Як Ніколай Хохол став Миколою Гоголем

 

Як Ніколай Хохол став Миколою Гоголем

Перетворення, внаслідок якого з Миколи Гоголя вийшов Микола Хохол, не принесла йому ні особистого щастя, ні творчих здобутків...



 

Микола Гоголь чи Ніколай Хохол – ось у чому питання.Російська ідеологічна машина повним ходом розкручує версію, за якою Гоголь – «істінно русскій пісатель», що свідомо розчинив своє початкове малоросійство у величному морі великоросійської літератури.


 

 

Не піддається сумніву те, що Гоголь не лише мав українське походження – він відчував себе українцем по роду протягом усього життя. Перебуваючи у Римі, він писав землякам українською мовою: «Дуже-дуже було жалко, що не застав пана земляка дома...

Дай же боже, щоб надовго, на славу усiй казацькiй землi давав би чернецького хлiба усякiй болiзнi i злидням. Тай нас би не забував, писульки в Рим слав. Добре б було, коли б i сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький, земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі – Микола Гоголь». Навряд чи такого листа міг би написати той, хто перестав вважати себе етнічним українцем.

Більше того, в житті Гоголя був період, коли він мав сильне бажання зв’язати свою подальшу діяльність з Україною. У 1834 році Гоголь шле листа своєму другові Михайлу Максимовичу: «Что ж, едешь или нет? влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь. Слушай: ведь ты посуди сам по чистой совести, каково мне одному быть в Киеве. Земля и край вещь хорошая, но люди чуть ли еще не лучше».

У цей період Гоголь, вже відомомий як автор «Вечорів...», мріє про науково-педагогічну кар’єру у щойно відкритому Київському університеті. Він активно агітує Максимовича, який на той час вагався, чи залишати кафедру ботаніки Московського університету, разом переїхати в Київ і очолити дві кафедри: історії та словесності.

 

Гоголь планує написати багатотомну історію України, цікавиться зібраними Максимовичем народними піснями, просить надсилати йому літописи та етнографічні матеріали.Закінчилося все парадоксальним чином. Максимович став у Києві професором, а згодом і першим ректором університету святого Володимира. Його вклад в українську справу надзвичайно вагомий.

Це не лише зібрані й опубліковані Максимовичем сотні народних пісень, але й перший переклад «Слова о полку Ігоревім» українською, і аргументоване спростування гіпотези академіка Погодіна про те, що нібито корінне «руське» населення Києва і було знищене чи витіснене під час татаро-монгольської навали, а спорожнілі землі згодом заповнили «малороси».

Натомість Гоголь, який, якщо судити по його листах до Максимовича, від початку мав значно більше ентузіазму до українських справ, насправді так нічого не зробив. Бажаної ним кафедри він не отримав, на іншу не погодився, тому із роботою в Києві нічого не вийшло, так само, як і з написанням історичних досліджень.


Чи є хоч якісь підстави вважати Гоголя українським письменником, вести полеміку немає сенсу. Адже відповідь на це питання дав сам Гоголь – причому гранично прямо і недвозначно.

Вихідці з України, що проживали в Петербурзі, утворювали такий собі неформальний клуб: вони знали один одного, періодично зустрічалися, спілкувалися на різні теми – в тому числі й дотичні до України. Восени 1851 р. професор Осип Бодянський запросив земляків на зустріч, де мали співати українські пісні. Серед присутніх був Микола Гоголь. З піснями не склалося: запрошений співак не з’явився. Мова зайшла про поезію: Бодянський зацікавився думкою Гоголя про Тараса Шевченка.

Відповідь приводить у своїх спогадах Григорій Данилевський, який був присутній при розмові: «Дьогтю багато, і навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії. Нам-то з вами, як малоросам, це, може, й приємно, але не у всіх носи, як наші. Та й мова...»

Бодянський став сперечатися, на що Гоголь відповів: «Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-російськи, треба прагнути до підтримки й усталення однієї, владичної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців та сербів маає бути єдина святиня – мова Пушкіна...».

Можна пояснювати таку позицію Гоголя його важким психічним станом (це дійсно було так), чи політичними міркуваннями (до такого висновку прийшли його сучасники-українці).Правда й те, що Гоголь не весь час був «православним державником» - протягом життя він неодноразово змінював світоглядні пріоритети. Однак ця точка зору була висловлена ним за чотири місяці до смерті.

Однак слід звернути увагу ще на одну річ: зневажливо відгукуючись про творчість Шевченка, він перед цим дуже схвально відгукувався про іншого поета: «це чудово..., я застав багаті паростки». Ім’я цього «видатного митця» – нині абсолютно не відомий Аполлон Майков. Навряд чи хтось із прибічників «великороської трансформації» Гоголя, які люблять принагідно згадувати його слова про Шевченка, зможе а хоча б згадати назви творів Майкова. Оцінка Гоголем української мови та української поезії виявилася такою ж справедливою, як і його дифірамби другорядному поету Майкову.

Втім, перетворення, внаслідок якого з Миколи Гоголя вийшов Микола Хохол, не принесла йому ні особистого щастя, ні творчих здобутків. Навпаки, ця трансформація його вбила. Гоголь пішов з життя у віці всього 43 років, перебуваючи у стані глибокого психічного розладу, - по суті, заморив себе голодом. За десять днів до смерті він спалив другий том розхвалених Бєлінським «Мертвих душ» - це було вже друга знищена ним редакція.

 

Знищив бо  цей текст почав викликати в Гоголя щось подібне до одержимості. Він планував написати ще два томи продовження:якщо перший том з його галереєю непривабливих персонажів мав бути «пеклом», то за ними мали йти «чистилище» та «рай». Відповідно, «мертві душі» героїв наприкінці трилогії перетворювалися б на «живі», і це перетворення служило б читачу своєрідною інструкцією щодо позбавлення від гріхів.

Гоголь уявляв себе месією, провідником на шляху до морального вдосконалення – але ці наміри зазнали повного і абсолютного провалу. Задум не вдався, і судячи з усього, письменник це усвідомив і не зміг пережити катастрофи. Між іншим незадовго до смерті він знову збирався поїхати в Україну, можливо сподіваючись віднайти душевну рівновагу.

«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та «Мертві душі» - немовби два полюси творчості Гоголя. Перший, український по темі, духу і навіть певною мірою – мові (в додатку до «Вечорів» був вміщений українсько-російський словничок), відкрив видатний письменницький талант Гоголя. Другий – недописаний, частково знищений, став причиною найбільшого життєвого розчарування Гоголя, яке звело його в могилу. Перший, попри всю його шароварність, романтичну наївність і казковість, хочеться перечитувати. Другий – ні.



Создан 25 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений