ШПИГУНСЬКА МІСІЯ ОДЕСЬКОГО СТУДЕНТА НА КАВКАЗІ

 

ШПИГУНСЬКА МІСІЯ ОДЕСЬКОГО СТУДЕНТА НА КАВКАЗІ

Пригоди радянського студента




 

З відстані прожитого деякі епізоди студентської молодості виглядають як справжній детектив. Вірте – не вірте, але мене цілком справедливо можна було занести до категорії шпигунів, нехай і не іноземних. Якби сьогоднішні Пшонки відкопали щось таке в біографії бідного Луценка, стаття для нього, мабуть, була б розстрільною. Або «вєк волі не відать» в російському звучанні.

Але чомусь тоді мені і в голову не приходило що я такий непорядний. Свої дії вважав цілком адекватними. Просто виконував доручення свого керівництва і навіть, в певній мірі, пишався його довірою.


 

Та не стану інтригувати, перейду до суті. Було це в 1963 році. Я був студентом-дипломантом, тобто готувався до написання дипломного проекту, що притаманно кожному випускнику технічного ВУЗу. Закінчував навчання на радіофакультеті Одеського електротехнічного інституту зв’язку (нині – Національна академія зв’язку імені О.С. Попова).

Зроблю акцент, на той час я був не тільки студентом-випускником цього ВУЗу, але і співробітником кафедри телебачення інституту. Тоді на кафедрі велась одна наукова розробка. Тема називалась «Буквочитаюча машина», правда, розробку правильніше було б назвати «Цифрочитаюча», бо машина повинна була розпізнавати не букви, а цифри. Це було серйозне державне замовлення.

Насамперед, як я опинився в статусі наукового співробітника кафедри, нехай і самого нижчого рангу? Я працював по-сумісництву, всього-навсього, на пів-ставки радіотехніка. Для студента стаціонарника і це зосім немало. Як я опинився в науці , зараз поясню.

У Антона Павловича Чехова є такий літературний герой – «вічний студент», Трофімов. В деякій мірі, таким же «вічним», мабуть, був і я. Адже протирав штанцята на студентській лаві цілих вісім років своєї безхмарної юності. Чому я виявився таким студентським старожилом?

На базі середньої школи в 1958 році закінчив Вітебський електротехнікум зв’язку, а потім у тому ж самому році з дипломом радіотехніка поступив в Одеський інститут, щоб отримати ще один диплом, уже радіоінженера.

Не знаю, чи така практика діє і понині, але в той час три відсотки випускників технікуму мали можливість отримати направлення на подальше навчання. Тобто один випускник із навчальної групи в 30 чоловік потрапляв у студенти. Звісно, такий щасливчик, окрім «червоного» диплома, повинен відповідати ще якимось критеріями, які гарантували б що з нього вийде повноцінний інженер. До того ж тоді йому у ВУЗі не потрібе було складати вступні іспити.

Таким «щасливцем» виявився саме я. Замість направлення на роботу в Петрозаводськ (Карелія), куди поїхала майже вся наша группа, я отримав направлення в Ленінградський електротехнічний інститут зв’язку імені Бонч-Бруєвича.

Варто зауважити, що всі навчальні заклади системи зв’язку тоді безпосередньо підпорядковувались Москві. Точніше, Управлінню кадрів Міністерства зв’язку Радянського Союзу.

Випуск технікуму був у лютому, початок навчання в інституті у вересні. Десь з півроку,щоб не байдикувати, працював у себе на Рівненщині. На той час – єдиний дипломований технік Рокитнівської районної контори звязку (так тоді величались оті структури). Працюючи на Україні, готуючись до студентського життя, з’ясував, що аналогічний Ленінградському є ВУЗ і в Одесі. Це ж ближче до домівки, зручніше, тепліше.

Не дуже сподіваючись на позитивний результат, написав листа з таким проханням в управління кадрів міністерства. І, що б ви думали! Через певний час отримую із Москви аналогічне направлення уже в Одесу. Ура! Два направлення в кишені: Ленінград, Одеса. Вибрав де ближче, незважаючи на те, що Ленінградський інститут мав вищий рейтинг і соліднішу наукову базу. Але про це я взнав дещо пізніше.

 

Ставши студентом і дещо адаптувавшись до життя-буття в Південній Пальмірі, як охрестили Одесу, уже на другому курсі я став відчувати певний фінансовий вакуум у своїх кишенях. На елементарні харчі стипендії вистачало, про якісь там хабарі педагогам в ті часи не було і мови. До того ж я уже з другого семестру мав підвищену стипендію. І, нарешті, у студентів-радистів стипендія десь на третину була більшою ніж на інших факультетах. Вважалося що наші науки гризти тяжче, тому платили більше.

Ще із шкільних років я був радіоаматором. Величезне задоволення отримував від паяльника, експериментуючи над якоюсь радіоконструкцією. Це були звукові підсилювачі, радіоприймачі… Ще школярем отримав медаль ВДНХ СССР (выставка достижений народного хозяйства) за подібний експонат. Зауважу, що ще й досі ту медаль зберігаю на своєму іконостасі. Тому, опинившись на одеському «толчку», так називали величезний базар за містом, не відмовляв собі в задоволенні придбати якусь потрібну чи, може, й не дуже потрібну на той час радіодеталь. Та хіба ж мало і інших спокус у цій південній столиці? Отож зайва купюра в кишені не заважала.

Тому, вияснивши, що окрім навчального процесу інститут займається ще й вирішенням певних прикладних наукових проблем і, навіть, познайомившись із одним із таких науковців – випускником цього інституту, подумав чи не варто спробувати і собі. У мене ж на руках уже є диплом, а в душі потреба щось лагодити та паяти. Зауважу, що це був не тільки матеріальний інтерес. Чомусь мені це імпонувало і тут нічого не подієш..

Якихось особливих проблем влаштуватись на наукову роботу на кафедру телебачення не було. Була відповідна протекція моїх нових знайомих, та й потреба в кадрах мабуть таки відчувалась. Отож дипломований радіотехнік Наконечний став учасником розробки цієї дивовижної читаючої машини.

Після занять біг в лабораторний корпус і годин три-чотири з паяльником займався наукою. Півставки техніка по оплаті було рівноцінне студентській стипендії. Тобто я був досить, як сьогодні кажуть, крутим студентом. Як колись говорив незабутній Аркадій Райкін в студентському середовищі тоді я був «чєловєком, весьма уважаємим».

Думаю, що свій статус крутого студента я описав досить ґрунтовно. І уже варто повернутись саме до суті отієї «науки». Але, щоб не згубити в памяті, дозволю ще один відступ, який, можливо, додасть мені авторитету. Десь на початку шестидесятих я з декількома такими ж поважними персонами-студентами, що також були причетні до цього, на зимових канікулах були відряджені на кафедру телебачення Ленінградського електротехнічного інституту зв’язку, який, пам’ятаєте, я в свій час проігнорував. Завідувачем кафедри був телевізійний «бог» із світовим імям професор Шмаков.

Він експериментував, зауважу, що в світовій практиці такого не було, над створенням системи кольорового стереоскопічного (об’ємного) телебачення. Кольрове телебачення, до речі вперше на Україні саме в Рівному, появилось у 1967 році. А стереоскопічне торує шлях до наших домівок і понині. Це ми зараз ведемо розмову про якісь формати на кшталт 3D, або 5D. Хіба тільки стереозвучання зараз не диковина. Я ж бачив на свої очі стереоскопічну кольорову телевізійну живу картинку ще піввіку назад. Хто із мільйонів українців скаже мені, що він теж бачив таке диво!?

Отож закваску телевізійника, яким я себе зараз відчуваю, і мабуть, саме таким і відбувся у житті, я отримував ще в далекі шестидесяті. До-речі, ще один штрих. На інститутській кафедрі телебачення в Одесі є один інтересний, скажем, реліктовий експонат. Перший повоєнний одеський телецентр. Саме ентузіасти-аматори нашого інституту своїми руками із доступних матеріалів створили першу телевізію Одеси.

Уже як історичну реліквію, працюючи на кафедрі , я роздивлявся оту першу телевізійну студію, лампову відеокамеру на колесах, габаритами з солідну валізу. На даху лабораторного корпусу на той час ще можна було побачити дві щогли з передавальними антеннами цього телецентру. Виявляється, сумістити два телевізійні сигнали відео і звук на одну антенну, як це прийнято, умільцям було не під силу. На необхідний фільтр не вистачало коштів. Простіше було збудувати дві мачти для двох антенн. Важко повірити, але це факт.

Ще два слова.Усе те побачене і відчуте мені, мабуть, таки згодилося, коли довелось уже на Рівненщині займатись телевізійними справами при становленні цього чуда технічного прогрессу (нехай це буде і високопарно) на наших теренах. Певні подібні проблеми доводилось вирішувати і при створенні першої місцевої недержавної телевізії. Та до цієї розмови, сподіваюсь, ми ще повернемося.

Та переключаюсь, нарешті, на основну тему розповіді – наукової розробки нашої інститутської кафедри телебачення. Повторюсь, це була одна із останніх наукових тем, де я приймав участь як технік-півставочник на четвертому і п’ятому курсі навчання. Спочатку мені було дивним, що телевізійники працюють над проблемою, далекою від телебачення. Наші науковці вирішували питання, які торкались поштового відомства, а саме звичайнісіньського листування. Хоча пошта – це одна із зв’язківських структур і взаємодопомога - річ благородна.

Памятаєте, на поштових конвертах друкувалася сітка із шести клітинок, де проставлявся поштовий індекс отримувача листа. Навіть був трафарет, яким визначалось як саме написати ту чи іншу цифру. Для чого це робилось? Звісно, щоб сортувати кореспонденцію автоматично. Це були часи будівництва світлого майбутнього – комунізму. Партійні зїзди, кожну пятирічку становлення того «майбутнього» проводили під певним лозунгом-девізом. Тоді девіз «Ручной труд на плечи машин» був зрозумілим і, мабуть-таки, доцільним. Особливо для поштових працівників, які десятками сиділи біля сортувальних столів, монотонно і нудно направляючі наші листи до всіх безкінечних закутків нашої неосяжної держави.

І ось, уявіть собі, замість десятків поштовиків стоїть собі така розумна машина, яка миттєво визначає по індексу географію адресата. Розумне рішення, така наукова тема заслуговує уваги. Принаймні, я в цьому не сумнівався.

Та роль моєї наукової персони була досить скромною. Розумні інженери-конструктори творили на ватмані якісь складні схеми, а ми, техніки, паяли макети цих схем для подальших випробовувань їх дієвості. Не скажу, що ми були абсолютними роботами, часом доводилось щось корегувати. Наприклад, нема такого транзистора в касах радіодеталей на кафедрі, мудруєш чим рівноцінним його замінити. Тобто наші мізкові звивини теж якось працювали на оцю науку, недарма ми уже мали дипломи. Частенько, після занять я приходив на кафедру, коли мого наставника уже не було. У нього були і якісь відрядження і наради. На робочому столі лежало креслення і записка, де визначався термін виконання.

Всяка робота має свій початок і передбачає своє завершення. В часи планової економіки саме це було дуже суттєвим. Модне в ті часи гасло «Пятирічку за чотири роки» торкалося і науковців. Наш керівник проекту Анатолій Данилович Крісілов останнім часом ходив похмурим. Строки піджимали, додаткового фінансування на завершення не передбачалось, а машина вела себе не по- джентельменські. Читати, читала, але як першокласник, невпевнено зі збоями. Підводив один електронний вузол, йому потрібна радикальна ревізія, або заміна.

Але де шукати вихід? Можливо, хтось «за бугром» таку проблему уже і вирішив, але ж там усе запатентовано, це великі гроші. Та й Радянський Союз не обділений розумним людом. Наші керівники знайшли таких і порівняно недалеко від Одеси в сонячній Вірменії. Вірмени на той час були піонерами у розвитку електронно-обчислювальної техніки. Перші недолугі ЕОМи вже не були диковинкою. Навіть наш інститут уже мав таку машину. Вона працювала на електронних лампах і займала мало не половину напівпідвалу, цокольного поверху. Та і слово «працювала» тут недоречне, бо девять десятих часу йшло на наладку цієї техніки. Тільки десята частина відводилась під корисне завантаження.

А ось в Єревані на той час уже був створений «Науково-дослідний інститут математичних машин» із своїм виробничим підрозділом-заводом. Останній розпочав серійний випуск ЕОМ нового покоління під назвою «Раздан-2». Ці машини працювали уже не на радіолампах а на ферромагнітних елементах. Це невеличкі кільця, розміром менше нинішньої копійкової монети із відповідного сплаву із декількома обмотками, начебто, якісь міні-трансформатори. Звісно, ця ЕОМ тоді не могла виконувати і сотої долі тих операцій, які зараз виконує звичайнісінький комп’ютер.. Та і габарити тієї машини були, порівняно, невеликими: як звичайнісіньке піаніно. Це ж не півпідвалу. Я бачив ті машини на власні очі, бачив як монтувались, як випробовувались, але про це згодом. На той час це був великий прогрес. І велика державна таємниця. Читачу може і не зрозуміло, чому?

Спробую пояснити. Варто нагадати про міжнародну політичну ситуацію в ті часи. В космосі уже мандрували наші хлопці і дівчата – космонавти, на деякий час втерши носа американцям, попереду ще була Карібська криза, спровокована незабутнім Хрущовим. Наша промисловість була мілітаризованою. Звісно, будь який оборонний завод випускав якийсь цивільний «ширпотреб»., але це тільки для маскування. Чомусь вважалося що американські шпигуни такі дурні, що цього не розуміють.

Пригадую, що уже згодом у 1966 році,займаючись поставкою і монтажем телевізійного передавача для нашої Рівненської телестанції, мені частенько доводилось бувати на заводі виробничого об’єднання «Комінтерн» в Ленінграді, де виготовлявся цей передавач . На мій подив, в заводі було два заводи і мій пропуск дозволяв пройти тільки в його цивільну частину, де виготовлялось наше обладнання. Навіть для більшості штатних працівників заводу деякі цехи були закритими -«терра - інкогніта». Саме таку структуру представляв і отой науковий інститут в Єревані, про який йде мова. Але на той час про ці речі я майже нічого не знав і, слава Богу, це мене не хвилювало. Свята наївність!

Та , згадавши космонавтів, дозволю собі ще один відступ. Буквально нещодавно, зайшовши на інтернет-сайт «Форум випускників» нашого інституту, віднайшов спогади одного із моїх коллег-випускників, який певний час працював на так званому «Пункті супроводу польотів». Щоб якось скоротати космонавтам довгі дні розлуки із Землею, наші радіоінженери, окрім свої прямих обов’язків, надсилали на борт улюблені пісні космонавтів. Тоді не завжди оперативно можна було відшукати якусь ліричну забаганку замовника. Це зараз з Інтернету можна витягнути що хочеш, чи не хочеш. В ті часи було складніше. Але найбільшу проблему доставляв цим інженерам, думаєте-хто? - космонавт Биковський. Він, бачте, вимагав не пісню а якийсь свіжий анекдот. І щоб смішний і, не дай Боже, «сальний». Ось тут уже виручала наша Одеса-мама. Потім, після повернення з космосу ці інженери могли поспілкуватися із своїми космічними співрозмовниками, отримати автограф. Винятком виявилась тільки Валентина Терешкова. Вона, незрозуміло чому, була недоступною для такого дружнього спілкування.

Врешті повернусь до своєї шпигунської теми. Чому саме я повинен перейматись проблемами наукової розробки кафедри? Чому на слуху отой Єреван? Виявляється там в тому науково-дослідному інституті уже вирішили оту складну задачу, звісно для інших цілей. А у нас завал і повний цейтнот.

Та одесити не тільки майстри гумору. У декого теж думка працює і логічно, і раціонально. Чом не запозичити той «велосипед» у сусідів-вірмен? Але як? Бувалому студенту зрозуміло – скористатись шпаргалкою, списати, підглянути. Може і не чесно, але коли горить стипендія… Ідеш і на таке. А тут горить державне замовлення!

Не знаю, які думки бродили в голові безпосереднього керівника отієї розробки. Можу тільки здогадуватись. Та вихід знайшов. Пригадав, що на якихось наукових симпозіумах в свій час він познайомився, а може і подружився, із одним із наукових до того ж і адміністративних авторитетів цього вірменського інституту математичних машин. Те знайомство й стало в нагоді, коли виникли проблеми із буквочитаючою машиною, про яку веду розмову. Яким чином? По телефону наш керівник домовляється про переддиплому практику на тому математичному заводі одного із своїх студентів. Керівником практики повинен бути той самий знайомий чи друг мого інститутського шефа. Не можу стверджувати, чи тому єреванцю була відома конкретна мета тієї практики. Але одеський колега пообіцяв з тим студентом передати ще й дуже дефіцитну річ, японську електронно-променеву трубку, якої так не вистачало в Єревані. Поштове відправлення було ризиковим. Чи то небажання «засвітити» цю імпортну штукенцію, чи то пошкодити при транспортуванні поштовими шляхами? Не знаю.

Чому саме отим студентом вибрали мене? Це теж мені невідомо й досі, а шановний Анатолій Данилович, мій керівник, уже відійшов у вічність. Мабуть, я заслужив довіру, не знаю. Але від такої пропозиції, хоч і не уявляв всю піднаготну цієї домовленості, я не відмовився. Побувати на такому підприємстві, та ще й на Кавказі! Хіба ж міг бути вибір? Це ж романтика!

Оперативно оформляються відповідні документи, рекомендації, форма допуску до державної таємниці, про що було попереджено. Отримую досить солідну суму відрядних, хоча, зізнаюсь, певний «н.з.» в кишені також мав із своїх запасів. Кавказ бідних не любить. І на початку лютого 1963 року я уже в салоні літака Одеса –Адлєр.

Далі залізниця, поїзд Адлєр-Тбілісі. Здав в камеру схову свої речі і, з певною пересторогою, дефіцитну японську трубку і майже добу чекав поїзда на Єреван. Чекання було в радість, бо отримав величезне задоволення від знайомства, нехай і поверхневого, зі столицею Грузії. Цілий день гуляв по місту. Дивна для мене екзотика. Заглянув у підвальчики, звідки неслись аромати шашликів і натуральних грузинських вин. Продегустував. Спробував відвідати музей Сталіна, але той був зачиненим, сказали – реконструкція. Думається, що вона була пов’язана з славнозвісним 20-м з’їздом КПРС, де Хрущовим був розвінчаний «культ лічності» Сталіна.

Подивувався грузинським менталітетом. Я про це чув і раніше, але думав, що вигадки. Виявляється вимагати здачу тоді в Тбілісі було чимось образливим, негідним. Це у нас ходив анекдот : «Кидай батьку торгувать, бо уже нема чим здачу давать». В Тбілісі здачу давати було неприйнято. У нас, для прикладу, біля каси залізничного вокзалу висіла табличка: «Проверяйте деньги не отходя от кассы». Не повірите, але я на власні очі в Тбілісі на вокзалі бачив табличку «Требуйте сдачи». Відчув це я і на собі. У перукарні, щоб поголитись, не маючи дрібних купюр, я дав сотню. Чекав здачі… Думав, наб’ють, коли нагадав.

За цілий день, чекаючи потяга на Єреван, вдосталь наїздився в міському транспорті. Чомусь грузини видались мені досить жорсткими, крикливими і грубими субєктами. Звісно, я маю на увазі своїх стихійних попутників в трамвайних чи тролейбусних мандрах по місту.

Далі, ніч і ранок, в поїзді Тбілісі – Єреван. Порівняно невелика відстань гірськими дорогами, де на підйомі потяг тягнуть два тепловози, займає багато часу. Але для мандрівника, який перший раз на Кавказі, ці гірські краєвиди – незрівняна насолода.

Для жителя рівнини, особливо рівнинного Полісся, побачити на лузі чи в полі копну чи скирду сіна чи збіжжя – звичне явище. А ось побачити на гірському плато таку ж копицю із камінних валунів – дивина. Потім розумієш, саме так гірський житель відвойовує собі шмат землі для свого огороду. Де ще виростити щось їстівне?

Вірменія має родючу землю тільки в заплавах річок і долин, а їх так мало. Тому й доводити скирдувати каміння. Та і минувши ті гірські перевали, спустившись із гірських висот до русла основної вірменської річки Аракс ( ще одна назва – Раздан) для одеського студента відкриттів не поменшало.

Спочатку дещо з історії. По річці проходив на той час сучасний кордон між Радянським Союзом і капіталістичним світом. Так і сьогодні, враховуючи перипетії розвалу СРСР. Цей кордон появився після страшного геноциду вірмен, який в 1915-1918 роках вчинила його південна сусідка Туреччина. В результаті Вірменія лишилась не тільки декількох десятків тисяч своїх співвітчизників, які загинули, а і чималої частини своєї території. На частині дороги залізниця проходить в сотні метрах від кордону. Чомусь в вагонах появляються прикордонники, стоять у тамбурах. Для чого? Щоб хтось із пасажирів на ходу поїзда не вискочив із вагона і не дременув у Туреччину? Та шокує інше. Прикордонна річка Аракс не широка. Колись багато вірменських сіл будувались на обох берегах. Там самі родючі землі. Для спілкування через річку будували примітивні деревяні мости. З часів геноциду багато таких будівель ще збереглися. Збереглися і залишки тих мостів. Дико дивитись, проїжджаючи, на залишки цих поселень. Правда, із нашої сторони всюду прикордонні служби зі своїми вишками і другою інфраструктурою. На другому березі не побачив жодного турка. Мабуть, їх надійно охороняли радянські прикордонники. Для чого їм додаткові витрати.

На сьогодні Вірменія – найменша держава південного Кавказу, і за територією, і за населенням. Навіть у порівнянні з невеличкою Грузією. Символ Вірменії, біблійна гора Арарат, яка красується на вірменському гербу, теж знаходиться на турецькій території.

Пригадую два моменти, які я почув з цього приводу від місцевих жителів. Перша, мабуть, більше гумористична, а, може, і реалістична. Ото ж на якомусь дипломатичному форумі турецький дипломат вирішив «підколоти» свого вірменського колегу, Запитав:

  • Чому це ви, вірмени, на свій герб перенесли силует гори Арарат, адже вона турецька?

Вірменський люд не обділений відчуттям гумору. В свій час анекдоти із рубрикою «Армянское радио» були досить популярними і гострими. І це не випадковісь. Тому й не дивно, що вірменський дипломат не забарився з відповіддю:

  • Арарат – це вірменська святиня, яку турки у нас нагло відібрали. А яким правом ви на свій прапор помістили місячний серп, знявши його з неба?

На це відповіді у турецького дипломата не знайшлося.

Досі з усмішкою пригадую мій перший конфуз, пов’язаний з цією горою. Це трапилось дещо пізніше. Я вже поселився після певних стресових ситуацій, про що ще розповім, в гуртожитку того інституту. Вікна моєї кімнати, що була на верхніх поверхах, виходили на південь, де у всій красі вимальовувалась дивна гора. До неї здавалось зовсім недалечко. Вершина ще була покрита снігом, але схили вже були чистими. Надворі лютий місяць, на Закавказзі це вже весна, за нашими мірками. Видно, начебто, і якихось людей на отих схилах. Що переді мною оця сама гора і є Арарат, я не знав, як і про всі перипетії , про які йде мова. І ось у свій перший вихідний день, день погожий, сонячний, звертаюсь до сусіда по гуртожитку:

-Ашот, підкажи, будь-ласка, яким тролейбусом виїхати за місто в напрямі ції гори?

-А для чого тобі?

- Та хочеться побродити по схилах, бачиш уже сніг зійшов.

- Так туди не можна, туди не пускають.

-Чому не пускають, хто не пускає?

- Прикордонники, там уже турецька територія. Ти, що не знав?

Оце таке моє було перше відкриття тих сумних реалій. Арарат у вірмен тільки на гербу.

Правда, національна футбольна команда теж носила цю горду назву «Арарат».

Щоб не забутись, приведу і другу сентецію, яку я тоді почув. Гумору тут уже немає. Розмова йде про аудієнцію маршала Радянського Союзу Багрямяна, прославленного полководця Великої вітчизняної війни, вірменина по національності з генералісимусом Сталіним. Відбувалось це десь на початку 1945 року перед завершенням війни. Як відомо, в цій війні Туреччина блокувалась із німецьким Вермахтом, була сателітом Гітлера.Точились останні бої, але переможці уже були очевидними. Прославлений воєначальник напросився на прийом до Сталіна з єдиним проханням. Нагадавши про геноцид щодо вірмен, коли Туреччина відібрала частину вірменських земель, Баграмян запропонував повернути попередні історичні кордони.

Для цього йому достатньо двух дивізій і через тиждень-другий Вірменія територіально повернеться до своїх історичних витоків. Про це мені розповідали працівники того самого закритого інституту. Про достовірність судити не берусь, але, зважаючи на взаємовідносини між грузинами і вірменами, в це можна повірити. Відповідь Сталіна була короткою, Привожу в тій транскрипції, що почув:

  • Если твоим армяшкам мало места, я помогу. Сибирь большая, места достаточно будет и для армян.

Читач пам’ятає про долю депортованого населення Криму – кримських татар. Так Сталін міг поступити і із вірменами.

Мої вірменські знайомі розповідали про дивну на той час колізію – зникнення пам’ятника батьку всіх народів у Єревані. Я на свої очі бачив постамент на якому він стояв, хоч до нього було декілька кілометрів,але постамент було видно.

Рельєф цієї столиці нагадує велетенську чашу. На дні чаші місто, а навкруг – гори. Ось на одній із них і був споруджений велетенський памятник Сталіну. Його в місті було видно звідусіль. Колос у військовій шинелі. Розповідали, що площа одного тільки погона генералісимуса була такою, що на ньому могла лежати людина. Ця міська домінанта настільки набридла жителям столиці, але до неї звикли.Тож коли одного ранку не побачили її на своєму штатному місці, не могли прийти до тями. Що сталося?

Уже згодом довідались про 20-й зїзд партії, де Хрущов розвінчав «культ личности». За одну ніч скульптуру звалили. Більшого свята вірмени не памятають…

До-речі, коли я опинився на Кавказі, мене здивувала якась одвічна неприязнь між його аборигенами, які жили в так званій «братній сім’ї народів» Радянському Союзі. Це якось алогічно: грузин, вірмен, азербайджанець – сусіди, а відносини, як «кішка з собакою». Якось я попав в незручне становище, задавши своєму тодішньому співмешканцю по гуртожитку образливе, як виявилось запитання. У вихідний він збирався відвідати своїх батьків, які жили в селі за сотню кілометрів від Єревану. Але те село знаходилось на території Азербайджану. Я не знав, що досить багато вірменських поселень знаходиться за межами вірменських кордонів, вкраплені якимось чином в території сусідів. Так ось тоді тому хлопцю, який збирався на азербайджанські терени, задав невинне запитання, чи він азербайджанець? Думав, що дійде до бійки. Таку образу його кавказький темперамент не міг знести. Я довго вибачався. А які там відносини у жителів цього вірменського села до сусідів, можна тільки догадуватись. А як туди добиратись? Вертолітних майданчиків там, напевне, не має. А міжетнічні проблеми Нагірного Карабаху… Все таки обділив нас, людей, розумом Всевишній!

Але, вибачте, я відійшов від канви розповіді про свої шпигунські будні, хоча не терпиться зробити ще один відступ. Це замальовка вже не про погане, а про мудре. Про етнос цього гірського регіону. Розмова саме про мудрість його статечних аборигенів.

Ми звикли до протиставлень. У нас так, а у них не так. В цьому інтрига, це впадає у вічі. Для мене були незвичними традиції давньої вірменської сімейно-побутової культури. Отож розпочну…

Появившись вкотре в приймальні заступника з питань режиму того підприємства (інституту, заводу), де я повинен практикуватись, але мене ніяк не хотіли признавати, я зустрів одного цікавого хлопця, мого однолітка. Він також чекав черги на візит. Розговорились. Він новоспечений інженер , працює тут недавно, але вже отримав однокімнатну квартиру, нежонатий. Мої поневіряння по вокзалах (про це далі) його розчулили. Запросив до себе на каву. Ввечері сходили в кіно. У нього і заночував. Згодом з Гургеном, так звали мого нового знайомого, часто зустрічались, гуляли по місту, фотографувались. Йому подобалось бути моїм гідом.

В один із наступних вихідних Гурген повідомив, що ми запрошені в гості на обід до його родичів, які жили недалечко від Єревана. Звісно, я погодився без вагань. Багато честі для одеського студента! Прихвативши коробку цукерок, ми у визначений час уже були в гостях.

Чималеньке сімейство – діти, батьки, бабуся, дідусь. Повірте, я ніколи не відчував себе такою поважною персоною. Звичайнісіньський одеський студент… і - поважний гість. Сімейство вишикувалось по ранжиру, як військові, по лінійці. Друг рекомендує, починаючи з бабусі. Потиск руки, напівпоклон… З кухні несуться аромати якихось незвичних для мене страв. Відчувається – до приїзду готувались. Невдовзі запрошують до столу. Дорогому гостю почесне місце поряд зі старійшинами. Батько Гургена в ролі тамади. Посеред круглого столу величезний графин із якимось рубіновим на колір напоєм. Думається: на коньяк не схоже, напевно червоне вино. Таки ж не помилився, одеський досвід – велика справа. Перед кожним учасником трапези стоїть солідний келих, відповідний посуд. Сервіровка наче в ресторані.

Чекаю: ось зараз наллють, буде тост і почнемо закусувати. Хіба ж буває інакше?

Виявляється, буває. Наливають, але не вино, а…суп, аромати якого доносились ще із кухні. Зверху тарілки рукою докладають жменю якоїсь дивної зелені. Звідки вона в зимню пору? І ніяких тостів, всі взялися за ложки. Ошелешений таким дивацтвом, працюю ложкою і я.

І вже, коли з першою стравою було покінчено, розпочалось основне дійство. Господар наповнив келихи. Перший тост за гостя. Пригадую, щось говорив і я, всі уважно слухали і чемно усміхались. Величезний графин поступово порожнів. У нас, на нашому Поліссі, певне, вже лунав би і спів. Та у вірмен це не прийнято, зате розмова ставала все більш гучною і динамічною. Ми були джентльменами, не дозволили собі довго засиджуватись. У місто повертались ще завидно.

Вже в дорозі поділився своїм подивом із другом.

- У нас на Україні першим дійством за столом є команда «Наливай», а потім тост «Будьмо», тобто «Випивай». А закуска це вже справа другорядна. А у вас все навпаки.

-Це стара вірменська традиція, -розяснив мені Гурген. -Хто зна, може гість голодний. Келих вина на порожній шлунок до добра не приводить. Тому в сімях, де ще зберігаються ці звичаї, перед чаркуванням гостя завжди нагодують.

Цікаво, чи роблять так і нині? Маю великі сумніви…

Та вже остаточно повернусь до основної теми. Присягаюсь, що більше ніяких ліричних відступів не буде. Нагадаю, що проблеми наших інститутських науковців

мені були відомі досить поверхнево. Дійсно електронна поштова сортувальна машина вела себе недостойно. Ключик до розгадки того проблемного ребуса знаходився в Єревані. Отож керівник нашої наукової розробки вирішив запозичити досвід вірмен таким дипломатичним ходом. Зауважте, як природно звучить тут слово «дипломатичний». Переддипломна практика теж має подібний словесний корінь.

Появившись в Єревані в отому хитрому інституті першою прикрою несподіванкою для мене було те, що мене там ніхто не чекав. І навіть гадки не мав, що якийсь Наконечний приїде до них практикуватись. Знайомий чи друг мого керівника А.Д. Крисілова несподівано на невизначений час був відряджений на якийсь військовий полігон. Це була ера штурму космосу і науковці із таких «нумерних» підприємств були десь поруч з відомим батьком ракетобудування Корольовим. Адже ракета це не тільки пальне, це і складна електроніка. Так, принаймні, я собі це уявляю, хоч і стверджувати не берусь.

Яка може бути практика, коли нема керівника оцієї практики. Засмучувало і те що він про мій приїз не повідомив нікого із своїх співробітників. Отож, хлопче, вертайся назад у свою Одесу. Мабуть таки виручила і додала легітимності моїй персоні ота дефіцитна японська трубка, яку я привіз. А може моя впертісь. Все ж днів три я кантувався по вокзалах та у свого нового знайомого Гургена. Дзвінки в Одесу із Єревана тоді були строго по розкладу. Потрібно було попередньо замовити телефонну розмову і годинами чекати на центральному поштамті на з’єднання. Оперативність нульова. Зараз в це важко повірити.

Та, зрештою, я отримую пропуск на завод і, що не менш важливо, спецдопуск у заводський (інститутський) читальний зал. Адже мені потрібна технічна документація злополучного вузла, отого «велосипеда», який вірмени уже винайшли. Мене поселяють у заводський гуртожиток і це теж дуже важливо для моєї «шпигунської» місії. Гуртожиток знаходився поруч із підприємством, що дозволяло мені навідуватись туди по декілька разів на день. Чому це важливо, ви зрозумієте пізніше.

Пам’ятаєте про секретну місію моєї так званої переддипломної практики? В читальному залі режим дуже строгий. Між столами ходить режимний працівник – наглядач і, не дай Боже. щоб він помітив у тебе аркуш паперу або олівець. Мене про це було попереджено під розписку. Практика могла завершитись достроково за ігнорування спецрежиму. А тут сотня томів документації, де шукати потрібне?

Мабуть половина моїх відрядних коштів була витрачена на телефонні розмови з Одесою. Доповідаю своєму шефу-керівникові, що наткнувся на якийсь том, де буцімто є щось , на мій погляд, суттєве. Виявляється, не те. Розпочинай спочатку. Врешті, хоть і дистанційно, розібрались де шукати той проблемний матеріал. Знайшов схему того електронного вузла, на яку чекала наша одеська електронна розробка. А пошта, зауважу, уже чекала нашу буквочитаючу машину. Зараз приходить на думку такий парадокс. Певне і той вірменський інститут згодом в поштовому листуванні використовував оті трафарети поштових індексів на конвертах, тобто якось опосередковано користувався нашою машиною. Ми ж створювали ту машину не для американців, а для Союзу, складовою частиною якого була і Вірменія. Погодьтесь, для чого оте моє «шпигунство»? Райкін сказав би: «это уму непостижимо»

Я маю погану зорову пам’ять, мабуть ще з дитинства. Навіть зараз часом потрапляю в кумедну ситуацію: бачиш знайоме обличчя і не можеш згадати хто це? Часом на вулиці хтось вітається, відповідаєш і ламаєш голову над таким же запитанням. А тоді, щоб скопіювати, хай без особливих тонкощів, солідну схему, других засобів у мене не було. Тільки память. В детективах про шпигунів можна було прочитати про якісь хитромудрі пристрої на кшталт фотоапарата, з габаритами звичайнісінького ґудзика. Та одеських студентів такою технікою не забезпечували.

До болю вдивлявся в ту злополучну схему, намагаючись зрозуміти її функціональну дію. Знаючи логіку простіше запам’ятати. Потім йшов у гуртожиток і допоки не зявлялись сусіди по кімнаті (ось яка конспірація!) по пам’яті перемальовував ту схему в свій блокнот. Чогось не запам’ятав або були якісь сумніви, йшов в читальний зал повторно, посилаючись що відлучався на обід. Умовно розбив те заводське креслення на певні фрагменти , а уже потім із тієї мозаїки ліпив щось цільне. Останні мої відвідини того секретного залу були досить тривожними. Працівники, а вони звісно мали відповідну ерудицію стосовно держтаємниці почали цікавитись, чому у мене викликає такий постійний інтерес саме той конкретний том документації. Але що візьмеш з якогось студента – дипломника? Врешті поставлена переді мною задача була виконана . Не використавши навіть відведеного на практику календарного часу, я благополучно відкланявся і цілий, неушкоджений зявився в Одесі, де на мене уже з нетерпінням чекали

Уже після приїзду задавався думкою, а як би розвивались події, якби мій вірменський керівник практики був на місці. Зрозуміло, що моїх поневірянь по вокзалах не було б. Але я повинен би був бути у нього під наглядом. В якійсь мірі він відповідав за мене. Чи зміг би я добратись до того проблемного вузла. Тема моєї дипломної роботи була пов’язана з буквочитаючою машиною, але з зовсім іншим вузлом, який уже успішно працював. З ним проблем не було. Досі пам’ятаю назву своєї дипломної роботи «Блок синтезу буквочитаючої машини» Таки саме цієї машини. Мабуть моє відрядження в Єреван було потрібно якось виправдати, зважаючи на досить солідні відрядні кошти, а може були і якісь другі мотиви.

Не знаю, на скільки я допоміг запустити оту електронну техніку. Розповідали, що в схемах, які я привіз, була одна маленька родзинка, яку не змогли придумати наші одесити. Тож певне задоволення від виконаного доручення в своїх романтичних митарствах по Закавказзю відчув і я.

Далі пішла напружена робота над дипломним проектом. Стоси паперу, стоси ватманів. Відверто, для мене ця робота була швидше механічна ніж розумова. Захист проекту був чисто формальним. Ну що можна вимагати від студента - наукового працівника кафедри? Від пропозиції залишитись для наукової роботи уже на посаді інженера я відмовився. Навіть з перспективою аспірантури. Незважаючи на те,що мені пропонувалась кімната в недавно побудованому гуртожитку. Я розумів, що жити в галасливій, метушливій, достатньо дорогій Одесі – це не моє. Я жартівливо заявляв: щоб жити в Одесі потрібно бути трішечки євреєм. А я не такий!

В кишені уже лежав виклик-направлення на роботу в Рівненське обласне управління зв’язку. На п’ятому курсі, вже закінчуючи навчання в інституті, я одружився з дівчиною, знайомою ще з часів навчання у Вітебському електротехнікумі зв’язку. Вона, отримавши диплом радіотехніка, працювала за направленням в Росії, але згодом мені вдалося перевести її в Рівне.

Та, закінчуючи розповідь, зазначу вже із певною долею гумору, що моя «шпигунська» місія допомогла не тільки нашим інститутським науковцям. Вона допомогла і мені в одній досить критичній, екстремальній ситуації в яку я потрапив у нашому ж інституті. Та облишимо цю інтригу до наступного разу. Можливо про це я вам ще розповім, адже екстріму у моєму житті вистачало.

 

 

Ф.Й. Наконечний

 

 

 

 



Создан 01 фев 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений