 р. за звітом групи "Говерла" (курені "Гайдамаки", "Гуцульський", "Карпатський", "Перемога") її бійці здійснили 181 бойову акцію, завдавши противнику втрат 3975 вбитими, 1383 пораненими. Знищено в боях 21 автомашину, 5 локомотивів, висаджено в повітря 8 мостів, здобуто 22 кулемети, 103 автомати, 29 десятизарядних і 321 звичайну гвинтівок, 38 пістолетів. Втрати групи "Говерла": 215 вбитими (серед них 20 підірвали себе гранатами, щоб не потрапити в полон).56  
Окремі загони УПА були витіснені на територію сусідніх країн - Польщі, Чехословаччини. А на території УРСР війна тривала. В акті передачі справ НКВС новопризначеному наркому НКВС УРСР Т. Строкачу відзначалося, що з лютого 1944 р. до 1 січня 1946 р. було здійснено: чекістсько-військових операцій - 39773; вбито бандитів - 110785; заарештовано учасників ОУН - 8370; заарештовано активних повстанців - 15969; з'явилося з повинною бандитів - 50058.57  
Власне військові акції проти УПА доповнювалися "додатковими заходами по боротьбі з бандитизмом", під якими слід розуміти облави та арешти всіх підозрюваних у зв'язку з повстанцями, членів їхніх сімей та рідних, виселення їх до східних районів СРСР. В інформації секретареві ЦК КП(б)У М. С. Хрущову Тернопільський обком партії та облвиконком повідомляли, що ними прийнято рішення "Про відселення жителів з 25-кілометрової смуги згідно постанови Військради 1-го Українського фронту від 3 квітня 1944 р.". Аналогічне рішення затвердили керівники Станіславської області.58 Лише з Галичини в 1944 р. було депортовано 4274 сім'ї (12762 чоловік), а в 1945 - відповідно 7393 (17497). Насильницьке переміщення цілих сіл із західноукраїнських земель тривало до 1949 р. включно й загалом охопило 50457 сім'ї (143141 чоловік).59  
У деяких областях ухвалювалися спеціальні постанови, спрямовані на ліквідацію повстанського руху. Прикладом може бути рішення бюро Волинського обкому КП(б)У "Про посилення боротьби з бандитськими групами, так званими "УПА" і "УНРА" від 25 вересня 1944 р., у якому, зокрема, міститься інформація про те, що з моменту звільнення області з повинною до органів радянської влади з'явилося понад 1200 учасників УПА і УНРА, вбито понад 2000, взято в полон і заарештовано 2100 бандитів, розгромлено 197 оунівських організацій та 14 банд.60  
Наступ на повстанські загони наростав. Продовжувалась також боротьба націоналістичного підпілля ОУН, що, затухаючи, тривала аж до 1952 року.  
Які ж підсумки тієї кривавої, нерівної боротьби УПА, збройних відділів ОУН, інших військових формувань, що постали в час другої світової війни як вияв народного гніву і болю за кривди, завдані тиранією?61  
Сьогодні вже мало хто не погоджується з думкою, що збройний спротив німецьким окупантам і антирадянська резистенція під егідою Організації Українських Націоналістів не були явищем, насадженим згори. Починаючи повстанський рух знизу, українська громадськість активізувала зусилля провідників ОУН у пошуку можливостей до створення незалежної Української держави. З позиції сучасного розважливого спостерігача той рух був заздалегідь приречений: надто вже сильними були тоталітарні системи, що зійшлися у вирішальній сутичці, - Німеччина та СРСР. Ідеологи й вожді цих країн не залишали жодного шансу на створення незалежної української держави: нацизм не знаходив для неї місця в арійській моделі "нової Європи", а сталінізм за природою своєю не міг відмовитись від "ласого шматка", що дістався йому в спадщину від "єдиної і неділимої".  
То що ж могло захопити й повести на жертовне та самозречене протистояння тоталітаризму сотні тисяч селян, ремісників, студентів, учителів, військових і робітників. Відповідь одна - ідея Української соборної суверенної держави, яку плекало не одне покоління борців за її волю.  
Війна підняла значні духовні та моральні сили українського народу. За роки війни через УПА пройшло від 300 до 400 тисяч чоловік, сотні тисяч співчували та посильно допомагали повстанцям. Втрати ОУН і УПА та їх прихильників лише за період з літа 1944 до кінця 1946 рр. склали 56,6 тисяч вбитими і 108,5 тисяч полоненими та заарештованими. Тисячі сімей були вислані до Сибіру й Казахстану.62 Внаслідок бойових дій та репресій проти національно-визвольного руху в західних областях загинуло понад 25 тисяч радянських військовослужбовців.  
На тілі українського народу з'явилася глибока незагойна рана, яка проходить серцями мільйонів людей - і тих, хто в роки війни зі зброєю в руках по обидві сторони фронту брав участь в братовбивчій війні, і тих, хто знає про ті події лише з публікацій періодичних видань та книг. Гостроту болю не зменшили ані референдум 1 грудня 1991 р., який реалізував головну мету ОУН і УПА - створення незалежної Української держави, ані увічнення пам'яті полеглих у боротьбі за неї в тих місцях, де гриміли бої за національні ідеали.  
Шлях до громадянського миру й згоди важкий і тернистий. Але кожен має пройти свій відрізок цієї "дороги до храму". Вже час "збирати каміння".  

Певна річ, неможливо описати усі засоби, якими користувався для боротьби з українським підпіллям і збройним рухом радянський режим, тим більше, немає жодної можливості вичерпати як приклади до теми чисельні конкретні факти. Можна  лише констатувати, що у своїй сукупності вони є свідченням жахливої національної трагедії, яку випало зазнати народу українського поліського краю у 40-х pp. XX ст.

Ми повинні принаймні намагатися дістатись до істини, хоча часто вона є не лише трагічною, а й жахливо складною. Набагато легше творити історію "для піднесення духу", де "наші" завжди хороші, а "інші" - погані. Тому до сьогодні в оцінках антипольської акції УПА у 1943-1945 роках можемо часто зустріти діаметрально протилежні судження між поляками та українцями. Для багатьох українців це була просто польсько-українська війна, підчас якої обидві сторони скоїли численні злочини. Будь-які твердження про геноцид польського населення  сприймаються як крайні й необ’єктивні.

Як відомо, Армія Крайова чинила те саме, що поляки закидають ОУН і УПА. Але ми ж, українці переступили через це і знайшли в собі сили простити Армії Крайовій те, що вона чинила.Чому ж тоді поляки намагаються оголосити  ОУН і УПА злочинними формуваннями… 

Я добре розумію, це питання – політичне, а я не хотів би заходити у політику. Але я – громадянин України, і маю свою думку. У поляків була Армія Крайова – прототип Української повстанської армії. Різниця тільки в тому, що Армію Крайову організував уряд в еміграції, а УПА утворив сам народ для захисту українства, яке було загнане в кут. І іншого виходу не було, крім брати зброю і боротися.

Але українці, зокрема поліщуки, волиняни, знайшли в собі сили простити Армії Крайовій те, що вона чинила тут, на теренах Волині. Адже вона чинила те саме, що поляки закидають Українській повстанській армії. Абсолютно те саме.  Хотів би, щоб і поляки так ставилися до українців: з пошаною або хоча би розумінням того, що основною метою УПА був захист українців у той непростий час. І не слід копати глибочезний рів на майбутнє  між українцями і поляками, що нам, сучасним  українцям  навіть страшно уявити…


 
Джерела  
1 Повний текст програми публікується в дод. "А" до статті А. .Жуковського "Як творилася Українська Повстанська Армія" // УПА й національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992 - С. 64-67.  
2 Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 68.  
3 Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - С. 239.  
4 Див.: Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 69.  
5 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали // Молодь України. - 1992. - 3 вер.  
6 Верига В. Втрати ОУН в часи світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 139.  
7 Книш З. Б'є дванадцята: Спогади й матеріали до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. - Торонто : Срібна сурма, 1958. - С. 78-79.  
8 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 35. 
9 Омелюсік О. УПА на Волині в 1943 році. - В кн. Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С.38.  
10 Дзюбак В.В. Деякі маловідомі сторінки діяльності ОУН-УНА на західноукраїнських землях в 1943-1944 рр. // Наук.-методичні праці з історії СРСР. - К., 1991. - С. 87.  
11 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 37.  
12 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 30. За версією В. Косика ("Україна і Німеччина у другій світовій війні.", с. 383) остаточна структура УПА визначалася від серпня 1943 р.: УПА - "Північ" командував Роман Клячківський ("Клим Савур"), УПА - "Південь" - Омелян Грабець ("Батько"), УПА - "Захід" - Василь Сидор ("Шелест-Вишитий").  
13 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя , 1949-1952. - Т. 3 - С. 1188.  
14 Див. : Верига В. Втрати ОУН в часи світовой війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 163-173.  
15 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 32, 34.  
16 Верига В. Втрати ОУН в часи другої світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 143.  
17 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С.35.  
18 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 38-40.  
19 Там само. - С. 42.  
20 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 37.  
21 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 37.  
22 Літопис УПА. - Торонто : Літопис УПА, 1987. - Т. 3. - С.69, 89, Т.4 - С. 18.  
23 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. - Львів : Край, 1991. - С. 44.  
24 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3 - С. 3378; Камінський А. Визвольна боротьба і питання жертв УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 397 та ін.  
25 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 28. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 395.  
26 Садовий О.С. Куди прямують поляки. - Друкарня ОУН, 1944. - С. 11.  
27 Див.: Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 67-73.  
28 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 137-138.  
29 Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991. - С. 137.  
30 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 46.  
31 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали / Молодь України. - 1992. - 18 серп.  
32 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 928, арк. 30.  
33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 8.  
34 Там само, спр. 919, арк.. 24, 25.  
35 Там само, спр. 930, арк. 68.  
36 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 944, арк. 69.  
37 Там само, спр. 930, арк. 3.  
38 Там само, спр. 944, арк. 1-3.  
39 Там само, спр. 919, арк. 16.  
40 Там само, спр. 937, арк. 7.  
41 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 77.  
42 Підраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 1, оп. 11615, спр. 3, арк.. 47.  
43 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 36, арк. 12, 129.  
44 Там само, оп. 23, спр. 926, арк. 6.  
45 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 929, арк. 11  
46 ЦАМО РФ, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк.. 374.  
47 Там само, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк. 375.  
48 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1002, арк. 13. 
49 Там само, спр. 954, арк. 26.  
50 Там само, спр. 954, арк. 17.  
51 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 316-317.  
52 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 26.  
53 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 119.  
54 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 96.  
55 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 120.  
56 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 110-111.  
57 Білас І. Каральні військові підрозділи НКВС-МДБ у боротьбі з ОУН-УПА // Державність - 1992. - № 4. - С. 48.  
58 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 2. 
59 Білас І. Форми та методи дуяльності НКВС-МДБ у боротьбі проти ОУН-УПА // Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр. - С. 155.  
60 УПА : Цифри і факти // Трибуна лектора. - 1989. - № 4. - С. 33.  
61 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 1.  
62 Суд триває // Зоря. - 1990. - 24 серп.  
    
1 Повний текст програми публікується в дод. "А" до статті А. .Жуковського "Як творилася Українська Повстанська Армія" // УПА й національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992 - С. 64-67.  
2 Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 68.  
3 Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - С. 239.  
4 Див.: Миткалик І. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-революційна армія отамана Т.Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 69.  
5 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали // Молодь України. - 1992. - 3 вер.  
6 Верига В. Втрати ОУН в часи світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 139.  
7 Книш З. Б'є дванадцята: Спогади й матеріали до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. - Торонто : Срібна сурма, 1958. - С. 78-79.  
8 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 35. 
9 Омелюсік О. УПА на Волині в 1943 році. - В кн. Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С.38.  
10 Дзюбак В.В. Деякі маловідомі сторінки діяльності ОУН-УНА на західноукраїнських землях в 1943-1944 рр. // Наук.-методичні праці з історії СРСР. - К., 1991. - С. 87.  
11 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 37.  
12 Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 30. За версією В. Косика ("Україна і Німеччина у другій світовій війні.", с. 383) остаточна структура УПА визначалася від серпня 1943 р.: УПА - "Північ" командував Роман Клячківський ("Клим Савур"), УПА - "Південь" - Омелян Грабець ("Батько"), УПА - "Захід" - Василь Сидор ("Шелест-Вишитий").  
13 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя , 1949-1952. - Т. 3 - С. 1188.  
14 Див. : Верига В. Втрати ОУН в часи світовой війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 163-173.  
15 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 32, 34.  
16 Верига В. Втрати ОУН в часи другої світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991. - С. 143.  
17 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С.35.  
18 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 38-40.  
19 Там само. - С. 42.  
20 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 37.  
21 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 37.  
22 Літопис УПА. - Торонто : Літопис УПА, 1987. - Т. 3. - С.69, 89, Т.4 - С. 18.  
23 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. - Львів : Край, 1991. - С. 44.  
24 Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен : Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3 - С. 3378; Камінський А. Визвольна боротьба і питання жертв УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 397 та ін.  
25 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 28. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 395.  
26 Садовий О.С. Куди прямують поляки. - Друкарня ОУН, 1944. - С. 11.  
27 Див.: Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 67-73.  
28 Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 137-138.  
29 Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991. - С. 137.  
30 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 46.  
31 Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: Документи і матеріали / Молодь України. - 1992. - 18 серп.  
32 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 928, арк. 30.  
33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 8.  
34 Там само, спр. 919, арк.. 24, 25.  
35 Там само, спр. 930, арк. 68.  
36 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 944, арк. 69.  
37 Там само, спр. 930, арк. 3.  
38 Там само, спр. 944, арк. 1-3.  
39 Там само, спр. 919, арк. 16.  
40 Там само, спр. 937, арк. 7.  
41 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 77.  
42 Підраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 1, оп. 11615, спр. 3, арк.. 47.  
43 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 36, арк. 12, 129.  
44 Там само, оп. 23, спр. 926, арк. 6.  
45 Там само, ф. 1, оп. 23, спр. 929, арк. 11  
46 ЦАМО РФ, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк.. 374.  
47 Там само, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк. 375.  
48 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1002, арк. 13. 
49 Там само, спр. 954, арк. 26.  
50 Там само, спр. 954, арк. 17.  
51 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 316-317.  
52 Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 26.  
53 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 119.  
54 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 96.  
55 Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук. конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 120.  
56 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. - С. 110-111.  
57 Білас І. Каральні військові підрозділи НКВС-МДБ у боротьбі з ОУН-УПА // Державність - 1992. - № 4. - С. 48.  
58 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 2. 
59 Білас І. Форми та методи дуяльності НКВС-МДБ у боротьбі проти ОУН-УПА // Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр. - С. 155.  
60 УПА : Цифри і факти // Трибуна лектора. - 1989. - № 4. - С. 33.  
61 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 30, спр. 1773, арк. 1.  
62 Суд триває // Зоря. - 1990. - 24 серп.  
   

 

 

 



[1]



Обновлен 31 июл 2016. Создан 30 июл 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений