ТРИ ПОДЯКИ АНГЕЛУ ХОРОНИТЕЛЮ

 

ТРИ ПОДЯКИ АНГЕЛУ ХОРОНИТЕЛЮ

Про щасливий збіг обставин



ТРИ ПОДЯКИ МОЙОМУ АНГЕЛУ – ОХОРОНЦЮ

(подяка перша)

 

В житті бувають моменти, де змушений повірити в чудо. Особливо, коли це торкається тебе, дорогоцінного, твого життя. Хай посміхається той, хто цього не відчував.
Але я, особисто, цю тему веду на повному серйозі. Повірте, якби переді мною появився б якийсь ефемерний силует чи образ і заявив, що це саме я вкотре врятував тебе від неминучої гибелі, я не здивувався б.


 

Я вважаю себе матеріалістом, але не атеїстом. Вважаю, що Бог, в першу чергу, повинен бути в душі кожної людини. А все інше – то її особиста справа в що вона вірить. Релігій на Планеті багато. Дуже подобаються ось ці рядки з відомої пісні:

В житті не буває дороги до храму,

Якщо храму немає, немає в душі.

Та хочу повернутись до тих диких ситуацій свого минулого, де мене рятувало тільки чудо, чи мій Ангел –охоронець (як бачите, пишу з великої літери).

Перший випадок відноситься ще до сорокових, уже повоєнних, років. Мені було десь шість чи сім рочків. В школу я ще не ходив, тільки збирався. Це було посеред літа в моєму рідному селі Немовичі. Батько тоді ще не повернувся з війни, він відбудовував вугільні шахти Донбасу, але про це іншим разом.

Мама працювала в полі. Раненько відводила мене до своїх родичів Коньових (таке вуличне прізвисько), де підростала на рік старша від мене двоюрідна сестра Марія. Таким же чином там появлявся ще один гість – мій двоюрідний брат Іван Зіньків (теж сільське прізвисько). На один рік він уже був молодшим за мене, тож особливим авторитетом не користувався, що з нього взяти, ще пацан. Отож спонтанний дитсадок. Вулиця, де жили родичі, називалась Вістрів (Острів). Це було порівняно недалеко від моєї хати. Коли дорослі розходилися по роботах на господарстві залишався дід Кіндрат, батько моєї мами. Людина ще царської «закваски», навіть у свій час служив у війську царя-батюшки. Але він виглядав ще досить енергійним мужиком, був членом так званої «церковної десятки» і дома практично не залишався, хіба якась термінова домашня робота. Тож наш «дитсадок» працював в режимі самообслуговування, але нам це було до вподоби. Зайва свобода нікому не завадить. Та сестра-сестрою, у неї свої дівочі справи, та й обов’язки домогосподарки, адже нас потрібно ще й нагодувати. Це вже не просто дівча, а повноцінна сестра-господиня нашого колективу.. Вона це розуміла, що й добавляло їй певних амбіцій.

Я ж мав компанію своїх хлопчаків-однолітків. У Вістрові їх було десь з півдюжини, деякі були на рік-два дорослішими за мене. Жили ми дружньо, не конфліктували. В наших хлопчачих забавах верховодили старші, але ніяких утисків від цього не відчували і ми, молодші.

Мабуть, війна навчила нас якоїсь людяності, а може і коллективизму, де повинна бути взаємодопомога. Принаймні, що таке біда , ми знали достеменно. Наш негласний верховода – Федя Козин (теж вуличне) уже був круглим сиротою. Правда, в нього були ще два старші братии, але це все ж таки не батьки.

Село Немовичі має інтересну географію. Розташоване неподалік річки Случ, на її лівому березі. Про село досить об’ємний матеріал зібрав і виклав на своєму інтернет сайті (навіть не на одному) «Ніпель» - село Немовичі» мій двоюрідний брат Олексій Савчин. Та декількома штрихами визначусь і я.

Через село протікають дві невеличкі річечки Язвінка і Рудинка, які, зливаючись в єдине за селом, впадають у Случ. Є ще один безіменний потічок, який бере початок десь в полях за селом. На нашу дитячу радість він протікає через оцю рідну вулицю мого дитинства, але літом, зазвичай, майже пересихає. Хіба що утіха для домашніх гусей чи качок.

Село розташоване в двох висотних рівнях. Менша низинна частина в поймі оцих річечок, а більша частина села має значно вищі горизонти. Я не бачив якихось гідрологічних карт чи планів села, де чітко зазначені висотні параметри цієї місцевості, але допускаю, що різниця в рівнях досягає 5-8 метрів.

Низинна частина, включаючи й оцю вулицю Вістрів, раніше постійно потерпала від повеней. Звичною була весняна. Жителі спілкувались і вирішували свої господарські проблеми тільки виключно за допомогою човна чи чайки. Повірте, часом за допомогою оцього водного транспорту перевозили до кладовища навіть небіжчиків. Адже повінь тривала майже тиждень . Такі деревяні винаходи ще наших далеких предків мало майже кожне обістя низинної зони. Знаєте чим відрізняються ці плавзасоби в лексиконі немовицького аборигена? .

Роз’ясню. Човен – це така собі деревяна посудина, довжиною 3-4 метри, яка видовбана із цільного стовбура дерева. Ємність її порівняно невелика. човном могли плавати всього 2-3 пасажири. Чайка – це вже збірна дощата конструкція, більш вмістка, більша за габаритами. Якась така собі міні-шлюпка. З позицій безпеки на воді чайка більш стабільна. В той час, як перевернутись у воді з човном було елементарно просто, особливо для недосвідченого веслувальника.

Дорослі намагались не допустити до човнів нас, дітлахів, зате чайкою ми користувались майже без обмежень, хоча і з певною пересторогою. Памятаєте жартівливе: «дивись мені, не лізь у воду, утопишся – додому не вертайся, будеш битим».

Колись про цю екзотику я писав:

А згадка ця в дитинство переносить,

Є вулиця в селі, що Вістровом зовуть,

Про неї спогад в душу щем привносить –

Тут розпочався мій життєвий путь.

Я пам’ятаю: ранньою весною

Лиш човен взмозі доплисти сюди…

Та не була та вулиця сумною,

Де лиш хати та верби край води.

Дитячий галас звично йшов луною,

Веснянки гучно по воді пливли,

Бо ми вже розпрощалися з зимою,

Сніги зійшли, надії ожили.

До весняних повеней немовицькі аборигени звикли ще з давніх часів. Великої шкоди вони не завдавали. Можливо, і додавали певної родючості місцевим грунтам, що були далекі від вищих українських чорноземних кадастрів.Та так було декілька десятиріч назад. Зараз уже від повеней село не потерпає. Воно відгороджене від розливів Случа спеціальною дамбою, збудованою під час губернаторства шановного Миколи Сороки. На мій погляд це досить суттєвий подарунок сельчанам.. Хоча чув від декого із немовичан і протилежне. Та хіба всім догодиш?

У мене зберігаються захоплюючі відеокадри, де губернатор в супроводі групи журналістів, серед яких була і ведуча місцевої телепрограми моя дочка Світлана, пливе по цій водній стихії. Але це було не весною, а літом. І саме на цьому роблю акцент.

Літні повені – це справжня біда для місцевого люду. Адже гинуло все, що весною було висажено в огородах, в основному, картопля – другий хліб поліщука. Боляче було дивитись в оцій зоні затоплення на побурілі грядки з пожухлою ботвою картоплиння чи інших культур після відходу води. В повітрі якийсь неприродній запах гнилі. Якось моторошно навіть на душі. Часом ця велика вода зявлялася, коли картопля уже цвіла, уже десь під кінець літа. Саджати знову уже було ніколи.

Звідки бралась та неждана вода? Казали, десь в Карпатах випадали великі дощі. Але, де Карпати, а де Немовичі? На моїй памяті було таке, коли вода приходила двічі за одне літо. Може це було і не один раз, але після закінчення школи, я в селі бував уже в статусі гостя і достеменно не знаю.

Та повернуся до свїх пригод у далеке босоноге дитинство. Для нас, дітлахів, літня повінь - не біда, а незрівнянна радість. Уявіть собі: біля самого порога безмежне водяне плесо, вода прогріта сонцем. Знімай штанцята і пірнай. Або, знайдемо з друзями десь на задвірках якусь деревяну колоду чи зрізаний стовбур дерева, осідлаємо його верхом і ми вже мореходи. Часто-густо якісь дерева пливли і самі по собі. Ми їх ловили, притягали додому. В господарстві пригодяться, принаймні на дрова.

Ось така екзотика. Що нам до того, що десь на світі є якісь моря¸ якісь пляжі… Про це ми тоді не мали і гадки. Та і для чого воно нам, адже кращої насолоди для нас, босоногих, ніж літня повінь і не придумати.

Ота пригода, про яку я збираюсь розповісти, трапилась якраз в переддень такої повені, розливу річки. Вода ще тільки прибувала. Чомусь особливо потужний водяний вал йшов не зі сторони Случа , а від поля. Збуджені дітлахи нашої вулиці зібрались в її кінці біля ріки. Там завжди лежала деревяна кладка. Літом води курці по коліно, але сельчани поклали таку собі обтесану деревину, щоб переходяи річку не мочити ніг. Перила на цій кладці чомусь були відсутні. Мабуть в цьому й не було потреби. Звісно, та колода була гарно прикріплена до забитих в землю кілків. Відстань по вертикалі до води, зазвичай, була десь біля одного метра. Та коли ми тоді підійшли до кладки, побачили, що уже і по-горизонталі до неї по сухому не доберешся, тільки вбрід. Повінь прогресувала на очах, потік уже був досить стрімким і бурхливим. Вода місцями вже йшла поверх отієї, так званої, переправи. Несеться якийсь бруд, пісок, якесь листя, ломаччя.

Чого нам ще потрібо? Надивились і досить, йдіть далі в своїх дитячих справах. Та ні!

Що спадає в голову нашому вожаку-авантюристу, отому Козиному Феді? Він уже закінчив перший клас і , звісно, був авторитетнішим нас дошкільнят. В кучерявій голові виникла геніальна ідея. Його потягнуло на екстрім. Переповнений адреналіном вирішив по оцій напівзатопленій кладці все ж перебратись на другий берег. Для чого?! Звісна річ, заперечувати йому з нашої сторони було якось не етично. Пропозиція була принята до виконання. Федя все продумав. На ближньому огороді кожен із нас висмикнув із землі палицю-тичку, які використовуються при посадці в’ющоїся фасолі, і – вперед. Дійсно, на протилежний берег ми перебрались без пригод. Правда, мокра деревина кладки була досить слизькою, але, спираючись на тичку, вдавалося балансувати на ній мов на цирковому снаряді. Але перша ейфорія швиденько минула.

Потрібно повертатись назад, адже вода прибувала. Досі пам’ятаю, тоді у моїй душі щось застерігало не робити цього, шукати другий вихід, навіть не знаю, як це описати. Якийсь неспокій, підспудний страх, якесь відчуття біди. Але ж цього не продемонструєш перед вельмишановною, безшабашною публікою. Назад уже переходив кладку останнім. Та все ж відчуття не обмануло. Посеред річки у мене ламається ота тичка, на яку спирався, і…

Я з головою пірнаю у ту каламутно-буру водяну стихію. В одязі, на голові кепка (сільські діти тоді без головного убора не ходили), правда, босоніж. Відкриваю очі - жовта муть. Мене крутить у воді, правильніше –під водою, мов якусь поліняку, несе в сторону далекого Случа…

Уже не пригадаю, якими довгими і далекими були мої підводні мандри., Можливо, з півсотні метрів, може й більше. Та мені пощастило, а може виручив мій Ангел-охоронець, про якого я згадував на початку розповіді. Русло річки робило невеликий поворот і в тому місці на березі росли всюдисущі кущі верболозу. На момент моєї купелі вони були вже напівзатопленими. Саме ці кущі спасли мені життя. Інстинктивно під водою я вчепився в їх гілля і течія виштовхнула мене на поверхню. Схопивши повітря, послідовно, перебираючи гілку за гілкою, я вибрався на берег. До смерті наляканий, мокрий, але живий.

Перша думка: чи не згубив кепку? Слава Богу – на голові. Смішно, але в ті часи, згубити шапку( так називали тоді ту хлопчачу екіпіровку) вважалось самим великим проступком. На хлопця без кепки дивились як на якогось дивака. Така була «висока мода» в сільських дітлахів. Згубити оту шапку – для дитини то сама велика біда, самий страшний проступок.

Зроблю невеличкий відступ. З усмішкою пригадую один момент свого зеленого дитинства, коли саме через оту шапку я опинився в стресовій ситуації. Йшла колективізація, в селі вже появились трактори. На лузі готовили грунт під посіви льону. Наш край в свій час був основою льонарства. Чомусь я бродив по лугу і опинився неподалік від трактора, який там орав. Захотілось прокататись., ну що вдієш, захотілось і все. У мене були родичі, старші за мене хлопці, які працювали трактористами і частенько пускали до себе в кабіну. Задоволення вищої проби! А тут тракторист був чужий і напевне він мене не знав. Мало всяких «шкетів» вештається, дивись ще щоб під плуги не попали.

Але ж мені хочеться! Метикую: за кабіною у тракторі є така собі залізна полиця, до якої чіпляють плуги чи якийсь інший причіпний реманент. Хоч заднє вікно кабіни було відкритим, та я повірив у свою спритність, вирішив що тракторист мене не помітить. На ходу трактора, вчепившись за якусь скобу, заліз ногами на ту полицю і… поїхали. Пригнувся, щоб не було видно із вікна, конспіратор. Не встиг ось таким зайцем проїхати з десяток метрів, як з вікна висунулась рука, здерла з голови оту дорогоцінну шапку і…кинула під лемеші плугів. Ну, як ще трактористу було відігнати надоїдливого пацана?

Ось тут я зрозумів, що попав у халепу. Кепка – то святе! Як повернутись додому?

Довелося стати антиподом тракторного плуга. Він перевертає землю в одну сторону, а мені тоді довелося виконувати аналогічну процедуру тільки навпаки. Якби ви знали, скільки довелося перевернути отих пластів землі?!. Але все ж кепку знайшов, повертаючись додому моя екіпіровка була повною.

Та я ще не все розповів про свій водний екстрім на річці. Вибравшись на берег, своїх друзів там уже не знайшов. Вони, перелякавшись, чкурнули по домівках. Ну і Бог з ними. Але я боявся розголосу, бо знав що влетить від матері. Боялись і вони, адже були співучасниками, і, звісно, по голівках не погладили б і їх. Та і невідомо їм було, що зі мною, чи залишився я в живих. Отож переляку вистачало у всіх. Ми знову зустрілись уже тільки на другий день повені. Досить прохолодно, адже я справедливо вважав що мене зрадили, залишили в біді. Та це швидко призабулось. Основне, що вони зуміли втримати язики за зубами і моїй матері не довелося хвилюватись, що переживав я завжди болісно.

Я теж, вибравшись із халепи, на всіх парах чкурнув додому. Мати була на своїй одвічній роботі в полі, повернулась тільки вечером. До її приходу я вже встиг на сонці висушити свій одяг і виглядав ангелочком. Таке собі слухняне хлопчисько.

Декілька років назад, гостюючи у своєї рідної сестри Марії, про яку вже йшлося на початку розповіді , і яка і зараз проживає на отій вулиці мого дитинства – Вістрові, я згадав про цей випадок. Дивно, але вона про нього нічого не знала. Ще більше зауважав своїх дитячих друзів-бешкетників,таки не проговорились!

Моє життя: і дитинство, і студентство, і доросле проходило біля якихось водних басейнів – річок,озер, морів. Тихоплинний Случ (Немовичі), Дніпро-Бузький канал (Пінськ), Західна Двіна (Вітебськ),Чорне море (Одеса). Навіть Балтійське море (Рига, де був на навчальних зборах, як офіцер запасу). В Рівному побудував будинок біля Басівкутського озера, навіть для внуків сконструював оригінальний катамаран. Але та пригода, за яку мій Ангел-охоронець отримав першу подяку від мене, залишила якийсь слід в моїй психіці на все життя.

Я почав боятись, вірніше, остерігатись води. Люблю купатись, плавати, пірнати, але ніколи не запливаю за буйки. Може мій Ангел-охоронець так контролює мене, нерозумного, і таким чином застерігає від небезпеки? Отож першу подяку Він заслужив цілком справедливо.

 

ф. Й. Наконечний



Создан 03 фев 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений