ЛИСТ

 

ЛИСТ

Перебираючи свої старі бумаги, натрапив на лист від батька, який був написаний на початку 80-років минулого століття. Похапцем витягнув пожовтілий лист з конверта. Звідти війнуло нашою хатою, таким приємним домашнім, сільським теплом...



Перебираючи свої старі бумаги, натрапив на лист  від батька, який був написаний на початку 80-років минулого століття. Похапцем  витягнув пожовклий лист з конверта. Звідти війнуло рідною хатою і таким приємним домашнім, сільським теплом.

   І тут  квартирні  стіни наче розступилися і до мене в гості  через півстоліття прийшло рідне село, а за ним його околиці і весь поліський край... 




Ось ,  за височенними скрипучими тополями, загубилася засніжене хатинка під вишнями на краю села. Повний двір, білого і колючого від вітру снігу. До колодязя, що одиноко сумує серед двору, веде витоптана доріжка, а в хаті весело палає вогонь, потріскують в грубці березові дрова... Рексу, в будці під снігом, мабуть сниться в цей час літо, а батько сидить за столом, навпроти вікна, і доки ще не стемніло, бо ж світло пропало черезбуревій, пише мені листа... 

Лист з того минулого глядів на мене до болю знайомою батьківською каліграфією і наче передавав споконвічно незмінний уклад тогочасного села...

     «Добрий день, а може вечір дорогий мій  сину і вся твоя сім"я. Сьогодні Різдво, а по нашому Коляди. От ми прийшли з мамою з церкви і доки почнуть ходити колядники, мама заставила написати до тебе листа. Ми слава Богу всі здорові, чого й Вам усім бажаємо. А поки що ми скрипимо, як оте дерево під вітром, на зимовій стужі....» - красивим почерком повідомляв батько.

     
Я здогадався, що лист писаний не за один присіст, мабуть кілька вечорів батько корпів над ним,  намагаючись ,  як найкраще і повніше розповісти про їхнє життя - буття.. В моїй пам" яті постав його  образ, такий же, як зараз,але… вже на його могильному пам" ятнику... Задумливо  примружені очі, в одній руці ручка , а другою вперся в підборіддя і напружено думає, щоб нічого не пропустити; схилившись над шкільним аркушем у клітинку. І зараз цей аркуш дихав на мене  добротою і  одночасно викликав тяжкий сердечний щем, а перед очима воскресло минуле...

      
Коли я покинув село, мені було вісімнадцять років. Чотири вчився у далекому південному місті, два був в армії, а потім..., аждо цієї пори живу так далеко від села, що й пташка не долетить. В село приїжджаю рідко...І тепер, коли читаю старенький лист з минулого, коли мої роки вже котяться на  відчайдушних гальмах з гори, щоб десь не розбитися на крутих життєвих поворотах, не впасти і загубитися на цій  життєвій дорозі; дні за днем пролітають надзвичайно швидко.  І чомусь на цьому шляху так багато було тих буденних тижнів, що геть витиснули оті поодинокі дні, що приносять радість...

     
Я міцно жив своїм селом, наче нікуди і не виїжджав з відти. Адже там я навчився любити і ненавидіти. Звідти протоптав стежку у широкий світ. В ньому вперше калічив ноги об стерню та засохле груддя , і які загоював листочками подорожника. Тут зустрічав перші світанки, рахував зорі і блукав з дівчиною  юнаком темними ночами…

   Саме у селі мені вперше зійшло сонце над лугами, а теплий весінній вечір заколисував мене сільською музикою ночі, під спів невгамовного соловейка.  І мабуть тут, в селі , я навчився слухати і вперше зрозумів непрості закони сільського життя, тут же, в лагідних водах  повільної Язвінки - в старому кориті відкривав закони Архімеда; восени разом з такими ж , як сам хлопцями - сусідами зігрівалися димом біля багаття, на якому невміло, на вербових лозинах смажили сало... і там же - у селі відчував перші принади життя, біль кривд і тяжкі втрати родичів та друзів...

    І от вже..., прошуміли, пролетіли роки, вже вкрилися сріблом скроні, і нема вже до кого їхати в оте, що не дає спокою, село, бо ж ті рідні душі і сільські картинки живуть хіба що у моїх спогадах про минуле...

БАТЬКО

Не знайти на Поліссі села,в якому  люди жили б,  без влучного прізвиська. І наше не виняток,ми, всі, діти, внуки і правнуки та й невістки і зяті’ - Макарчикові’ . Всі пов»язані з іменем нашого батька, діда і прадіда Макара Олексійовича . Про  його дитинство та молоді роки, ми, сини на свій сором,  знаємо, а вірніше не знаємо зовсім нічого. Тільки із дуже скупих його розповідей дізналися, що його батько тобто наш дід, за війни, був старостою села. Батько один раз розказував, як то їм,- сім "ї сільського старости, було тяжко під час війни. Кожної ночі приходили за харчами то партизани /совецькі/,то партизанка /місцеві/, і кожному вділи  якусь долю- інакше смерть когось із жителів села або когось з сім ї.
Ми,його нащадки,читаючи книжки про ту війну , дізнаємось,як розправлялися з неугодними старостами в той час. Виходить-розумний і мудрий був наш дід, якщо зумів провести село без втрат через роки війни, але  попав під  каток  НКДБ  і був розстріляний після війни, а його рід перетворився у ворогів народу і від виселення весь його рід в Сибір врятувала лише епідемія тифу, що лютувала в той час в селі.
Після арешту діда  Олексія  Степановича  величезну   сім"ю на своєму горбу піднімала жилава баба-баба Дарка


Наш батько, дід і прадід - Макар все своє свідоме життя пропрацював  трактористом, починаючи з 50-тих років минулого століття, коли західняків силоміць відправляли на донбаські шахти,пішов вчитися в МТС  /механо-тракторна станція/ на тракториста і так залишився в селі,де прожив всі свої 73-и роки. Всього було на його довгій дорозі життя;страшні злидні після розстрілу батька-голови села, доводилося  їсти висівки. Баба Дарка розповідала, що ходили, побиралися по родичах,щоб вижити-благо що родина чимала.


А хіба ж легка робота тракториста? Адже в той країна вставала з руїн після війни. День і ніч колгоспники працювали за трудодні на благо Вітчизни.Та й коли в селі добре було. Ніколи, Завжди селяни страждали на своїх землях., завжди виживали хто, як міг. От і батько  старався, тулив копійку до копієчки,щоб при обміні грошей всІ втратити, так тяжко за кермом трактора зароблені кровні.

Добре пам "ятаю його на тракторі ‘Універсал ‘із зубчастими залізними задніми величезними колесами, і те, як ми з братом Василем, мов ті лелечата  дріботіли бороздою за плугом. А як ми  раділи, коли батько пересів на новенький ЮМЗ; по черзі бігли на тракторну бригаду, щоб хоч хвилинку посидіти у жовтій кабіні за кермом трактора.

Постійно старався батько заробити. Рвався на  роботу  пов”язану з  отрутохімікатами,бо за неї дуже добре платили. Після десятого класу я йому допомагав .Витримав тиждень; приходив з поля,біг до річки купатися в Бухточці, падав і блював .Батько ж працював роками і в 50-т років став інвалідом,не витримала печінка…

МАМА


Мати, мама,матінка....ненька,рідненька,які ще слова можуть бути найніжніші, найласкавіші,ніж ці, що пестять наші серця, викликають у душі безмежне розчулення почуттів,заставляють щеміти наше серце.

Це вона через нас трьох синів: Альошу,Васю і Вітю недосипала ночей,у журбі і радості ростила, кожного молитвами благословляла в добру життєву Божу путь.


Життя прожить не поле перейти. Гортаючи у своїй пам» яті минулі рік за роком мені згадуються сходинки отчого дому.Постає з потаємних глибин пам» яті батько,що разом з мамою надійно і віддано долав перепони на поораній бідою ниви життя, який все своє свідоме життя пропрацював на тракторі в колгоспі 'Радянська Україна' . Для прожитку
тулили тяжко зароблену копійчину,почали будувати хату,адже росло, набиралося сил троє синів- соколів. Як могли вчили нас.А ми й не вимагали бозна-що, бо добре знали як приходить ота кологоспна копієчка.

Мені на навчання в Кіровоград пакували сумку повну смажених курей, варених яєць і скляних банок із смальцем та домашньою тушонкою і на 3 місяці давали 30 рублів Добре,що вчився на телемайстра досить успішно і одержував підвищену стипендію 43 рублі,в той час,коли мамі за роботу на палючому сонці в полі платили 70 рублів.

Скільки сумок треба було нам трьом напхати,щоб вивести у світ широкий…

-Щоб нежили так тяжко,як ми - любила приказувати мама, виряджаючи нас на навчання.


Ніколи не сиділи ми склавши руки,що працелюбні вдалися то працелюбні. Обробляли величезні огороди,косили сіно для 2-3 корів.
Махати косою від світання до смеркання доводилося з 8 bкласу. Всі літні канікули працювали в колгоспі; то збирали жуки ,то сапали буряки ,а то рвали свиріпу,і саме,що з нетерпінням чекали - то це скирдування соломи. Дуже любили обідні перерви,бо саме під час обіду,розсівшись під кущами в затінку,старожили розповідали про минуле життя за Польщі і яке то було життя при Сталіну і Хрущову…

Саме в таких розповідях спізнавали ми сутність життя, починали розуміти,що не так все просто в житті, і не зовсім так,як навчали в школі…


Коли підросли,батько розповів,що наш дід Олексій у війну був старостою і був ' руськими' розстріляний після війни,а через деякий час реабілітований. А зовсім недавно дізнався від мами,що її старша сестро Ганна була під час війни зв язківцем в курінного»Яреми»і Не арештували мамину сестру і не вивезли всь сім»ю до Сибіру лише через,те, що сім»я захворіла на тиф і 'руські' понадіялись,що і так помруть…

Другий брат

Над селом лунає жалібний голос церковного дзвону. Завтра Маковія.

З букетом польових квітів  на кладовище іде поволі  , до часу посивілий чоловік. Іде на зустріч з Нею, з тою,яку кохав коли була живою і яка ніяк  не покидає його в примарних теперешніх снах. Вона пішла від нього туди, в Невідомість, в такий же спекотний день напередодні Маковія.   На пам"ятнику її фотознімок -задумлива. Але йому здається,що Вона посміхається і радіє,що прийшов. Допитливі ,примружені очі ,мовби запитують,як його справи,як живуть сини,чи женився неспокійний старший і як справляється з роботою розважливий меншенький?...
  Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник.
 Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле ,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб, з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день.
   Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді.
   ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача
та гуцульська співуча говірка.
    Невдовзі справили весілля і Вона перейшла житии до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні батьки,а потім і їх діти.
Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час.
 Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні
 краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною.
   Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало
між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників.
      Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини, своєї дружини і згадує,згадує... Не може без
 душевного трепету думати про той серпневий день, коли разом поїхали  в «область» на черговий медичний
огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла… 

З того огляду забрали  її в труні, бо прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло. Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні....
    Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться спитати
 "Де ти?... А Вона посміхається  йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось
повернеться...
     А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так!...
   Але на превеликий жаль,то не так.
       
Невдовзі, десь далеко, далеко від того поліського села, на краю української землі,за зеленими Карпатами, Його старшому братові на світанку  приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим...
-...приснилася покійна мама на сороковий день ...
Покійні мама і батько зібрали трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими  ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була
вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось...  Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на синів; на старшого і найменшого
і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому наказала залишитися з нею...
...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою сяйво меншого брата,а  зелений двір, встелив білий,
білий сніг.  Вмить, до того брудні від багнюки, руки і ноги стали геть чистими. Майнула здогадка 

-...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі.
 - Он і сяйво над хатою...І чого ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, коли тут, в нашому селі -  он, який чіткий,сяючий в променях сонця,що якраз сходило, образ  нашого середнього брата...над старою батьківською хатою.

     Пройшло всього три дні після сну і ось на свято Успення Святої Богородиці,в останній день Успенського посту - 28 серпня немовицький люд величезною процесією понуро брів  за Його труною...

Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя  до своєї Горянки, за два дні до  такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина...


І таке в житті буває - прибирались до 
весілля , а побували на поминках...

Третій брат

Засніжило густо. Я стою перед вікном і милуюся сніжинками, що знемагають у своєму хаотичному, тільки для них зрозумілому танці. Вони лягають на землю, вкриваючи білою периною вулиці, покрівлі, двори і городи... Земля вкотре набирає свого чергового стану, бо старе засовалось і зачовгалось, посіріло від сажі, зносилось від результатів нашого людського буття. Я ж не можу відірватись від шибки: втішаюся безкінечним і безупинним рухом сріблястих пушинок. Снігова віхола застеляє від мене увесь світ, залишаючи єдину світлу пляму, яку створила вулична лампочка на стовпі і яка здається, диригує в такт танцю сніжинок в цьому осяяному клаптику світу. Сніжинки спускалися з темряви на світло, показуючи свій неповторний балет, щоб знову сховатись у сутінках холодної ночі. Здається, що це білі балерини намагаються загасити лампочку на стовпі... і попливли мої думи в  рідні і такі зараз далекі поліські нетрі...
      Десь там, на краю села під скрипучими на вітру тополями, виблискує засвіченими вікнами одинока  хата, а в хаті  за святковими, закладеними наїдками столами, повно людей, на почесному місці батько з мамою...я маленький і мені одинадцять років. У нас хрестини: народився ще один, третій хлопчик - Вітя. І тоді, у наскрізь промерзлому, холодному грудні 1966-го , так само кружляли сніжинки, а на подвір"ї, на шаленому вітру, колихалася лампочка в абажурі з розбитої тракторної фари. І тоді рипів так під ногами сніг, і люто завивав в комині вітер. А на душі тепло, тепло, хоч і за стіл з меншим братом нас не пустили, бо ж негоже дітям гуляти разом із старшими...і ми з братом Василем щосили штовхаємо полотняну, причіплену до сволока колиску, у якій,  гостям щодуху "підспівує" майбутній музикант...  "Дай Боже щастя!"- вигукували за столом, а пляшка  зі склянкою ходила навколо стола з рук в руки, зупинялася, родичі підганяли один одного словами: " Випийте, бо кум з кумою хочуть випити!". Потім баба Дарка ходила з великою мискою і казала:" Наш Вітя прийшов на білий світ голий. Хлопчик появився бачите, без сорочки, а надворі зима. Дитяти  треба пеленки, бо ще не може сам за хлів бігати. Жениха треба одягти!". Самогонка вдарила родичам у голови, але поліщуки не з тих, хто жменями сипле грішми на тарілку: від такого заклику до цього вмить протверезилися і переглядались з кумами , бо ж вони першими повинні кинути у миску. Роками будуть згадувати, що кум добрий, не скупий, всі бачили, як десятку кинув, а кума- десять і п"ять. Самогонка розв"язала і вузлик у баби Дарки, вона поклала аж три рублі, після такого її щедрості гроші посипалися у миску... а гості поважно сідали за стіл і під веселе "Хай йому щастить!"- випивали "стопку" за новорожденого...
   Ось так і жили селяни, ніколи не святкували свої дні народження. Повеселилися на хрестинах, випили з кумами, родичами і сусідами, побажали щастя і всього найкращого в житті малому чоловікові - і нехай живе собі на здоров"я.

 



Создан 20 июл 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений