У ВІЙНИ ЗАВЖДИ Є ДВІ ПРАВДИ

 

У ВІЙНИ ЗАВЖДИ Є ДВІ ПРАВДИ

Чи спроможне сучасне суспільство відмовитися від усталених ідеологем та догматів...



Савчин О.М. 


СПРИЙНЯТТЯ

Чи спроможне сучасне суспільство  відмовитися від усталених ідеологем та догматів, де все поділено на своїх та чужих, на чорне та біле, ворогів та визволителів, героїв та зрадників? Український вимір окупації років Другої світової війни – це й подвиг мільйонів воїнів Червоної армії, і тавро запроданців для тих, хто опинився у полоні. Це майже 2,5 млн молодих людей, котрі потрапили на примусові роботи до Рейху. Це й неоднозначний характер взаємин представників радянського партизанського руху Опору з місцевим населенням, і самовіддана боротьба бійців УПА, які відстоювали українську державницьку ідею. 


 

Друга світова війна розпочалася для українців уранці 1 вересня 1939 року, коли в лавах Війська Польського жолнежі-галичани й волиняни зустріли вогнем нацистських агресорів, а літаки Люфтваффе здійснили нальоти на Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста. Невдовзі у «визвольний похід» на Захід, втілюючи у життя домовленості пакту Молотова-Ріббентропа, рушили Український та Білоруський фронти Червоної армії. Діяли у ті дні й боївкарі ОУН – як проти польських, так і проти совєтських військ.


Минуло вже понад 70 років, відколи Україна була окупована військами нацистів та їхніх союзників. Чи виявиться сучасне суспільство спроможним відмовитися від усталених ідеологем та догматів, де все поділено на своїх та чужих, на чорне та біле, ворогів та визволителів, героїв та зрадників? Український вимір окупації років Другої світової війни – це й подвиг мільйонів воїнів Червоної армії, і тавро запроданців для тих, хто опинився у полоні. Це майже 2,5 млн молодих людей, котрі потрапили на примусові роботи до Рейху. Це й неоднозначний характер взаємин представників радянського партизанського руху Опору з місцевим населенням, і самовіддана боротьба бійців УПА, які відстоювали українську державницьку ідею. 

Німецька експансія на території Радянської України розпочалася 22 червня 1941 року і тривала до 28 жовтня 1944-го.Захоплення УРСР вважали пріоритетним першочерговим завданням для успішного ведення війни на Сході. Схожість статусу простежується передусім із Радянською Україною як «братньою» республікою для РРФСР. Адже військово-економічна політика більшовиків, що бере свій початок від лєнінських «тез поточного моменту», була відповідником продовольчої стратегії вермахту – з тією лише різницею, що «Хлєба, хлєба, хлєба!» змінилося на «Яйка, млєко!». 

 

ІДЕОЛОГІЯ


Спільною для обох ідеологій була й повна незацікавленість у державницькій ідеї українців. Як і їхні попередники, нацисти не бачили самостійної України. Показовує тут є заява генерал-губернатора Ганса Франка про те, що німці не визнають у середині «Великого Рейху» ніякої Української держави. 

Утворивши окупаційні органи влади та відповідні управлінські структури, нацисти взялися викачувати з України економічні та господарські ресурси, робочу силу тощо. 

Основним мотивом, що певний час забезпечував прихильність місцевого населення до окупаційної влади, була обіцяна аграрна реформа, проголошена «Законом про новий земельний лад» від 15 лютого 1942 року. Її пропаганда серед селянства супроводжувалась обіцянками приватного землеволодіння. Зокрема, в окупаційній пресі давали чіткі роз’яснення: «Самостійні одноосібні господарства можуть мати тільки ті селяни, які довели свою особливу здатність до праці і є цілком надійними. Селяни, які погано працюватимуть на своїх земельних ділянках, утрачатимуть їх на користь інших». Господарювання гітлерівців в Україні бачилось подібним до моделі, запровадженої більшовиками, яка, на думку багатьох сучасних дослідників, була найбільш ефективною формою економічної експлуатації населення. 

Але на першому ж етапі окупації нацисти скомпрометували себе масовим знищенням євреїв та комуністів, засвідчивши жорстокий карально-репресивний характер своєї влади. Саме така позиція окупантів підкреслює ще одну яскраву паралель, що існувала між нацистським і більшовицьким режимами, – тотальне підкорення у спосіб фізичної ліквідації ідеологічних опонентів. Утім, надалі нацисти вдавалися до покарань та розправи над усіма, хто не бажав дотримуватися встановлених порядків, зокрема й над позапартійними та аполітичними громадянами. 

До кінця окупації гітлерівці невпинно доводили своєю позицією місцевому населенню, що воно перебуває у статусі звичайних безправних рабів, які лише виконують розпорядження та вказівки. Навіть у власних оцінках представники німецької влади об’єктивно зауважували, що «знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки». 

 

У БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУЄ ІСНУЄ дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп. 

Олександр Довженко, “Щоденник”, 18.ХІ.1942.Федір Пігідо не вважав трагічну німецько-радянську війну “вітчизняною”, бо не бачив він у ній ні “визволення” свого народу, ні української “перемоги”. Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам’ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію “Україна в огні”, Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам’яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав: 



“І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому”. 

Українці втікали з Червоної Армії, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця… 

 

У міру військових поразок і втрати значної частини території прояви дефетизму (поразництва) дедалі більше охоплювали Червону Армію. День у день частішали випадки дезертирства і добровільного переходу на бік ворога. Як свідчать радянські військові документи, влітку 1941 р. такі переходи здійснювали великі групи червоноармійців по 100 чоловік і більше, нерідко просто під час бою. Наприклад, у серпні 1941 р. добровільно здалися в полон 300 військовослужбовців 227-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту. 5 вересня 1941 р. у районі Запоріжжя намагалися перейти на бік німців 95 червоноармійців 270-ї стрілецької дивізії Південного фронту і т.д. Нерідко червоноармійці створювали у військах так звані «земляцькі групи» — киян, чернігівчан, сумчан, полтавчан та ін., які готувалися кинути зброю і повернутися додому, у вже окуповані німцями райони. Вищезазначене явище було настільки помітним, що про нього згадував пізніше у своїх мемуарах югославський комуніст М.Джилас. «Не можна було приховати того факту, — писав він, — що українці часто покидали Червону Армію, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця…» 

З початком війни відверту нелояльність до радянської влади продемонструвала поважна частина західноукраїнського населення, настрої якого впродовж 1939—1941 рр. зазнали кардинальної трансформації: від радощів із приводу звільнення від «панської неволі» — до неприхованої ворожості й навіть ненависті стосовно правління «совєтів». У цьому регіоні не тільки практично було зірвано мобілізацію до Червоної Армії, а й, завдяки старанням українських націоналістів, розпочалася активна партизанська діяльність у її тилу. 

 

Мало кому з наших сучасників відомо, що 22 серпня, виступаючи перед своїми офіцерами, Гітлер заявив:” Я йду на союз із Сталіним. Через кілька днів я зустрінуся з ним на кордоні і потисну йому руку і разом з ним почнемо новий розподіл світу”. Про це стало відомо лише через півстоліття, а точніше через 51 рік. У листопаді 1990 року, в пресі промелькнуло повідомлення, що знайдено  директора ФБР США Едгара Гувера, який  стверджує, що 17 жовтня 1939 року Сталін і Гітлер таємно зустрілись у Львові, де й підписали нову воєнну угоду замість пакту про ненапад, який за їхнім твердженням уже вичерпав себе. Саме це дало впевненість  Сталіну в тому, що він і його держава уникнуть скорої війни. 

Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і були основною метою тогочасного правління. Безпосередній підсумок агресії Німеччини прот Польщі 1 вересня 1939 року Радянські історики вважали, що саме з цієї дати вибухнула Друга світова, хоча про це не знав й сам Гітлер. Адже він був переконаний, що це локальна акція, подібна аншлюсу Чехословачини. За свідченням англійського історика Уільяма Ширера, фактичним початком війни слід вважати 3 вересня, коли уряди Великої Британії і Франції оголосили війну Німеччині. У цей же день у воєнний конфлікт було втягнуто і США. 

 

Останнім часом все частіше доводиться чути й читати про “непомірно високою” ціну, заплачену радянським народом за перемогу у Великій Вітчизняній війні, про масштаби втрат, штрафбати і загороджувальні загони. Про те, що народ наш – не переможець, а жертва. Окремо обговорюється тема масового переходу громадян СРСР на бік ворога.А. Бунич пише: “На тисячокілометрових фронтах мільйони офіцерів і солдатів піднесли предметний урок злочинному режиму, почавши з відкриттям бойових дій масовий перехід на бік противника”. І. Чубайс в “Московському комсомольці” виступив з черговим коментарем, присвяченим Дню Перемоги: “Так, Сталін переміг, причому не стільки у Великій Вітчизняній війні, а й у війні громадянській, що проходила одночасно. Вперше в одинадцятивіковий історії Росії в ході війни   декілька мільйонів чоловік , а не якийсь самотній Власов, взялися за зброю, щоб воювати з власною владою. У цю третю силу входили і росіяни, і представники всіх народів, що проживають на території СРСР. Партизанський опір більшовизму закінчився не в 1945 році, а на початку 50 -х, причому проходив він не тільки в Балтії і на Україні, а й в “исконно русских областях” “. 

 

Але якщо взяти, скажімо, історію Росії, до якої звертається І. Чубайс без належних для того підстав, то  на час нашестя Батия на Русь звичайною справою були криваві розбірки між князями, а потім здача один одного завойовникам, перехід на службу до них разом з військом. 

А хіба боярство, козацтво, стрільці не присягали то польському королю, то Лжедмитрію? Пізніше, у розпал Північної війни Петра I, коли війська Карла XII вторглися в межі Росії, донські козаки на чолі з К. Булавіним завдали по ній удар з тилу, захопили столицю Війська Донського Черкеськ, Царицин, обложили Саратов, наблизилися до Тамбова і Пензи. 

 

НАРОДНА ВІЙНА

 

Звичайно, ні за характером, ні за масштабами, ні за тяжкістю випробувань всі колишні війни,не можна порівняти з Великою Вітчизняною. Ніколи ще  держава не ставила під рушницю 34,4 млн. чоловік. Ніколи ще їй не доводилося залишати ворогу територію з населенням в 80 мільйонів чоловік. Якщо ж говорити про колабораціонізм, то історики, які вивчали тему, називають півтора мільйона осіб, в числі яких  служили в національних формуваннях, в козацьких дивізіях, в бойових, спеціальних та допоміжних частинах противника, нарешті, в поліції, де росіяни в центральних областях СРСР, окупованих ворогом, становили 300 тисяч. 

Це немало. Але знову ж таки з чим порівнювати. Що вважати “нормою”? Якщо біблійний сюжет про Христа, зданому одним з дванадцяти найвідданіших учнів – апостолів (що становить вісім відсотків), то наша армія і народ виглядають більш ніж гідно. Якщо з іншими країнами Європи часів Другої світової війни, наприклад, з Францією, яка не знала ні масових конфіскацій, ні репресій, ні колективізації, то треба врахувати, що із шести мільйонів чоловік, які служили у збройних силах країни, практично все військо, якщо не здалися самі , то були здані вермахту, після чого до мільйона французів билося на боці Гітлера на фронтах Європи, в тому числі проти нас, і в африканському корпусі Роммеля. 

Уточнень вимагає і твердження про масовий добровільний перехід наших громадян на бік ворога. Умови, в яких опинилися мільйони полонених, були такими, що часто вступ до колабораціоністських формуваннь був єдиною можливістю врятуватися від голодної смерті в концтаборі. При цьому багато хто розраховував, отримавши зброю, перейти до своїх. І переходили до партизанів не тільки поодинці, а й великими групами, разом зі зброєю. Прикладів достатньо, у тому числі з практики так званих національних легіонів: татарських, вірменських, грузинських і т. д. запідозрені німецьким командуванням в готовності перейти на бік Червоної Армії, ці частини терміново переформовувалися або переводилися на Захід, а й там, перебивши німецьких командирів , їх бійці переходили на бік французьких, югославських, італійських партизан. 

Навіть багато литовців, в симпатіях до більшовизму не помічених, ховалися від “добровільного” призову в лісах, за що їх родичі піддавалися репресіям аж до розстрілів. Від “добровільної” служби у військах СС ухилялося і більшість офіцерів довоєнної латвійської армії, про що не зайве пам’ятати як нинішнім апологетам колишніх нацистських доблестей в країнах Балтії, так і московським памфлетистом. 

І не про масові переходи наших воїнів з перших же днів війни на сторону ворога свідчать німецькі генерали, а про зовсім інше. 

“Слід зазначити завзятість окремих руських з’єднань у бою. Мали місце випадки, коли гарнізони дотів підривали себе разом з дотами, не бажаючи здаватися в полон”. Це запис із щоденника начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковника Ф. Гальдера, зроблений на другий день війни. 

 

Із матеріалів дуже секретних архівів стало вперше відомо про співпрацю тисяч радянських громадян із фашистськими загарбниками під час Другої світової війни, пише Аллан Голл. 

Архівні документи свідчать про те, що значна кількість населення вбачала у німцях «християн-визволителів», а в своїх керівниках «безбожних комуністів», продовжує автор. 

Цей погляд ще більше зміцнився, коли солдати Третього Рейху відкрили 470 церков тільки у Північно-Західній Росії та дозволили служити священикам, яких Сталін позбавив парафій. 

«Духовенство, своєю чергою, тісно співпрацювало із ескадронами смерті СС, викриваючи комуністичних функціонерів, євреїв та групи партизанів», – ідеться у статті. 

Аллана Голла найбільше вразив той факт, що німці возили багатьох голів міст, журналістів, поліцейських і вчителів до Рейху, щоб показати їм «німецький спосіб життя». 

Донині в Росії мало вивчалося питання співпраці громадян Радянського Союзу із німецькими загарбниками. Росія завжди змальовувала війну проти німців як «історичну боротьбу, яка спричинила 27 млн людських жертв, проте врешті призвела до остаточної перемоги над фашизмом». Дані з архіву, який зібрав професор Новгородського університету Боріс Ковальов, підривають цей «однобокий націоналістичний погляд на радянську історію». Тож не дивно, пише Голл, що це дослідження збурило активне обговорення у Росії. 

Архівні документи показують Росію глибоко розділеною і зовсім не такою героїчною, як виставляв її Сталін, зауважує професор Ковальов. Документи демонструють, як місцеві журналісти, що працювали під наглядом СС, намагалися показати своїм співвітчизникам, що нацисти – «це друзі росіян». 

Нерідко по закінченню тієї чи іншої розповіді про події «громових сорокових», від яких студеніє кров, можна почути сумне зітхання: «Це ж була війна…». Проте, обставини і умови збройного протистояння не завжди одинакові. Наприклад, для усобиць раджів в середньовічній Індії, а також для протиборства сьогунів і інших феодалів Японії в XIV—XVI вв. були властиві строга регламентація методів ведення бойових дій і наявність пошани до противника. Для інших конфліктів, скажімо, війн князів-родичів (Рюриковичів) в середньовічній Русі або релігійних побоїщ у Франції Нового часу, притаманними були інші риси – безоглядне винищення прибічників ворожого клану чи віри. 



Создан 20 июл 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Баннер

Баннер

Интернет реклама

Интернет реклама
Яндекс.Метрика счетчик посещений