ЗА ЯКІ ГРІХИ РОЗСТРІЛЯНИЙ?

 

ЗА ЯКІ ГРІХИ РОЗСТРІЛЯНИЙ?

За що розстріляний поліський патріот після війни?



Проходять роки, відійшли у вічність учасники тих  кривавих і непростих подій, безпосередні очевидці того братовбивчого лихоліття. По різному до них відносяться сучасники. Мої рідні дядьки були по різні сторони тієї боротьби. Одні воювали на фронті, інші боролися в лісах проти окупантів рідного краю. І не мені судити, хто з них був правіший. Але не можу серцем сприйняти того, коли з телевізійних екранів, зі сторінок газет читаєш про ” освободітєлєй Вєлікой Отєчєственной”, про їх вшанування, що зрозуміло потрібно робити. Але при цьому не згадувати про тих, хто справді боровся і віддав своє життя за незалежність свого краю – негуманно і по кощунські несправедливо.  


 

На дворі хмуро і не затишно. Над принишклим Поліссям сіється густа сніжна крупа. Село, що розкинулось на березі вкритого кригою Случа, завмерло. Люди подібні тіням,  сховались по принишклих хатах. Тривога і смуток заволоділи селянами. Що ж їх чекає? Скоро прийде весна. Вмиється і оживе зранена війною земля, а кінця цій страшній кровопролитній бойні не видно. Ось уже місяць, як фронт ледь просувається. Розсік Полісся пополам. І хоть боїв не чути, але санні підводи з пораненими десь під Костополем тягнуться на Житомир, серце здригається у селян при вигляді цих кривавих  струмочків, що залишають на свіжому снігу вслід за санами. Прості поліщуки в душі жаліли москалів, з цими вояками не страшно, але дуже вже голодні вони. Як тільки появляться в селі, то відразу ж по дворах швендяють  бодай якоїсь провізії, але може й вони проженуть нарешті клятих осадників, що наче круки налетіли на Волинь, після того, як більшовики у двадцятому році віддали ці землі полякам.

Біля високої дерев”яної церкви,що знаходиться на найвищому пагорбі села тісно від людей. І зовсім не тому що сьогодні неділя, а більше від того що церква – єдине місце, де можна побачитись, поспілкуватись, почути нагальну звістку і  просто відвести душу. Та й помолитися гуртом ліпше, якось впевненіше почувається в колективі людина перед Богом. Ну, й звісно, Господь, мабуть скоріше відгукнеться на молитву сільської громади і нарешті зупинить страшну неприязнь між людьми.

Тут біля церкви люди почули прикру звістку – руські арештували сільського голову. Приїхали ранесенько на світанку й забрали. Його арештовували вже декілька разів, та за курку або гуску, які носила комендантові його жінка Дарка, відпускали. І на цей раз вона прибігла слідом за конвоєм до самісінької тюрми у районному центрі, але Голову закрили в кутузку, а жінку прогнали з погрозами, що і її закриють, якщо буде набридати…

Як страшно небезпечного злочинця, його вели під конвоєм цілого взводу енкаведистів. Після місяця тортур у Першій Рівненській тюрмі НКВД, військовий трибунал, не засідаючи і години, виніс звичний для того часу вирок; “Селянина з Сарненського району Савчина Олексія Степановича, сорока чотирьох років, сільського старосту, за зв”язок з німецькими окупантами, як ворога народу, засудити до смерті, через розстріл”

Повернувшись у камеру, подібну на біблійне пекельне місце, Олексій згадував трибунал. З жахом подумав, що зовсім скоро куля прониже його серце.” Господи! Боже мій, спаси і помилуй!  За що? За які злочини перед людьми розстрілюють його? За те що люди обрали його Головою? То ж не сам себе призначив, а люди обрали”…

Олексій стрепенувся – нічого хоронити завчасно себе. Не може такого бути, щоб так ні за що його згубили.- Думки перенеслися назад у село, до сім”ї. Як вони будуть без нього? Як переживуть це криваве лихоліття? Аби не вивезли і їх десь, до Сибіру.

Від тяжких дум у тюремні реалії повернула його команда.

- Савчин!  З речами на вихід!

Вивели його у двір і повели в бік міського парку.

- Скорєє падло !- гаркнув  конвоїр. “А навіщо скоріше? Куди поспішати? Адже останній раз крокує він по своїй землі. Але чому його ведуть в парк? – не полишають сумніви Олексія, – невже будуть розстрілювати в самому  центрі міста – парку. І чому в них, в руках вірьовка, зав”язана петлею?…”

Пролунала команда – ” Стой!” Взвод зупинився під вітами старезної сосни.

” Що ж вони будуть робити зі мною далі?” – свердлила сумнівна думка в”язня. Перевів погляд на старшого конвоїра, і не спускав з нього очей, а той, наче й не помічаючи того погляду, передав вірьовку двом своїм підопічним.

“Значить мене стратять, під цією старою, крислатою сосною – обпекла розум страшна думка”. Конвоїри вірьовку петлею накинули на засудженого, наказавши попередньо вирівняти руки по швах, затягнули петлю. Олексій не міх навіть поворухнути руками,щоб помолитися востаннє.

Над парком,над чорними кришами міста, під деревами нависла мертва тиша.  Націлили конвоїри свої карабіни у засудженого до страти. Не  було сили дивитися, як вони в брудних, колись зелених бушлатах, пропалених рушничним вогнем у розстріляних, і просякнутих їхньою кров”ю, чекали на команду -” Вогонь!”

Олексій зрозумів: смерть вже невідворотня, ось вона на цівці карабіну. ” Боже мій!, – відчайдушно молила  його душа, – невже настала остання його мить? Царю небесний, спаси мене!. Я ж все життя вірив у тебе, чим же так тяжко завинив я перед  тобою? “

Солдати ще тісніше прильнули до цівок карабінів. Пролунала команда – вогонь.., і не стало на світі простого селянина, сільського обранця – Савчина Олексія Степановича.

Пройдуть десять післявоєнних років, і реабілітують розстріляного ні за що “ворога народу”, але що з того?

Лише у “Книзі пам”яті і слави Волині /т.9/ буде коротенько відзначено: ” Савчин Олексій Степанович, 1900 року народження, учасник національно-визвольних змагань 1941 – 1955 років. Член формувань ОУН-УПА /ніколи ним не був-авт./ Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Першій Рівненській тюрмі НКВС у 1945 році.”

А в книзі “Державотворці. /”Просвіта ” Рівненщини/ у розділі ” Сарненська “Просвіта” у розповіді про Немовицьку “Просвіту” наведено таке: ” Так у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого 1926 року, збиралися у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети,літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан,  Наум Яковець та інші. Література доствлялася з Галичини. Як згадував просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада перед самою війною засудила немовицьких просвітян до смертної кари…”

Від себе додам,що лише прихід Червоної Армії  17 вересня 1939 року врятував життя просвітянам. І треба ж такому трапитись, що саме Радянська влада привела до виконання те, що не встигли вчинити поляки.

Проходять роки, відійшли у вічність учасники тих  кривавих і непростих подій, очевидці того лихоліття. По різному до них відносяться сучасники. Мої рідні дядьки були по різні сторони тієї боротьби. Одні воювали на фронті, інші боролися в лісах проти окупантів рідного краю. І не мені судити, хто з них був правіший. Але не можу серцем сприйняти того, коли з телевізійних екранів, зі сторінок газет читаєш про ” освободітєлєй Вєлікой Отєчєственной”, про їх вшанування, що зрозуміло потрібно робити. Але при цьому не згадувати про тих, хто справді боровся і віддав своє життя за незалежність свого краю – негуманно і по кощунські несправедливо.



Создан 20 июл 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений