В чому ж полягає той “український антисемітизм”?

 

В чому ж полягає той “український антисемітизм”?

Відповідальність за негарні слова для євреїів



 

Олесь Городецький, ДУМКА

“Український антисемітизм”: реальність чи інструмент антиукраїнської кампанії? Щоб уникнути будь яких спекуляцій і спотворених інтерпретацій хочу наперед зазначити, що я не є антисемітом, неонацистом чи ксенофобом. Я є українцем, християнином і націоналістом-патріотом,  яким мене виховала моя родина. Не належу до жодної політичної партії. Серед моїх знайомих є багато українських і італійських євреїв, як і вірменів, росіян, поляків та інших. До написання цієї статті мене спонукали недавні заголовки в українських ЗМІ: “Тягнибок із Мірошниченком потрапили в світову десятку антисемітів”, “ Тягнибока з Мірошниченком внесли до п'ятірки найзатятіших антисемітів у світі”.


Спочатку заголовки викликали посмішку, подумалося, що це якась “качка” або чергова пропагандистська акція колесніченків-маркових та іже з ними. Але, коли прочитав новину, стало не до сміху. Центр Симона Візенталя, один з найвпливовіших у світі інститутів єврейського лоббі, цілком серйозно визнав цих двох українських політиків найбільшими ворогами світового єврейства. Новина стає ще більш абсурдною, якщо прочитати мотивацію такого рішення. Тягнибок заслужив на “почесне” п’яте місце за вирване з контесту слово “жидва”, вжите одноразово, у промові восьмирічної давності, а  Мірошніченко, взагалі, за вживання слова “жидівка” (в контексті національності) у приватному записі на Фейсбук!!! Що це? Чиясь розумова неповноцінність (бо здорова людина до такого б не додумалась) чи цілеспрямована інформаційна війна проти українців? Оскільки не віриться, що в таких поважних інституціях працюють дурні, то, схоже, маємо справу з другим. До речі, ця пропагандистська війна вже вийшла за рамки здорового глузду.  Адже, якщо і далі буде продовжуватися це полювання на відьм, то в наступному рейтингу якоїсь єврейської організації ми цілком зможемо побачити весь український народ за те, що святкуючи Різдво, бавиться в новорічні вертепи, де  персонажами є “жид” і “жидівка”.  Можна сперечатися про архаїзм цього слова чи нетактовність вживання його політиками, через образливе сприйняття для певних людей, але ж не оголошувати ворогами світового єврейства!  “Рейтинг” центру Візенталя є досить вибірковим, адже щось не пригадується в ньому імені Леоніда Кучми за його вислів зі славнозвісних “плівок Мельниченка”(вибачте за грубість цитати): “Суркіс, да я на цього, блядь, жида, блядь...”, можливо тому, що справа не в слові “жид”, а в особі, яка його вжила і в певному історично суспільному контексті, коли комусь стає вигідно роздмухувати скандал? Цей рейтинг став  останньою ланкою з багатьох послідовних  подій направлених  лише де-юре проти партії “Свобода”, а де-факто – проти українського самоусвідомлення та нацонального відродження, тобто, українського націоналізму (в значенні патріотизму, а не нацизму чи фашизму, як його подають деякі українофоби), Духу, що віками рятував наш народ від поневолення і знищення, піднімав на національно визвольні змагання, будував національну ідентичність та прагнення до державності. (Я свідомо не ставлю знаку дорівнює між ВО «Свобода» і українським націоналізмом, оскільки друге поняття є значно ширшим, надпартійним і надкласовим, значно масовішим, з глибоким історичним корінням).  Цьому “рейтингу” передували  заяви єврейських організацій,   державних установ Ізраїлю про “стурбованість поширенням в Україні антисемітизму, ксенофобії, неонацизму”, звинувачення абсолютно безпідставні, які не мають нічого спільного з реальним станом справ в Україні. Як і, зрештою, з ВО “Свобода”, про що недавно заявив і сам голова цієї партії. Стараннями болгарського соціаліста, подібне твердження навіть потрапило до резолюції Європарламенту. Враховуючи чутливість до подібних слів в Європі,  євродепутати проголосували за цю поправку з голосу. І ніхто не розібрався, а в чому ж полягає той “український антисемітизм”? В чому саме обмежені права євреїв в Україні? Варто поцікавитися, а яка ж ситуація у самій Європі?  Німецький Фонд імені Фрідріха Еберта провів дослідження у восьми європейських країнах, задаючи питання: " Враховуючи політику держави Ізраїль, я можу зрозуміти, чому люди не люблять євреїв?". В Італії відповіли «ТАК»  25 відсотків, в Німеччині та Англії – 35%, в Нідерландах – 41%, в Португалії -  48%, а в Польщі – цілих 55%. Другий приклад – згідно парламентського дослідження виконаного Комісією з конcтитуційних та закордонних справ Італії в 2011 році, 44% італійців висловлювали ворожі думки у відношенні до євреїв.  У 12 відсотках випадків ця ворожість приймала форму справжнього антисемітизму. (газета «La Repubblica») То чому антисемітизм шукають лише в Україні??? Ще не встигла українська спільнота оговтатися від показової розправи над Іваном Дем’янюком, винним лише в тому, що був українцем, і якого, до речі,  виправдав Верховний Суд Ізраїлю, а Польський інститут пам’яті заперечив наявність документів про нього, як охоронця в таборах на території Польщі, як вже появляються публікації певних “експертів” на історичні теми, де українців роблять винними за Львівский погром 1941 року. Звинувачення, які були спростовані Нюрбергським процесом! Тема “українського антисемітизму” постійно підживлюється і “викривається” все новими і новими “фактами”, створюючи постійний інформаційний привід, щоб у підсвідомості як жителів України, так і в світовому медіа просторі, чітко відклалася теза “Українці – антисеміти!”. Щоб це твердження стало аксіомою, яка б сприймалася як доказана характеристика української нації. Важко знайти громадянина України, котрий би назвав антисемітизм головною, або одною з найгостріших, проблемою в країні. Євреї  є складовою частиною нашого народу, мають можливість вільно розвивати свою культуру, освіту і релігію, вносячи свій вклад у розвиток України. Багато з них є депутатами всіх рівнів, науковцями, успішними підприємцями. Кому ж вигідно нагнітати ситуацію і звинувачувати українців в антисемітизмі? Чому власне зараз розпочалася ця кампанія? Для чого переглядається історія і робляться гіпотези, котрі суперечать навіть матеріалам Нюрбергського процесу? На мою думку, ця кампанія має замовників з України і переслідує дві цілі. Перша, історична. Показати, що українці не здатні мати свою державу, а всі їхні національно визвольні змагання є, ніщо інше, як злочинні прояви антисемітизму, нацизму чи ще якогось “–ізму”, який зараз в світі є поза законом. Таким чином Україна виглядає приреченою бути губернією чи повітом сусідніх “правильних” держав-визволительниць. Під цим оглядом, ця кампанія швидко знаходить союзників серед польських, російських чи румунських шовіністів, отримуючи, таким чином, “широке міжнародне” визнання та підтримку. Друга ціль, політична – це максимально дискредитувати опозицію в очах міжнародної спільноти. Очевидно вже зараз, що коли всі опозиційні сили не висунуть єдиного кандидата на президентських виборах, - перемоги їм не бачити. Тому і створюється вкрай негативний образ “Свободи”, а відповідно, і всіх тих, хто буде з нею в коаліції. Навчена неприємним досвідом з Тимошенко, влада заздалегіть готує негативний імідж опозиції, щоб в 2015 році просто сказати світу: “ А ви що, хотіли щоб до влади прийшли антисеміти і неонацисти?” Виходячи з цього, стає зрозуміло, чому немає офіційного протесту українського МЗС проти подібних антиукраїнських випадів. Адже “антисемітська” карта буде головною на наступних президентських виборах: з одного боку поділить опозицію, а з іншого – нейтралізує протести  Європи і США, відкриваючи шлях Віктору Януковичу до другого президентського терміну. Але попри політичну доцільність, українська влада, якщо в неї залишилася хоч краплина державницького мислення, повинна розуміти, яку шкоду несе подібна антиукраїнська кампанія нашій країні. Звинувачення в антисемітизмі чи ксенофобії є дуже серйозним аргументами в сучасному світі. Адже є неприйнятно, коли в третьому тисячолітті стаються переслідування за расовою чи національною ознакою, тому такі випадки осуджуються, а часом і караються кримінально.  А от, коли такі звинувачення є надуманими, то вони стають грізною інформаційною зброєю проти урядів, а інколи,  цілих народів. Тому подібні безпідставні звинувачення потрібно відразу ж спростовувати.  Український народ, у своїй переважній більшості не хворіє на ксенофобію чи антисемітизм! А якщо і трапляються винятки, то в кількості, що не перевищує подібні настрої в більшості європейських країн. Українці не заслуговують на тавро «колаборантів» і «ксенофобів» навіть з поваги до мільйонів жертв, якими наш народ заплатив за право називатися українцями.  Якщо такого спростування не зробить уряд, то це повинні зробити політичні партії, громадські організації, видатні громадські діячі. Українці шанують євреїв, їхні звичаї і їхню історію. Так було і так буде. Але чи завжди нам відповідають взаємністю самі євреї? Наведу три випадки, які найбільше запам’яталися і залишили гіркий осадок. Я ніколи не чув, щоб хтось з українських політиків не визнавав Голокост. Але чув офіційне заперечення Голодомору як геноциду українців з вуст посла держави Ізраїль в Україні Зіни Калай-Клайтман , попри те, що великий єврей Рафал Лемкін, автор терміну « Геноцид» визнав Голодомор радянським геноцидом проти українців. Я ніколи не чув, щоб президент України чи будь якої іншої країни світу радив євреям забути їхню історію. Подібна річ, яку навіть уявити важко, зразу ж була б потрактована як найбільша образа та вияв антисемітизму! Тим не менше, Президент  Ізраїлю Шимон Перес вважає, що поступові України заважає складна історія. «Моя перша порада собі, якби я був українцем, була б забути минуле. Історія вже абсолютно несуттєва. Минуле має лишатися тільки в духовних надбаннях та здобутках культури. Все інше не має значення».  Якби він порадив таке студентам в Ізраїлі, то мабуть через декілька годин вже не був би Президентом.  І третім моментом, який врізався в пам’ять стала стаття Олександра Фельдмана «Про цінність життя людини».  Навіть не сама стаття, а її контраст з іншою новиною на УП, яка вийшла практично одночасно. В статті відомий єврей України, засновник «Інституту прав людини, протидії екстремізму та ксенофобії» висловлює свою радість за звільнення еврейського капрала Гідала Шаліта і роздумує над цінністю одного людського життя. Тим часом, в іншій статті на УП українка Ірина Поліщук, яка 10 років просиділа в ізраїльській тюрмі, розповідає про своє ув’язнення невинної людини. І про те, як держава Україна нічого не зробила для її визволення. Як і жоден представник української влади. В тому числі, народний депутат України, Олександр Фельдман. Чому ці два життя мають таку різну цінність? На завершення. Моя сім’я має свою історію відносин з євреями. Під час війни, моя бабуся по матері, член ОУН, активістка «Просвіти» та «Союзу українок» залишилася сама з маленькою дитиною та старими батьками мого дідуся. Його самого мобілізували до Червоної Армії «визволителі». Щоб якось прожити, вона часто ходила на базар до Бережан, щоб продати якісь продукти і купити одяг, ліки і інші необхідні речі. Кожного разу вона проходила попри гетто, в якому німці утримували євреїв. Побачивши страшну картину існування в гетто, моя бабця постановила собі, що кожного разу братиме з собою пакунок харчів «для гетто». Щоразу, вона перекидала через огорожу торбинку з хлібом, сиром, фруктами. Голодні в’язні питали її ім’я, казали, що молитимуться за неї до свого Бога. «Ганна» - шепотіла бабця і тікала, щоб не попасти на очі німецьким солдатам з охорони.  Моя бабуся не стала Праведником Світу. Але молитви приречених євреїв Бог почув. Пройшло декілька років. Війна закінчувалася. В нашій хаті трапилося лихо: захворіла дитина, бабусин син. Назву хвороби бабуся не пригадала, але лікар в Бережанах, який оглянув дитину говорив про якісь «уколи», котрі могли врятувати малого. Але де ж їх взяти? Війна, розруха... Тому дитину чекала вірна смерть. Виходячи від лікаря, втративши будь яку надію, бабуся заливалася сльозами.  «Ганна, не плач!», - почула вона сильний жіночий голос, а коли обернулася, то побачила медсестру, яку перед тим зустріла в лікаря.  «Твій син буде жити»- сказала жінка і простягнула їй згорток з безцінними «уколами». «Ти мене не знаєш, але я тебе знаю. Я була в гетто». Як виявилося пізніше, цій єврейскій жінці вдалося чудом вирватися з гетто. На щастя для моєї бабусі. Кожен раз, коли моя бабуся розповідала мені цю історію, вона плакала. В цій історії – справжні відносини між українцями і євреями. Без антисемітизму, ксенофобії чи українофобії. Людські відносини. Олесь Городецький, Голова Християнського товариства українців в Італії
Більше читайте тут: http://www.unian.ua/news/547784-ukrajinskiy-antisemitizm-realnist-chi-instrument-antiukrajinskoji-kampaniji.html



Создан 22 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений