Русь,але не московська

 

Русь,але не московська

Погляд росіянина на сучасне Закарпаття



Погляд на Закарпаття з москальської дзвонарні

 Русь Підкарпатська – далека, але нашенська
Кожен раз, коли я збираюся в Закарпаття,мої московські знайомі, співчутливо або іронічно зауважують: «До бандерівців в гості зібрався? З’їздь краще до культурних людей, наприклад … »Далі слідував гідний приклад з досвіду співрозмовника, які за останні роки об’їздили росіяни, предостатньо, і кожен готовий поділитися досвідом

         На стику імперій
Для початку трохи історії. Мало в якому краю ви сьогодні можете зустріти людину, яка п’ятикратно міняла громадянство, ні разу не залишивши рідного дому. А от самі літні закарпатці (ті, хто народився в 1918 і раніше) з’явилися на світ в Австро-Угорської монархії.Після її розпаду угорська корона втратила дві третини їй території якій  належала 40% населення. Серед втрачених земель – Закарпаття, входило до складу Угорщини протягом попереднього тисячоліття, тобто з моменту, коли в кінці дев’ятого століття угорські племена перекочували з Уралу в центр Європи. По-угорськи край невипадково називається Підкарпаттям, адже якщо дивитися з Будапешта, він дійсно перебуває під Карпатами, а не за ними.
Отже, після першої світової війни закарпатці стали громадянами щойно створеної і, як згодом з’ясувалося, нежиттєздатної Чехословаччини. В оповіданнях Ярослава Гашека – написаних до і після розпаду імперії – Підкарпатська Русь згадується як місце, куди відправляли чиновників, які чимось проштрафилися . Здається, Карел Чапек зауважив, що Прикарпаття  – це набагато екзотичніше Чорної Африки. Коли в 1939 році без єдиного пострілу, від самого лише окрику з Берліна Прага капітулювала, а Словаччина відокремилася, то саму східну частину вже колишньої Чехословаччини зайняли угорці.
Була, правда, маленька інтермедія – в ​​одному з глухих містечок краю – Хусті – група товаришів на чолі з українським націоналістом А. Волошиним проголосила Карпатську Україну, яка проіснувала приблизно два дні – до перших пострілів угорської армії. Не допомогло навіть все підданіше звернення самого Волошина за підтримкою до Гітлера.Фюрер недовго вагався, кому віддати перевагу – міфічних карпато-українців чи реальних угорських союзників. Скінчилася Хустська трагікомедія сумно: частина «стрільців», що пішли за Волошиним, розбіглася, інші загинули, а їх ватажок помер вже після війни – в радянській в’язниці.
Отже, в 1939 році громадяни Підкарпатської Русі повернулися під владу Угорського королівства, а в закарпатських школах підручники географії доповнили атласи під оптимістичним назвою «Знову – наше».
«Нашою» для Будапешта Підкарпатська Русь, як століттями іменували цей край, залишалася недовго.
На початку 1945 року Червона Армія розбила останнього союзника гітлерівської Німеччини – Угорське королівство (короля в ньому не було, а був регент – адмірал Горті, флоту у якого, втім, теж не було, тому що після першої світової Угорщина втратила вихід до моря ). Хортистської режим упав, і Угорщина знову розлучилася з повернутими було землями, а закарпатцям довелося знову міняти паспорти – цього разу на радянські. Після невеликого цирку зі всенародним волевиявленням Верховна Рада Української РСР милостиво погодилася на «повернення» закарпатців у лоно неньки-України, нітрохи не бентежачись тим, що «повернулися» на Україну закарпатці (угорці, русини, словаки, румуни) ніколи раніше не були її жителями , а багато з них і не підозрювали про існування УРСР.
 20 років у Незалежної
 На початку 90-х – нова заміна паспортів – тепер на українські. Референдум 1991 року приніс 70 з лишком відсотків голосів прихильникам автономії області, яка була обіцяна, але так і не здійснилася. У Києві змінювалися президенти та уряди, але алергія на автономізацію краю зберігалася. Більше того, слідом за сталінськими «істориками» 40-их років противники русинського народу (так до приєднання до України офіційно називалося корінне населення краю) заперечують саме його існування. Русинів переконують, що вони, мовляв, ті ж українці, просто змучені життям поза межами батьківщини-матері. І мова у них – українська, тільки зіпсована.
Русини не залишаються в боргу. Слідом за «будителями» русинства, які в минулі сторіччя допомагали землякам усвідомити свою самобутність, вони підкреслено сердечно ставляться до Росії. Активісти русинського руху добрим словом згадують життя в краї до приєднання до України, а найбільш рішучі навіть вказують на Косово, – мовляв, зміна статусу «окремо взятої» території не така вже немислима в сучасній Європі справа.
Про колишню нагадують ужгородські пам’ятники, що задовольняють будь-який смак. У бронзі відображені і «будитель» русинів А. Корятович, і великий угорський поет Ш. Петефі, і перший президент Чехословаччини енергійний масон Т. Масарик, і Пушкін, і Волошин (на честь останнього навіть перейменували вулицю – бувшу. Жовтневу). До речі, Волошину пам’ятник спорудили прихильники Карпатської України, а не Підкарпатської Русі. Між тим, куди більше Волошина пам’ятника від їх імені заслужили т.т.Хрущов і Сталін, які здійснили те, за що так невдало боровся Волошин. 
На відміну від решти Західної Україні, в Підкарпатській Русі не зазіхають і на монументи радянським воїнам-визволителям і солдатам-«афганцям».
Як би там не було, ця земля завжди розвивалася у відриві від трьох сусідніх галицьких областей-носіїв українського націоналізму, в просторіччі званого бандерівщиною.Незважаючи на репресії і несправедливості повоєнних років, на Закарпатті ніколи не було ні збройного підпілля, ні міжнаціонального кровопролиття на зразок українсько-польської війни в 40-ті роки. Тут вам не прошиплять в спину: «Москалів треба Вішати», ну хіба, дізнавшись, що ви іноземець, хтось запросить ціну вище за свої послуги. Але нехай у закарпатців першим кине камінь народ, який не намагався поживитися за рахунок туриста …
Загалом, не даремно в билинні часи літописі перераховує чотири Русі – Велику, Білу, Малу та Карпатську. Населення останньої називали то русинами, то – мадяро-русами , але люди ці за своєю природою залишалися добродушними, хоча й собі на умі (звичка підлаштовуватися під владу ,що часто змінюється,  дає про  себе знати), і вже у всякому разі незлим, або, як сказали б сьогодні, неконфліктними («сусідами добрими» називають їх середньовічні літописи).
За 20 самостійних років економіка краю виявилася підірваною, великі підприємства зупинилися, десятки тисяч людей були приречені на бідність або копійчану транскордонну торгівлю, також мало кому дозволила збагатитися. І сьогодні, як сто років тому, кращою долею вважається еміграція. Значна частина населення працює в Росії та Угорщини, Словаччини та Італії, Іспанії та Португалії, насамперед на будовах і, як правило, нелегально. Гроші, які привозили додому гастарбайтерами, дозволяють триматися на плаву їх сім’ям, дехто починає власне будівництво. Нижча точка кривої життєвого рівня, здається, позаду, але і сьогодні зарплата в 200-300 доларів вважається пристойною, та й таку роботу знайти непросто.
Бідність відчувається і в обшарпаності багатьох будинків (контрастує з розкішшю чи не садиб «нових закарпатців»), і в бомжуватої частини населення. Втім, більшість жебраків – цигани. Дехто з них працює двірниками і вранці широко розмахує мітлами, що мало відбивається на чистоті вулиць. Інші займаються професійним жебрацтвом та іншими добрими справами. Циган так багато, що тепер важко собі уявити реальність хортистської Угорщини чи австрійської епохи, коли сама поява представників смаглявого етносу в місті було випадком немислимим. Виключення робилося для музикантів ресторанів. Решта втікали геть, ледь помічали пір’я на головних уборах нещадних угорських жандармів.Нинішня міліція, як би делікатніше висловитися, циган лякає куди менше, а інші жителі сприймають циган приблизно так, як росіяни кавказців (з міркувань політичної коректності не розвиваю цю думку). А кавказців, між іншим, на карпатських просторах не бачити …
 Якщо в Закарпатті вас злегка обрахують (що загалом нетипово), то в порівнянні з московськими цінами ви все одно не переплатите – принаймні у сфері обслуговування (громадське харчування, перукарні, ремонт взуття тощо). Менш ніж за 10 доларів можна непогано пообідати і навіть повечеряти в ресторанах обласної столиці Ужгорода або сусідніх містечок – Мукачева, Берегова, Рахова. Відкриваються все нові готелі, але оскільки я пишу не «джинсу», то поіменно називати їх не буду. Скажу лише, що в горах цілком можна знайти кімнату доларів за 30 на людину з повним пансіоном і гарячою водою посеред чарівних пейзажів. У містах номер може обійтися і дешевше – але пансіон обмежиться сніданком.
Не будемо перехвалювати  крайову готельну індустріюв що в муках народжується. Злегка надувши щоки, закарпатці люблять порівнювати її з досягненнями альпійських республік (так, саме так, скромність не найсильніша риса місцевих професіоналів туризму).Об’єктивно кажучи, головний їхній аргумент все ж ціновий. Особливо це стосується зимового відпочинку – ні інфраструктура, ні траси не можна порівнювати з альпійськими.Зате влітку гори,   нехай вони і нижче австрійських або навіть словацьких, відкривають можливості для насолоди природою, чистим повітрям і спокоєм. Найзнаменитіші місця – Рахівщина (кілометрів 250 від Ужгорода) з двокілометровою вершиною Говерлою, але чимало дивовижних видів знаходяться і в радіусі 30 - 80 км від обласного центру – в Невицькому, Лумшорах, Воєводині, Люті та у багатьох інших. Словом, поговоріть з місцевими людьми, вони охоче поділяться секретами улюблених місць.
Тут і там схили прорізають бугельні підйомники, але загальна протяжність трас на окремо доморощених «гірськолижних станціях» виражається однозначним числом, а їх висота над рівнем моря – рідко перевищує кілька сот метрів.
Взяти машину в оренду? Не вимагайте занадто багато чого, ця послуга не передбачена(зате в Ужгороді є казино). З водіями ви легко домовтеся про поїздку за місто – 40 центів за кілометр, а якщо поїздка тривала, кілька сот кілометрів, то зійдетеся і на 30. Автомобілі є хороші і різні, наведений тариф дійсний для малолітражок, скроєних на ЗАЗі по корейських лекалах. До речі, не в приклад (точніше як раз в приклад) москвичам закарпатські шофера гальмують на пішохідних переходах і один одному намагаються не грубіянити.
 По містах і селах
 З райцентрами Ужгород з’єднують дешеві, повільні і бруднуваті рейсові автобуси та електрички, а також охайні і знову-таки недорогі маршрутні таксі (наприклад, 40 км між Ужгородом і другим за величиною містом Мукачево обійдуться на Мікробус в 1 у.о.).  Дивним чином за містом дороги у кращому стані, ніж в обласній столиці. Навіть у глухих селах вони можуть виявитися стерпно заасфальтованими.
Якщо ви ніколи не були в Середній Європі і не відвідували угорських, сербських або яких-небудь словацьких містечок, вам варто приділити декілька годин закарпатським райцентрах. Отримайте досить вірне уявлення про архітектурний стиль східної околиці клаптикової імперії, як називали тоді Австро-Угорщину.
Перш за все – столиця Підкарпатської Русі – Ужгород (по-угорськи Унгвар). Уздовж річки Уж тягнуться тінисті пішохідні набережні. Одна з них носить ім’я Православної. Її окрасою стала церква, побудована в 30-ті роки російськими емігрантами, що знайшли тутгостинний притулок  після революції.
Велика частина старої частини міста склалася в XIX - Першій половині XX століття, але збереглося й чимало давніших будівель. Як і у всякому поважаючому себе середньоєвропейському містечку, тут є єпископство (а тепер вже і єпископ), замок, парки і навіть ботанічний сад, елегантні особняки з садками, десятки кабачків і кондитерських.Малюкам сподобається дитяча залізниця. Вона з’єднує центр міста з одним з парків і відкритим 50-метровим басейном, що залишилися від 20-річного чеського панування (здається, останній раз його стінки чистили ще в темні часи комуністичної диктатури). При чехах побудували основні адміністративні будівлі і багато всього іншого. Та й в цілому вигляд закарпатських міст – мовчазне   нагадування історичної непов’язаності Закарпаття з рештою України.
Символ міста – греко-католицький собор – знаходиться у чверті години ходьби від майже добудованого величезного православного храму, що належить, як і більшість православних парафій краю, Московської патріархії. Слов’янське населення в основному відносить себе або до греко-католицької (слово уніатська вважається не дуже шанованою) або до православної церков. Більшість угорців – римо-католики, але є й протестантські громади. В останні роки активізувалися різні секти.
Після легалізації греко-католицької церкви в кінці 80-их міжконфесійні відносини загострилися, але на щастя ненадовго. Мудрість корінних закарпатців взяла гору, страждання та негаразди антикатолицьких репресій сорокових, звичайно, не забулися, але пристрасті вляглися.   Мені запам’ятався один із недавніх великодніх свят, який кілька років тому випав на один і той же   день за католицьким і православним календарями. Натовпи віруючих поспішали в свої церкви, але не забували зупинитися, щоб побажати веселого свята знайомим і друзям, що йде в храм по сусідству. Ні, бандерівщиною тут, на щастя, і не пахне.
Повернемося до архітектури. Не очікуйте побачити шедеври зодчества в містечках краю.Зазвичай це добротне буржуазне містобудування,трохи зіпсоване в останнє десятиліття недоладними невдалим, в яких розмістилися магазини та ресторани. Але побіжного погляду туриста заслуговує і Мукачево з його замком, і Берегово, що є живим свідченням не лише географічної близькості краю до Угорщини. Тут ще частіше, ніж в інших районах, чутна угорська мова, по угорські написані вивіски і оголошення, звідси обраний і єдиний на Україні депутат-угорець. Не думайте, однак, що вам знадобиться знання угорської. У Берегово, як і в інших містах не рідкість російська мова, а дадуть відповідь на ваше питання майже напевно по-російськи. Виняток становлять швидше за все глухі села в районах полонин, де і раніше селяни говорили тільки на власному діалекті, а тепер і зовсім забули іноземні мови. Тим не менш, вас зрозуміють, і чим можуть – допоможуть.
Загалом, Підкарпатська Русь – край своєрідний, що змішав в собі стилі та мови, етноси та релігії, пейзажі та культури. Допитливому мандрівникові варто вдивитися в його багатовікову історію і захопитися красою природи. Головне по дорозі в Закарпаття – не  проскочити кордон, адже у спадок від бурхливого минулого краю дісталося сусідство з Угорщиною, Словаччиною (КПП знаходиться в декількох сотнях метрів від міської межі Ужгорода), Польщею, Румунією – і з України …
Джерело
Русь Подкарпатская – далёкая, но нашенская


Обновлен 25 янв 2013. Создан 23 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений