Галичина — це не-Україна

 
 

Галичина — це не-Україна

Із перспективи Полісся Галичини не існує, точніше, вона є, але цей факт нічого не вартий. Галичина — це не-Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація...



Із перспективи Полісся Галичини не існує

Зовсім випадково  у районній бібліотеці, переглядаючи старі газети, натрапив на статтю Ю. Андруховича  “Остання територія” в часописі “День” за 13 січня 1999 року.

Я сам родом з Полісся,там поховані мої прародичі. І  походжу я з  тієї “Останньої території”- землі, яка нічим не хизується на відміну від  Галичини. Може й саме  тому  на всі сто і навіть з лишком відсотків погоджуюсь з твердженнями Ю. Андруховича.

Отже -

Остання територія

Є регіони справжні, цілісні навіть у своїй зруйнованості та потворності. Галичина ж — наскрізь штучна, зшита докупи білими нитками псевдоісторичних домислів і політиканських інтриг. Тисячу разів мають рацію ті, котрі стверджують, ніби Галичина є всього тільки стоп’ятдесятилітньої давності вигадкою кількох австрійських міністрів. Маньєрично-солодкою ідеєю-фікс певних законспірованих стратегів, які свого часу задалися химерною метою продовжити Європу ще трохи далі на Схід. Європи в них не вийшло, натомість утворився такий собі буфер, свого роду «санітарна зона». Бідолашний Франко піддався їхній містифікації, звідси всі його нещастя, вся здезорієнтована сізіфова діяльність.


Із перспективи, наприклад, Полісся цей край має достатньо карикатурний вигляд. Адже Полісся, ця космічна поганська колиска, басейн Прип’яті та Десни з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученістю джерел, з його визначальними генетично-культурними кодами, з найархаїчнішим фольклором, епосом, діалектами, озерами, торфосховищами, готичними соснами, з пастками на тварин і людей, з підраненими вовками. Полісся — це національний субстрат, це чорнобильський вибір України, це сама справжність, це сокирна автентика і щирість, каральний похід месії Онопрієнка уздовж залізничних колій та шосейних шляхів. Полісся — це повільність і понурість, це доведений майже до повної зупинки час, це повзуча комуністична вічність, що зусібіч обклала ненависний сторозтлінний Київ, це сама глибинна чорна українськість.

Із перспективи Полісся Галичини не існує, точніше, вона є, але цей факт нічого не вартий. Галичина — це не-Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація. Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав’язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіонських лабораторіях, волю. Галичина позбавлена епосу, в ній споконвіку панує анекдот, причому підлий. Власне кажучи, це безкореневий простір, зручний для всілякого мандрівного племені — звідси вірмени, цигани, караїми, хасиди. Галичина — містечкова, батьківщина масонства і марксизму. Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки, і якщо ти не покруч, а, наприклад, Стефаник, то тобі залишається невблаганно спиватися в першому-ліпшому Русові. «Між іншим, нині в Івано-Франківську геніїв уже більше, ніж у Москві», — іронізує колючий Ігор Клех, також галичанин, також геній, у своїй найновішій московській книжці.

Іронічний тон тут як ніколи доречний. Галичина вся іронічна й імморальна, тому це вічне відступництво і пристосуванство, перманентне уніатство, продані в Америку діти. Галичина — це показна й поверхова, як накладні манжети, панськість, кумедне розшаркування навсібіч, цілування ручок і клямок із так і невизбутим селюцьми причмокуванням, це безконечні й напівсонні, з тяжкою пообідньою оскоминою розмови про Європу, Европу, Еуропу, про європейськість, європейське значення-призначення, європейську культуру й кухню, про шлях до Європи, про те, що «і ми в Європі» — тим часом уся так звана «духовна продукція» Галичини здатна поміститися в одному-єдиному львівському чемодані середніх розмірів. Галичина тільки й може, що натужно наслідувати Європу, яка, до речі, сама по собі вже давно нічого не може (Шпенглер ще коли про це сказав!). Галичина — це плагіат, тим жалюгідніший, що плагіатор обрав для плагіату наймертвотніший з можливих об’єктів.

Усе інше — це кава, домашні лікери, торти й тістечка, диктат домогосподарок, вишивання серветок, це також повидла і джеми, рушники, килими, несмак і кіч, словом, цвітіння галицького міщанства у повний зріст.

Із перспективи Полісся Галичина не просто жалюгідна, — вона постмодерністська.

Але я маю інакшу перспективу. Точніше, не маю її, бо перебуваю тут, усередині, це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ. Фортечні мури навколо нього давно повалено, рови засипано історичним хламом і культурним сміттям, якоюсь битою порцеляною, уламками чорної гаварецької кераміки та гуцульськими кахлями. Моя лінія оборони — це я сам, але в мене немає іншого виход


Создан 22 янв 2013



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
--- 02 апр 2015 ответить
Здохни сепаратист, Галичина це Україна і завжди нею була. Козаки родом з Зах Укр, і саме на Галичині найчистіша укр мова. Поучи історію
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений